У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі оптимального поєднання соціального управління і особистісного самоврядування, для чого виявлені протиріччя їх взаємодії і окреслені шляхи послаблення, що може бути використано для загально теоретичного і спеціального аналізу реально існуючих управлінських систем, у практиці соціального управління та особистісного самоврядування у відповідності з конкретно-історичними обставинами трансформації українського суспільства. Обґрунтовується, що управління іманентно пов'язано з активністю і діяльністю, в зв’язку з чим категорії управління можна надати філософський статус і тим самим розширити можливості соціальної філософії в осмисленні соціальної дійсності. Завдяки тому, що управління виступає як функція, процес, вид діяльності, відносин, центр тезауруса, який поєднує навколо себе поняття керівництва, правління, регулювання, організації, інформації і контролю, категорія управління може відігравати методологічну роль у вивченні соціуму. Зокрема, розгляд співвідношення понять “управління” та “організація”, розкриває дуже важливу особливість управління, його здатність за допомогою малих сигналів викликати великі наслідки. Вивчення різних видів управління, особливо, соціального управління з використанням системного підходу показало, що воно є провідним чинником стабілізації і розвитку суспільства. При цьому була виявлена амбівалентність соціального управління, яка полягає в тім, що воно носить двоїстий характер за основними цілями управління, механізмами управління і за приналежністю до науки і мистецтва та гетерогенний характер (політика, економіка, право, мораль, релігія, мистецтво, наука, філософія, виховання, освіта, інформування, пропаганда, агітація та ін.). Як показав аналіз, усі вони мають свою специфіку, свою підсилювальну здатність і керуючий параметр, що послужило підставою вироблення заходів для їх гармонізації, дозволило зробити висновок, що соціальне управління являє собою складне поліморфне утворення, і до нього можуть бути застосовані закони поліфонії. Вивчення нових обставин, нових викликів сучасності дало можливість переглянути принципи соціального управління, висунути на перше місце серед них принцип відповідальності людини перед світом. Це, у свою чергу, зажадало зміни конфігурації, характеру соціального управління, відмовлення від розгляду його як лінійного і силового управління. Повернення його до споконвічної сутності, дозволило знайти те, що управління і ненасильство мають загальну підставу, зокрема, значеннєву наповненість і, таким чином, указати на ефективний стратегічний шлях розвитку соціального управління. Пошуки і вироблення нового розуміння особистісного самоврядування як основи саморозвитку особистості і порівняння його із соціальним управлінням показало, що воно є більш цілісним утворенням і, отже, більш вагомим у рішенні багатьох соціальних задач. Знайдене визначення особистісного самоврядування дозволило віднести його також до однієї із сутнісних характеристик людини і виробити нове уявлення про неї, як про людину управляючу (Homo villicus). Завдяки цьому робиться висновок, що такий підхід привносить у буття людини усвідомлення її відповідальності перед світом і самим собою, є імперативом розсудливої дії і поведінки. Вивчення особистісного самоврядування через модуси майбутнього, минулого і сьогодення дозволило виявити нові значні резерви його удосконалювання, тому що в них особистість може знайти необхідні і привабливі для себе сенси існування і дій. При цьому робиться висновок про те, що надмірна увага до одного з них може привести до душевного внутрішнього розладу і втрати цілісності. Одним з важливих висновків, отриманих у результаті застосування історичного і логічного методів вивчення взаємодії цих видів управління, стало встановлення тієї закономірності, що їх взаємодія носить хвильовий характер, коли в залежності від історичних обставин соціальне управління та особистісне самоврядування як найбільш важливі поперемінно міняються місцями. Таким чином, виникла можливість і необхідність виробити деякі положення автоантропосоціономіки як нового напрямку в соціальній філософії. Одне з них полягає в тому, що в ході історичного розвитку людства, ускладнення і диференціації діяльності і на цій основі усвідомлення людиною своєї унікальності, своєї відмінності від суспільства з'явилися протиріччя у взаємодії автоантропономіки і соціономіки, особистісного самоврядування і соціального управління. Їх вивчення показало, що вони взаємозалежні, основою чого є особистість. Тому основним засобом оптимізації взаємодії соціального управління та особистісного самоврядування є гуманізація. Підсумкове звертання до можливостей суспільного самоврядування показало, що воно є вищою формою управління, виступає стосовно соціального управління та особистісного самоврядування як ціль їх удосконалювання і міра взаємодії. Тому в зв'язку з унікальністю і важливістю суспільного самоврядування у функціонуванні і розвитку суспільства його можна розглядати як принцип громадського життя, яким варто керуватися при рішенні управлінських стратегічних і оперативних задач, що виникають перед особистістю і суспільством. У цілому дисертаційне дослідження показало, що висунуті гіпотези одержали, в основному, підтвердження, і, таким чином, стали доказом правильності обраного шляху дослідження взаємодії соціального управління й особистісного самоврядування, виявило в цьому процесі не тільки проблеми і шляхи їх вирішення, але і показало виняткову складність і благодатне поле подальших досліджень. |
