У висновках узагальнюються результати дослідження, основні з яких є такими: підтверджена й суттєво скоригована існуюча в даний час точка зору на сміхове начало у творчості Андрєєва як вагомого константного елемента, що є визначальним для специфічної поетики прози письменника; сміхове начало у прозі Андрєєва – це не сатира вольтерівського типу (“картання суспільних вад”), а трагічно-іронічне осмисленням вічних онтологічних і екзистенційних проблем буття; сміхове начало в прозі Андрєєва реалізується в парадигмі трагічного і є однією із визначальних засад його художнього світу. Такий постійний синтез трагічного і комічного зумовлений як особливостями світобачення і світорозуміння письменника, так і загальними тенденціями розвитку мистецтва ХХ ст.; схарактеризовані трагічна і сміхова точки зору Андрєєва (у їхньому взаємозв’язку і взаємозалежності) на “прокляті питання” і проблеми свого часу, доводять, що сміховий ракурс зображення дійсності (іронічність, пародійність тощо) притаманний переважній більшості його прозових творів; здійснені аналіз та інтерпретація творів Андрєєва різних жанрів і різних періодів творчості дозволяють зробити висновок про те, що сміховий світ прози письменника являє собою буттєву модель, інтегральну систему, яка синтезує співвідносні між собою серйозно-сміхові ідейно-художні шари, інтертекстуальні перегуки, способи і форми зображення та осмислення дійсності; у ході дослідження було виявлено характерні ознаки (особливо в зрілій і пізній прозі Андрєєва) модерністичної і постмодерної художньої системи та відповідної поетики, що відіграє ключову роль у формуванні сміхового світу митця; у зрілій і пізній прозі Андрєєва, на відміну від попередніх типів сміху, декларується зневіра людини Новітнього часу у сенс, зміст і мету свого життя. Трагічне усвідомлення байдужості й ворожості реальної дійсності людині, яка відчужується від неї, призводить до духовних потрясінь, внаслідок чого, андрєєвська модель жорстокого, абсурдного, глумливо-демонічного світу знаходить своє втілення й обґрунтування в сміхових постмодерністських інтенціях. Усе це дає можливість заперечити домінуючу концепцію, згідно з якою синтетична художня система Андрєєва посідає чільне місце між реалізмом і модернізмом (В. Келдиш). Насправді, прозову творчість Леоніда Андрєєва слід розглядати багато в чому як явище перехідне від модернізму до постмодернізму “першої хвилі” XX століття, що дозволяє включити її в новий контекст – як російської та західноєвропейської сміхової культури, так і світової літератури минулого століття. |