1. Процес аграрного виробництва, з одного боку є функціонуванням природо-техніко-людської системи, – з іншого – економічних відносини між людьми. Останні охоплюють широке коло питань, починаючи із організаційно-економічної форми поєднання факторів виробництва і закінчуючи формами розподілу результатів праці. Відповідно аграрні відносини – це складова системи економічних відносин, що пов’язана із функціонуванням сільського господарства. В свою чергу їх головною складовою є земельні відносини, які включають такі групи відносин: відносини власності на землю; форми її використання; регуляторні механізми щодо функціонування і розвитку земельних відносин. 2. Власність на землю є стрижнем земельних відносин. Як економічна категорія власність на землю включає відносини певних суб’єктів з приводу руху об’єкта – земельної ділянки від одного суб’єкта до іншого. Перший перестає бути її власником, другий стає землевласником. Таке можливо на засадах ринку землі (еквівалентний обмін землі за гроші), неринкового добровільного чи примусового переходу землі від одного власника до іншого. Можливе і першоприсвоєння „нічийної” землі. У всіх випадках результатом присвоєння земельної ділянки є її належність конкретному суб’єкту. Такі відносини спочатку здійснюються за формою „суб’єкт – об’єкт – суб’єкт”, а потім трансформуються у форму: „суб’єкт – об’єкт”. Землевласник може використовувати землю як виробничий ресурс, тимчасово відчужувати (оренда), об’єкт застави, об’єкт продажу, передавати у спадок, дарувати тощо. В юридичному аспекті власність на землю виступає як право, що зводиться до права володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою. 3. З позицій земельних відносин ринок регулює тільки процес зміни власника землі на особливому виді ринку, об’єктом якого є земельні ділянки. Вважаємо, що ринок землі – це лише її купівля-продаж, а не „рух” землі взагалі (оренда, передача її у спадок, застава, тощо), як стверджують більшість науковців. Особливість ринку землі зумовлена специфікою його об’єкта – необроблена земля не є результатом праці, а згідно трудової теорії вартості немає вартості, але має ціну. Остання – багатофакторний результат дії багатьох чинників, зокрема співвідношення попиту і пропозиції. Базою ринкової ціни є її якість, місцеположення та інвестовані кошти в земельну ділянку, які мають бути компенсовані продавцю. 4. Відсутність повноцінного ринку земель сільськогосподарського призначення є однією із причин того факту, що абсолютна більшість селян власників земельних паїв стали орендодавцями. До інших чинників дослідженнями віднесено наступні: близько 60 % землевласників належать до категорії непрацездатних; абсолютна більшість працездатних власників земельних часток із-за відсутності стартового капіталу, несприятливого підприємницько-ринкового середовища не мали можливості або бажання організувати власне господарство; значна частка власників земельних паїв побажали використовувати їх як джерело додаткового доходу у формі орендної плати; відсутність повноцінного ринку землі, зокрема мораторій на продаж земельних паїв. Оренда землі сприяла тому, що в умовах паювання землі і відсутності ринку останньої вдалося в основному зберегти великі земельні наділи. Такі організаційно-правові форми господарств як приватні підприємства, різні товариства й інші практично працюють повністю на орендованих землях. Таким чином, оренда землі гальмує процес її парцеляції, сприяє збереженню єдиних великих масивів оброблюваних земель. 5. В процесі аграрних трансформацій в області відбулися істотні зміни серед землекористувачів і землевласників у напрямі зосередження землі як основного засобу виробництва у недержавних формах господарювання. На початок 2007 року в користуванні сільськогосподарських підприємств Кіровоградської області знаходилося 1014,9 тис. га сільськогосподарських угідь і 965,6 тис. га ріллі проти – відповідно 1225,0 та 1108,9 тис. га на початок 2000 року. Простежується чітка тенденція до зменшення площ сільськогосподарських угідь і ріллі у користуванні сільськогосподарських підприємств та збільшення їх розмірів у власності громадян. Аналіз розподілу сільськогосподарських угідь серед великих аграрних підприємств свідчить, що найбільше сільськогосподарських угідь та ріллі мають господарські товариства – відповідно 682,2 і 642,1 тис. га ріллі, тоді як у державних сільськогосподарських підприємств у користуванні знаходиться лише 25,8 тис. га сільськогосподарських угідь. Це є проявом здійснення процесу роздержавлення аграрних виробників і розвитку ринкових відносин у сільському господарстві. 6. Протягом дослідження в області відбулося нарощування обсягів валової продукції сільського господарства здебільшого за рахунок галузі рослинництва. Проведені дослідження серед крупнотоварних підприємств, свідчать про певну перевагу приватних підприємств над іншими формами господарювання не тільки за натуральними, а і за вартісними показниками економічної ефективності використання землі. Порівняно з виробничими кооперативами, господарськими товариствами, державними підприємствами рівень виробництва валової продукції в них вищий на 14,8 – 17,4 %. У приватних підприємств вищі також рівень отриманого прибутку з розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь та окупність матеріальних витрат. В області помітне значне відставання практично за всіма показниками виробничих кооперативів, що вимагає їх подальшої реорганізації. 7. Дослідження рівня використання земельних угідь у сільськогосподарських підприємствах регіону дало змогу встановити, що за останні роки в їх структурі відбулися зміни в напрямі збільшення площі сільськогосподарських угідь та орних земель. Науково необґрунтоване землекористування, недотримання екологічних вимог, стандартів, обмежень призвели до зростання площі порушених та еродованих земель на 15 %. Розорювання площ сприяло збільшенню обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, однак супроводжувалось глибокими змінами навколишнього середовища, які нерідко призводять до загострення більш глобальних соціально-економічних та екологічних проблем. Щодо структури посівних площ, то значна частка соняшнику, зернових культур у загальній посівній площі свідчить про збільшення навантаження та посилення інтенсивності використання земельних угідь, проте в ряді господарств їх вирощування супроводжується низькою ефективністю. 8. Встановлено, що оренда землі сприяє збереженню єдиних масивів сільськогосподарських угідь аграрних підприємств. За період дослідження в області площа орендованих земель зросла в 58 разів. Рівень орендної плати за землю зростає: якщо за 2002 рік згідно із договорами оренди за майнові й земельні паї було нараховано 172,5 млн. грн., а виплачено 117,1 млн. грн. (67,9 %), то за 2006 рік за земельні паї з 186,6 млн. грн. нарахованих, виплачено 163,5 млн. грн. (87,6 %). Найменша орендна плата в агроформуваннях Петрівського та Новоархангельського адміністративних районів – відповідно 119,0 і 122,57 грн. за 1 га, а найбільша в Новомиргородського та Новгродківського районів – 157,25 і 159,04 грн. за 1 га. Розрахунки свідчать про пряму кореляційну залежність між відношенням новостворених агроформувань до реформованих КСП та рівнем орендної плати за землю. Серед форм орендної плати переважає натуральна – 89,6 %, грошова становить 7,2 %, а відробіткова – 3,2%. 9. Розрахунок оптимальних розмірів підприємств за земельною площею і обсягами товарної продукції при різних рівнях інтенсивності виробництва свідчать, що за невеликої площі та низького рівня інтенсивності підприємства мають збитки, оскільки діють негативні фактори дрібнотоварного виробництва. Зі збільшенням площі ріллі та підвищенням інтенсивності виробництва, збитковість знижується, й тільки на достатньо великих площах (близько 2,0 – 5,0 тис. га), завдяки ефектам і перевагам крупнотоварного виробництва, підприємства досягають відносно високих економічних результатів. Але при подальшому розширенні площі, фактори, що стримують ефективність концентрації, починають економічно переважати і це призводить до збитків. 10. Приватна власність на землі сільськогосподарського призначення, не самозабезпечює збереження її родючості, раціональне використання, чистоту довкілля, соціальну справедливість. Саме тому виникає необхідність втручання держави у земельні відносини за такими напрямами: прийняття закону „Про охорону землі”, який би передбачав відповідальність як землевласників, так і землекористувачів за збереження родючості землі, зобов’язував їх переходити на ощадні параметри й технології землекористування, додержуватися наукових сівозмін; відповідно до цього закону розробити програми збереження родючості землі насамперед шляхом зменшення їх розораності, розширення площі лук і пасовищ; сприяти розвитку тваринницької галузі; стимулювати підвищення врожайності зернових і технічних культур; сприяти збільшенню термінів оренди землі, прискорити впровадження ринку сільськогосподарських земель. |
