Анотація до роботи:

Зубов М. І. Слов’янські повчання проти язичництва в лінгвотекстологічному висвітленні. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.02.03 – слов’янські мови. – Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. – Київ, 2005.

У дисертації вперше в слов’янському мовознавстві висвітлюється з позицій лінгвотекстологічного підходу комплекс писемних джерел давньоруського, давньоболгарського і давньосербського походження, в яких містяться згадки про слов’янські та елліністичні язичницькі вірування. У центрі уваги дослідження знаходиться коло пам’яток, які традиційно визначаються як слова і повчання, спрямовані проти залишків язичництва в народі. Аналіз семантико-тематичних особливостей ключової лексики джерел цього кола у порівнянні з такими самими особливостями лексики канонічних церковних та літописних текстів показує виразну подібність таких характеристик, обумовлену центонно-парафразовою архітектонікою побудови середньовічного тексту. Така архітектоніка виявляє себе в тому, що змістові частини попередніх текстів (прецедентних текстів) використовуються для побудови нових текстів. Цей підхід дозволяє подати численні неординарні інтерпретації відповідних місць давньої слов’янської книжності, які до сих пір або залишалися неясними, або ж мали хибні тлумачення.

Запропонована в дисертації реконструкція одного із фрагментів давньоруського історичного дискурсу має ту особливість, що цей фрагмент представлений як хронологічно тривка варіація на одну й ту ж саму тему: захист православного богородичного догмату у полеміці з язичницько-елліністичними та християнсько-єретичними відхиленнями від нього.

Єдність варіації спирається на однотипність церковної аргументації, яка має на меті довести, що рожаничний культ постав через якесь учення, що це вчення прийшло від еллінів, що його запровадив єресіарх Несторій, що його встановили після хрещення Русі служителі церкви, які або навмисне збочують його через свою черевозапопадливість, або не розуміють Писання.

Хронологічно фіксовані точки існування рожаничної проблеми засвідчені писемними джерелами від половини XII ст. (запитання Кирика Новгородця) до кінця XVI ст. (соборне послання 1590 року митрополита Київського Михайла, у якому засуджується трапеза, що несли українці до церкви на честь Богородиці на другий день Різдва Христового). Утім, фольклорно-етнографічні дані засвідчують збереження звичаю до наших днів. Одним із кульмінаційних епізодів боротьби з рожаничним відхиленням може виявитися діяльність єпископа Феодорця у Володимиро-Суздальській землі (60-і роки XII ст.). Інкриміновані йому літописні звинувачення (хула на Ісуса Христа та на Богородицю, закриття її церкви у Володимирі тощо) поруч з одночасною літописною апологетикою дівоцтва Богоматері досить виразно свідчать, що єпископ безкомпромісно критикував культ Богородиці.

Лексико-семантичні особливості зазначених творів у загальному контексті їх колишнього постання й побутування досить виразно свідчать про існування давньої східнослов’янської богословської полеміки проти єретичних ухилів, деталі якої все ще залишаються прихованими для сучасних дослідників. Аргументовані гіпотези про існування якихось ранніх єресей у давньоруській церкві висловлювались науковцями і раніше. Тепер результати проведеного аналізу дають історикам подальший матеріал пошуків у цьому напряму.

З погляду центонно-парафразового побудування проаналізованих повчань їх тексти можна представити як своєрідну реалізацію ментальної призми-матриці, у якій прецедентний текст, до якого відсилає власне центон, спрямовує вічний зміст Святого Письма на конкретну ситуацію духовних переживань стародавньої Русі. Така особливість смислової і формальної архітектоніки тексту робить його семіотичною фігурою з високим ступенем відтворюваності окремих її елементів і способів їх поєднання. При цьому смислова спрямованість одного й того ж самого центону, використаного в різних текстах, увиразнює його смислове навантаження, водночас висвітлюючи певну ситуацію, якій присвячений текст у цілому, подібно до перетину кількох променів світла в одній точці.

Пропоноване дослідження показує, що лінгвотекстологічна методика є ефективним інструментом дослідження не тільки писемних пам’яток великого обсягу (на матеріалі яких ця методика виникла і блискуче себе виправдала), але також цілком адекватно виявляє свої можливості в застосуванні до пам’яток невеликого обсягу (малих форм середньовічної книжності).

Композиційна архітектоніка розглянутих у дисертації церковних повчань значною мірою має центонно-парафразовий характер, який полягає в тому, що для побудови власного тексту того чи іншого повчання книжники використовують готові змістові блоки попередніх (прецедентних) текстів. Судячи з того, що подібну архітектоніку знаходять також інші сучасні дослідники на матеріалі інших давніх писемних джерел, подібний принцип побудови тексту виявляє себе як своєрідна константа середньовічного дискурсу.

Окремі змістові блоки (центони) становлять собою рекурсивні, тобто повторювані в готовому вигляді, одиниці, які, одержуючи конкретний зміст у новому тексті і водночас пов’язуючи його ідеї із змістом прецедентного тексту, набувають за рахунок такого своєрідного функціонального статусу особливостей відтворюваної ідіоматичної одиниці. Тим самим від статусного рівня одиниць мовлення (тобто лінійно-синтагматичного явища) у прецедентному тексті центони наближаються до статусу одиниці мови, подібної до слова, тобто стають одиницями з парадигматичними ознаками.

Суміщення в центоні ознак синтагматичності на рівні способу включення в текст, з одного боку, та ознак парадигматичності у змістовому наповненні, з іншого боку, стає підвалиною поступової синтагматичної редукції центону, коли в наступних текстах тільки його частина продовжує відсилати до прецедентного тексту (пор. типологічно схожий шлях формування фразеологічного фонду мови). Кінцевим етапом подібної редукції можуть стати окреме слово чи словосполучення, які у використанні обізнаного автора та у сприйнятті підготовленого читача певний час ще можуть виконувати роль передуючого центону. Але надалі, за мірою того, як текст стає явищем історичним, тобто втрачає свої дискурсивні зв’язки, його центонні блоки перестають сприйматися наступними реципієнтами у світлі прецедентного тексту. У такому випадку термінологізовані колись за рахунок опори на прецедентний текст слова чи словосполучення починають сприйматись як звичайні номінативні одиниці і первинне змістове наповнення таких одиниць втрачається. Такі одиниці стають своєрідним субстратом прецедентного тексту. Поновлення колишнього змісту можливе за рахунок залучення до аналізу якомога більшої кількості текстів тотожного тематичного кола, внаслідок чого повторювані в таких блоках номінативні одиниці шляхом відповідних лінгвотекстологічних та лінгвогерменевтичних процедур можна кваліфікувати як центонний субстрат.

Проявами центонного субстрату є проаналізовані в дисертації давні східнослов’янські номінативні одиниці рожаниця, родъ, вторая рожаничная трапеза, бабьи каши, що постійно вживаються церковними повчаннями і за постанням яких так чи інакше простежується центонне посилання на прецедентний текст – 79 канон VI Вселенського церковного собору, який забороняє вшановувати Діву-Богородицю тими самими обрядами, які виконуються щодо пологів звичайних земних жінок. Відповідно до цього слід стверджувати, що в реальному східнослов’янському язичництві не існували якісь осібні боги чи духи, номіновані род та рожаниця. Теонімічний смисл цих номінацій у сучасній науці постав як наслідок помилкових інтерпретацій середньовічних церковних текстів.

Іншим переконливим виявом центонності побудови тексту є літописна характеристика Перуна, в якому відображена біблійна лексика і біблійні образи. Зосередженість характеристики тільки на одному Перуні є аргументом на користь того, що первинно літопис називав тільки це слов’янське божество, а лише потім поповнися списком божеств, відомих за т. зв. пантеоном кнзя Володимира.

Такі пам’ятки середньовічної церковної гомілетики, як Слово св. Григорія про те, як раніше у поганстві сущі народи поклонялися ідолам та Слово Ісаї пророка, витлумачене св. Іоанном Златоустом, про тих, хто поставляє другу трапезу роду і рожаницям є концептуально цілісними творами з ясними провідними ідеями, а не еклектичними компіляціями, як це представлялося в наукових інтерпретаціях до сих пір.

Аналіз показує, що Слово св. Григорія про те, як раніше у поганстві сущі народи поклонялися ідолам укладене на підставі Слова на Богоявлення Григорія Богослова саме за протографом того тексту, який збережений переписаною на Русі в XI ст. збіркою церковнослов’янського (болгарського) перекладу XIII Слів Григорія Богослова. Про це свідчать відображення змістових особливостей (пропуски і помилки) саме цього (чи його протографа) церковнослов’янського тексту в тексті давньоруської гомілії. У свою чергу, протограф цієї гомілії постав, скоріше за все, на слов’янському півдні, оскільки в гомілію внесена вмотивована вставка про південнослов’янські міфологічні персонажі віли. Ця назва, чужа для східнослов’янських книжників, була в давньоруському варіанті гомілії переосмислена під впливом біблійної назви ідола Віл. Водночас загальний характер давньоруських доповнень у цю гомілію свідчить, що південнослов’янський за походженням протограф послугував на Русі основою повчання проти єретичного ухилу, пов’язаного з неканонічним тлумаченням культу Богородиці. Надалі, вірогідно, один із переписувачів-коментаторів Слова св. Григорія про те, як раніше у поганстві сущі народи поклонялися ідолам за списком збірки Новгородського Софійського собору скористався рукописною збіркою XI ст. Про це може свідчити смислова трансформація такої текстової особливості (кінець рядка), наявність якої маловірогідна у протографі збірки. Хронологічно гомілія в її східнослов’янському варіанті постала, вірогідно, не пізніше XII ст. ще до появи на Русі подальших редакцій перекладних збірників Григорія Богослова, які вже містили також і перекладні коментарі Микити Іраклійського. Доказом тези може слугувати наявність у східнослов’янській гомілії питомих коментарів при повній відсутності впливу перекладних візантійських схолій.

Дані писемних рукописних джерел сербського походження, які містять безспірні сліди болгарських протографів, свідчать про те, що перекладні коментарі Микити Іраклійського до слов’янського перекладу творів Григорія Богослова з’являються на теренах сучасної Болгарії водночас із самими перекладами під кінець X – початок XI століть. Такими давніми коментарями є сербські схолії Сказанїе о скврънныих бwзhх еллїнскыих. сут же имена тhх. въ пръвомъ слwвh грїгwрїа бг+ослwва, на бг+о$вл~нїе. емоу же зачело. пакы їс+ мои пакы таинство у рукопису 1423 р. та особлива редакція тлумачень до Слів Григорія Богослова за рукописом XV ст. (Синодальне зібрання Державного історичного музею (Москва), № 55, арк. 1-7 зв.).

Насамкінець зазначимо, що хоча східнослов’янське язичництво як таке фактично залишалося за межами нашої уваги, здобуті результати разом із тим мають далекосяжні наслідки для його інтерпретації. Тут слушно нагадати влучну оцінку В. Я. Петрухіна того, що кінець XX століття є в історіографії давньоруського язичництва періодом другого повалення кумирів. Наші докази і справді зменшують кількість мешканців перенаселеного «міфологічного теремка» слов’ян, не залишаючи жодного місця для Великої Богині Рожаниці з її почтом і вибиваючи таким чином наріжний камінь із-під численних рекурсивних варіацій на цю тему.

Але навіть коли виявиться, що наш язичницький Олімп був значно біднішим, аніж це уявлялося до сих пір, то все ж таки має залишатися відчуття задоволення тим, що зроблений ще один крок до об’єктивного висвітлення одного з найскладніших для вивчення фрагментів духовної історичної минувшини, що їх закарбовано в середньовічному слові теренів Pax Slavia Orthodoxa.

Публікації автора:

Монографії

1. Лінгвотекстологія середньовічних слов’янських повчань проти язичництва: Монографія. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2004. – 336с.

Рец.: Вдовина О. В. // Український історичний журнал. – 2005. – № 4. – С. 218-221; Мосенкіс Ю. Л. // Мова та історія: Періодичний зб. наук. праць. – К., 2005. – Вип. 78/79. – С. 172–173.

Статті

2. Проблема генеалогии Киевского пантеона в ономастическом освещении. – Русское языкознание. – К, 1982. – Вып. 4. – С. 14-21.

3. Теоретические проблемы реконструкции древнейшей славянской духовной культуры. – Советская этнография. – М., 1984. – № 4. – С. 69-70 (у співавторстві з А. К. Смольською).

4. Из современных проблем древнерусской теонимии // Актуальные проблемы русской лексикологии и лексикографии восточнославянских языков. Тезисы республиканской конференции. – Днепропетровск, 1988. – С. 295.

5. Филологическая интерпретация древнерусского мифологического названия родъ // Актуальные вопросы русской ономастики: Сб. науч. тр. / Отв. ред. Ю. А. Карпенко. – К.: УМК ВО, 1988. – С. 83-87.

6. Табу как фактор номинации в восточнославянской демононимии // Славяне: адзінства і мнагастайнасць. Тезісы Міжнароднай канференціи. – Мінск, 1990. – 2. Секцыя. – С. 23-24.

7. Дажбог, Сварог і вогонь-сварожич // Acta universitatis szegediensis de Attila Jozsef nominate. Dissertaciones Slavicae. Sectio linguistica. – 1994. – № XXIII. – С. 93-102.

8. Дива // Русская энциклопедия. Русская ономастика и ономастика России. Словарь / Под ред. акад. О. Н. Трубачева. – М.: Школа-Пресс, 1994. – С. 52-53.

9. Квазитеоним Род // Восточноукраинский лингвистический сборник. – Донецк: ДонГУ, 1994. – Вып. I. – С. 73-74.

10. Род // Русская энциклопедия. Русская ономастика и ономастика России. Словарь / Под ред. акад. О. Н. Трубачева. – М.: Школа-Пресс, 1994. – С. 170-173.

11. Теонимия древнерусская // Русская энциклопедия. Русская ономастика и ономастика России. Словарь / Под ред. акад. О. Н. Трубачева. – М.: Школа-Пресс, 1994. – С. 221-227.

12. Научные фантомы славянского Олимпа // Живая старина. – М, 1995. – № 3(7). – С. 46-48.

13. Деякі уваги про слов’янські назви чаклунів і знахарів // Матеріали міжвузівської міжнародної Кирило-Мефодіївської конференції. Одеса, 27-28 травня 1996 року. – Одеса: Астропринт, 1996. – С. 17–18.

14. Вогонь-сварожич і вогонь-багаття: гіпотеза про ономасіологічну паралель // Мовознавство. – К, 1997. – № 6. – С. 15-21.

15. Контекстний смисл назв упирі та берегині у «Слові святого Григорія...» із Паїсіївського збірника XIV століття // Слов’янський збірник. – Одеса: Астропринт, 1997. – Вип. III. – С. 37-42.

16. Проблеми слов’янської квазітеонімії // Духовна спадщина Київської Русі. – Одеса: Маяк, 1997. – Вип. II. – С. 106-116.

17. О периодизации славянского язычества в древнерусских списках «Слова св. Григория…». – Живая старина. – М, 1998. – № 1(17). – С. 8-10.

18. Про відносну хронологію давньоруських пам’яток, спрямованих проти залишків язичництва // Слов’янський збірник. – Одеса: ОДУ, 1998. – Вип. V. – С. 57-62.

19. Славянская квазитеонимия старшего периода // XII MiEdzynarodowy kongres slawistqw. Krakqw 27. VIII.–2. IX. 1998. Streszczenia referatqw i komunikatqw. JEzykoznawstwo. – Warszawa: Wydawnictwo Energeia. – 1998. – С. 271–272.

20. Слов’янська квазітеонімія старшої доби // Мовознавство (XII Міжнародний з’їзд славістів. Доповіді української делегації). – К., 1998. – № 2–3. – С. 161–168.

21. Давньоруські міфологічні назви рожаниця і родъ. Розв’язка загадки? // Вісник Одеського державного університету. – Одеса: Астропринт, 1999. – № 4. – С. 48-54.

22. Друга рожанична трапеза: зміст давньоруського терміна // Щорічні записки з українського мовознавства: Збірник наукових праць. – Одеса: Астропринт, 1999. – Вип. 6. – С. 37-41.

23. Слово Григорія Богослова і списки його давньоруської переробки // Слов’янський збірник. – Одеса: Астропринт, 2000. – Вип. VII. – С. 20-27.

24. Давньосемітські міфоніми Ваал-Ґад і Мені-Мануфі, їх перекладацькі еквіваленти у християнській традиції та давньоруські церковні повчання // Записки з ономастики. Зб. наук. праць. – Одеса: Астропринт, 2001. – Вип. 5. – С. 11-17.

25. Ключові слова давньоруського повчального тексту // Історія та сучасність християнства: Матеріали наук. конф., присвяченої 2000-річчю Різдва Христового (Одеса, 25-26 грудня 2000): Збірник статей. – Одеса: Астропринт, 2001. – С. 25-31.

26. Лексико-тематические сгущения и их семантико-аксиологические пики: к текстовому пониманию древнерусского ХУЛА // Известия Уральского государственного университета. Гуманитарные науки. – Екатеринбург, 2001. – Вып. 4. – С. 195-200.

27. Питання про граматичне число назви рожаниця в давньоруських антирожаничних повчаннях // Слов’янський збірник. – Одеса: Астропринт, 2001. – Вип. VIII. – С. 38-45.

28. Графічно-орфографічні особливості списків одного давньоруського церковного повчання // Слов’янський збірник. – Одеса: Астропринт, 2002. – Вип. IX. – С. 23-30.

29. Давньоруський етнонім фрязи: одна богословська конотація // Записки з ономастики. – Одеса: Астропринт, 2002. – Вип. 6. – С. 3-13.

30. Історична ментальність і лінгвістика (до питання про концепти давньоруського середньовіччя) // Записки з загальної лінгвістики. – Одеса: Астропринт, 2002. – Вип. 5. – С. 91–96.

31. Біблійні паралелі Саваоф – Род у давньоруському повчанні «О вдуновении духа в человhка» // Проблеми інтерпретації і рецепції художнього тексту: Зб. наук. праць на пошану проф. Нонни Шляхової. – Одеса: Астропринт, 2003. – С. 59-65.

32. Концепт тварність у двох давньоруських повчаннях // Записки з українського мовознавства. – Одеса: Астропринт, 2003. – С. 3–13.

33. Літописний образ Перуна у світлі біблійних паралелей // Київська старовина. – К., 2003. – № 6. – С. 51–56.

34. Женская теонимия в древнерусском толковании XXXIX Слова Григория Назианзина. – Вопросы ономастики. – Екатеринбург: Изд-во Уральского университета, 2004. – №. 1. – С. 40–47.

35. Давньоруська переробка південнослов’янського перекладу «Слова на Богоявлення» Григорія Назіанзіна: аналіз генетичних зв’язків // Восточноукраинский лингвистический сборник. – Донецк, 2004. – Вып. 8. – С. 15–21.

36. Терміни род та імарменія у слов’янській книжності // Записки із загальної лінгвістики. – Одеса, 2004. – Вип. 6. – С. 62–69.