Результати проведеного дослідження семантико-функціональних особливостей німецьких висловлень-прислів’їв свідчать, що семантична структура ВП, їхня комунікативно-прагматична організація детерміновані, з одного боку, типізованою моделлю мовленнєвої поведінки учасників комунікації, що закладена в ВП, а з іншого – стратегією експліцитного або імпліцитного впливу на партнера по комунікації. Таким чином, мовленнєві особливості ВП на усіх його рівнях обумовлені, перш за все, комунікативними інтенціями та соціальними стосунками учасників комунікації. Адекватна адаптація ВП до різноманітних ситуативних завдань у різних видах текстів та забезпечення успішної комунікації здійснюється завдяки цілому ряду особливостей їхньої внутрішньої організації, основними з яких є такі: На семантико-синтаксичному рівні ВП виступають одиницями вторинного означування і мають комплексний денотативно-сигніфікативний зміст (конкретний і абстрактно-узагальнений), що, по-перше, дає їм можливість отримувати переосмислене фразеологічне значення, та, по-друге, завдяки декодуванню “внутрішньої форми” і семантичної умотивованості (часто ускладненої образним поданням компонентів ВП) зумовлює узагальненість, багатозначність і значеннєву багатоплановість. Семантичний інваріант ВП у вигляді пропозитивного двочлена “позиція непредикатного знаку” – “позиція предикатного знаку” забезпечує розподіл змісту ВП на дві складові (повідомлення та його асертивну частину). Смислові відношення між ними мають недиференційований характер, завдяки чому програмується імпліцитно закладене у ВП завдання для потенційного адресата - визначити релевантні актомовленнєві смислові відношення, на базі яких формується комунікативно-прагматична перспектива ВП та дискурсу. ВП є комунікативно автосемантичними мовленнєвими одиницями, функціональну самостійність яких забезпечують особливі форми номінації (образна, неозначено-суб’єктна, безсуб’єктна, непряма) та предикації (розгорнута, згорнута, глибинна). Номінація усуває конкретну особову перспективу ВП і створює передумови для їхньої соціально-орієнтованої актуалізації. Типи предикації формуються залежно від прогнозу мовленнєвого впливу за механізмом пріоритетних стратегій, який виділяє та підсилює комунікативно більш значущі і ослаблює менш значущі компоненти смислу. Ритміко-інтоніційна модель ВП бере участь у формуванні смислової структури висловлення, компенсуючи брак синтаксичних зв’язків логіко-смисловими і виконуючи смислоутворюючу і смислопоєднуючу функції. Ритм, рима і мелодика виступають евфонічними маркерами ВП, які привертають увагу адресата, активізують його аперцепційну базу та стимулюють адекватне сприйняття, оцінку і посткомунікативний вплив ВП. Тема-рематичне членування ВП є орієнтованим на передавання ситуативно пріоритетної інформації. Комунікативну самодостатність ВП забезпечує дуга комунікативного напруження (максимального, мінімального, оптимального), яка спрямована на реалізацію комунікативної інтенції мовця. Подача інформації відбувається за принципом пріоритетних стратегій: в інтересах адресата (у напрямі нарощування комунікативного динамізму) або в інтересах адресанта (у напрямі зниження комунікативного динамізму). Перший варіант є більш типовим для ВП з огляду на стратегічну пріоритетність інтересів партнера. Прагмасемантичне значення ВП має комплексну природу і являє собою конгломерат буквального, референціального та інтеракціонального значень, які створюють діалектичну єдність, що забезпечує поліфункціональність, гетероситуативність і полісемантичність ВП. У “суспільному фонді уявлень” вони існують як думка (погляд) соціуму, що має дидактичний характер з інкорпорованою аксіологічною спрямованістю. Через схвалення або засудження наведеного у ВП стану речей здійснюється позитивна або негативна орієнтація адресата. ВП є висловленнями «неособистого мовлення» з актомовленнєвою двоавторністю, які передбачають прихований сугестивно-когнітивний вплив на адресата шляхом мотивації емотивно-оцінного відношення до світу та приписування соціально прийнятних норм поведінки. Одним із основних мотивів для включення ВП у дискурс, як правило, є бажання маніпулювати свідомістю адресата за допомогою «народної мудрості», яка входить до загального фонду знань комунікантів. «Нехтуючи» індивідуальними рисами подій і осіб, і підводячи їх під ряд аналогій, вони реалізують цілий ряд мотивів, які допомагають уникнути ушкодження “лицю” учасників комунікації, імпліцитно передати суб’єктивне і емоційне відношення до подій, уселяти віру в необхідність слідувати тим чи іншим нормам соціальної поведінки. В інтеракції має місце явище асиметрії мовного знака, а саме процес «метаморфози» комунікативно автосемантичного ВП (на номінативному рівні) в синсемантичну МА-функцію у дискурсі (на комунікативному рівні). ВП бере участь у реалізації комунікативного наміру мовця щляхом іллокутивного синтезу з певним корелюючим мовленнєвим актом або актомовленнєвим блоком, в результаті чого ВП функціонує у складі композитного або комплексного мовленнєвих актів. ВП забезпечують прагматичну експлікацію пропозиціонально-тематичних відношень між окремими мовленнєвими актами (локальну когерентність) та прагматичну зв’язність усього дискурсу в цілому (глобальну когерентність). Завдяки прагмасемантичній багатозначності ВП здатні реалізувати цілу низку мовленнєвих тактик (апеляції до авторитету, узагальнення, підвищення статусу реципієнта, посилення, використання досвіду самого адресата і т.ін.). Вибір ВП диктується комунікативною настановою мовця створити одночасно дві лінії мовленнєвого впливу на адресата за допомогою усталеного фразеологічного висловлення, що характеризується семантичною і комунікативною двоплановістю. Він детермінується міжособовими стосунками комунікантів, їх соціальним статусом та прийнятими нормами ввічливості мовленнєвого спілкування. Таким чином, ВП можна віднести як до прагматичних, так і до когнітивно-значущих мовленнєвих одиниць, які входять до узусу (що охоплює закономірності використання мовних форм у мовленні) як конвенціональні засоби вираження непрямих дидактико-моралізуючих висловлень. Результати проведеного дослідження засвідчують плідність запропонованого підходу до вивчення ВП у сучасній німецькій мові та відкривають перспективи їх подальшого дослідження як мовленнєвих дій, зокрема композитних і комплексних мовленнєвих актів за участю ВП, використання ВП у рекламних текстах, передусім, у плані функціонування в якості іллокутивної домінанти дискурсу тощо. |
