З’ясування природи сакрального, ґрунтуючись на теоретичних положеннях сучасної когнітивної лінгвістики, передбачає застосування таких її базових понять, як „концепт”, „концептосфера”, „концептуалізація”, „вербалізація”. Поглиблення й розширення наукових зацікавлень цією проблематикою, які в Україні спостерігаються в останні десятиліття, зумовлені не лише здобутками когнітивістики, але й усуванням тих негативних ідеологічних і суспільно-політичних чинників, що гальмували всебічне вивчення важливих сакральних констант української етносвідомості та специфіки їхньої лінгвалізації. Сьогодні пошук високих духовних цінностей актуалізує багату літературну спадщину українського народу, зокрема релігійно-філософську поезію, до якої належать і твори відповідної тематики І. Величковського (XVII ст.), Г. Сковороди (XVIII ст.), Т. Шевченка (XIX ст.) та Б.-І. Антонича (XX ст.). Адже саме поетів часто сприймають як духовидців, здатних заглиблюватись у вищу реальність, трансформувати Божественне в людське й підносити людське до рівня Божественного. У творчості вказаних авторів сакральне, об’єктивоване релевантною сукупністю лінгвальних засобів, становить собою відповідну концептосферу, яка маркує міфопоетичну картину світу українського народу. У дисертації висвітлено низку актуальних проблем, пов’язаних із лінгвістичним визначенням таких базових понять, як „мовно-концептуальна картина світу”, „концепт”, „концептосфера”, „сакральне” та ін. Тут також умотивовано доцільність застосування тих методів та методик, які забезпечили адекватне моделювання аналізованої концептосфери, основними етноконцептами якої виступають „Бог”, „Богородиця” та їхній антипод „чорт”, спрямоване на виявлення смислової структури останніх та особливостей її реалізації в опрацьованих поетичних текстах. Досягнення поставленої у дослідженні мети, виконання зумовлених нею завдань дали змогу зробити такі висновки. 1. На основі висвітлених у роботі теоретичних положень когнітивної лінгвістики концепт розглядаємо як ментальне утворення в індивідуальній свідомості мовців, спроектоване на культуру суспільства. Концепти, відображаючи людські знання і досвід у межах певної структурованої цілісності – концептосфери, є одиницями мовно-концептуальної картини світу з властивою їй єдністю лінгвального, концептуального та аксіологічного аспектів. Саме така картина репрезентує індивідуальне світобачення, яке формується в координатах народнопоетичного сприйняття дійсності, що уможливлює проникнення в глибини міфопоетичних уявлень етносу. Об’єктивований у поетичній мові концепт, дотикаючись до інших суміжних утворень (поняття, стереотипу, фрейму тощо), органічно пов'язаний із образом, на що безпосередньо вказує застосований при здійсненні лінгвокогнітивного аналізу художньої мови термін „концепт-образ”. Він, розкриваючи синкретичність вербалізованої в поетичних текстах ментальної величини, дав змогу адекватно виявити специфіку індивідуально-авторської концептуалізації сакрального в українському етнокультурному просторі. Однією з визначальних характеристик концептів-образів є наявність в їхній структурі емотивно-оцінних, експресивно-стилістичних та культурологічних конотацій, виразниками яких виступають вербалізатори, що номінують концепт. У дисертації запропоновано ефективний метод семантико-аксіологічного поля, зорієнтований на системне вивчення змістового та оцінного аспектів концептів. Він, інтегруючи вже апробовані методики та прийоми концептуального аналізу, забезпечив комплексне з’ясування семантико-аксіологічних, дистрибутивних і дериваційних особливостей лексем-вербалізаторів, що сприяло досягненню належної об’єктивності в лінгвістичній інтерпретації розглянутих сакральних концептів-образів. 2. У змодельованій концептосфері сакрального, сутність якого зумовлена протистоянням взаємозв’язаних антагоністичних сил – священного і демонічного, відповідно виділяємо її центр і периферію. Центральними є власне сакральні концепти „Бог” і „Богородиця”, а периферійним – така сакрально-хтонічна концептуальна величина, як „чорт”. Усі вказані концепти визнані ядерними, оскільки їм притаманна особлива етнокультурна значущість, виразна конотованість, досить висока частотність реалізації в досліджених текстах. Розгляд лінгвалізації сакрального в релігійно-християнському та язичницькому сценаріях дав змогу простежити, як перетин цих площин більшою чи меншою мірою впливає на смислове наповнення сакральних концептів. Їх моделювання-опис, здійснене на базі широкого загальномовного та текстового фактичного матеріалу, засвідчує смислову багатогранність, виразну й здебільшого амбівалентну конотованість указаних ядерних концептів. Вони в етномовному просторі загалом і в аналізованих поетичних творах зокрема акумулюють дохристиянські та християнські уявлення, притаманні ментальності українського народу, втілені в міфопоетичних індивідуально-авторських картинах світу. Розвиток концептуально-сакрального багатства кожної національної мови залежить від креативної діяльності її визначних носіїв, передусім письменників, які творили такі художні тексти, що здатні формувати духовно-психологічні орієнтири набуття особистістю й соціумом релігійного досвіду. В українській літературі до них належать постаті І. Величковського, Г. Сковороди, Т. Шевченка, Б.-І. Антонича, поетична творчість яких у дослідженні розглянута на тлі лінгвальних, літературних та суспільно-політичних процесів XVII – XХ ст. Здійснений лінгвокогнітивний аналіз поетичних текстів дав змогу виявити вербалізовані в них полікомпонентні концептуальні одиниці та, завдяки зіставленню смислових структур, характерних для трьох ядерних сакральних концептів, простежити своєрідність їх об’єктивації в українській поетичній мові на різних етапах її розвитку. 3. Вагоме місце у концептосфері сакрального, реалізованій у поетичній спадщині І. Величковського, Г. Сковороди, Т. Шевченка й Б.-І. Антонича, посідає концепт-образ „Бог”, що репрезентує найвищі духовні цінності людства. У структурі цього космологічного за своєю природою концепту домінують смисли, релевантні для християнського сценарію. Проте в ній подекуди зафіксовані й ті, які стосуються окремих язичницьких та античних уявлень про верховне божество. Хоча змодельовані авторські структури концепту-образу „Бог” корелюють із загальномовними та є достатньо близькими між собою, проте спостерігаються деякі особливості в акцентуванні певних смислів. Так, наприклад, усі згадані автори сприймають Бога як Триєдиного, однак в його художньому осмисленні барокові поети зосереджують увагу на іпостасі Ісуса Христа, а Т. Шевченко й Б.-І. Антонич – на образі Бога-Отця. Відмінності стосуються і кількісних параметрів, зокрема, найбільше смислових фрагментів у структурі зазначеного концепту-образу засвідчено у поетичних текстах Т. Шевченка, дещо менше – у творах Г. Сковороди і найменше – у поезіях І. Величковського та Б.-І. Антонича (основні концептуальні смисли, реалізовані у позиції СО, для концепту-образу „Бог”, як і для інших ядерних концептуальних одиниць, подані в додатках). Особливості лінгвалізації цього концепту-образу найвиразніше простежуються у його найменуваннях. Найширший номінативний ряд виявлено у текстах Т. Шевченка, найоригінальніший, завдяки номінаціям парафрастичного типу, – у творах Б.-І. Антонича, а назви концепту в барокових поетів частіше співвідносяться з ізоморфами світового дерева. Семантика номенів, подекуди їх етимонні значення, що розгортаються насамперед у позиції СО, впливають на смислову структуру концепту, розширюючи межі його інтенсіонального поля. Позиція СЗ найширше репрезентована у поетичних творах Г. Сковороди, меншою мірою – у І. Величковського та Б.-І. Антонича, а позиція ОЗ, навпаки, є помітнішою у поетиці Т. Шевченка. 4. Ядерному концепту-образу „Богородиця” у досліджених текстах властива виразна синкретичність, зумовлена перетином маніфестованих у його структурі біблійних та міфопоетичних смислів. Мовні засоби виявляють і його традиційну канонічність, і символічно-метафоричну репрезентованість, насичену профанними смислами, в яких акцентуються земні атрибути матері. Зображення Божої Матері у бароковій літературі є особливо значущим для творчості І. Величковського, натомість у поетичних текстах Г. Сковороди, Т. Шевченка та Б.-І. Антонича цей концепт-образ, незважаючи на його смислову поліаспектність, об’єктивується не так широко, як „Бог”. Основні смисли, властиві концепту-образу „Богородиця”, склалися у християнському сценарії та найповніше реалізуються у позиції СО. У поезії Т. Шевченка вони досить часто співвідносяться з маніфестованими у позиції ОЗ. У досліджених поетичних текстах лінгвалізується архетип аніми, тобто Богородиця постає то як Мати всього сущого, то як уособлення досконалості, то як посередниця в духовному світі. У спадщині І. Величковського в позиції СЗ функціонують вербалізатори, семантика яких асоціюється з осмисленням світового дерева. Концептуальний фрагмент „Та, що є втіленням Великої Матері”, який сягає ще язичницьких часів, реалізується насамперед у підтексті. Часто імплікованим є також зв'язок Богородиці з Шевченковими дівчиною-праведницею, жінкою-матір’ю чи з Антоничевими образами дівчини з диском, коханої. В поетичній мові ХІХ і ХХ ст. більшою мірою актуалізуються смисли з виразним етнонаціональним компонентом, пов’язані з об’єктивацією у Т. Шевченка уявлень про Божу Матір як заступницю вітчизни, козаків, а в Б.-І. Антонича – як ту, що асоціюється в українців зі змінами на краще. 5. Сакральний концепт-образ „чорт”, як в українській етносвідомості, так і в розглянутих поетичних картинах світу, є універсальним утіленням сил хтонічного світу. Він, подібно до власне сакральних, також зазнає помітної авторської інтерпретації. Зокрема, у творчості Г. Сковороди й Б.-І. Антонича „чорт” пов'язаний із архетипним образом тіні, що корелює з дияволом. Саме така концептуалізація в обох випадках сприяє розкриттю духовної трансформації ліричного героя. В поетичній спадщині всіх авторів у структурі зазначеного концепту-образу, крім загальномовних смислів, характерних для язичницького та християнського сценаріїв, наявні й ті, що засвідчують своєрідність індивідуально-поетичного світобачення. Значною мірою її демонструють відповідні ряди номінацій, в яких простежуються авторські пріоритети. До найпоширеніших у досліджених текстах належить вербалізатор „змій”, який виявляє амбівалентність концепту-образу „чорт”. Його семантика, реалізована передусім у позиції СО, засвідчує розуміння цієї демонологічної сили як утілення будь-якого зла. Інтенсіональне поле зазначеного концепту-образу розширюють індивідуальні смисли, маніфестовані у позиціях СЗ і ОЗ, із яких в проаналізованих творах переважає остання. Актуалізація в авторських картинах світу уявлень про чорта як спокусника зближує Г. Сковороду не тільки з Т. Шевченком, але й із Б.-І. Антоничем. Характерною рисою поетичних текстів ХІХ і ХХ ст. є експлікація в них амбівалентних язичницьких смислів, які виражені лексемами „цур” та „пек”, уживаними Т. Шевченком у складі стійких сполук, чи реалізовані в Антоничевих образах Янгола лісу, Водяника. 6. З’ясування аксіологічних параметрів смислової структури власне сакральних концептів „Бог” і „Богородиця” засвідчує, що у творах барокових поетів і Б.-І. Антонича Божі якості осмислюються насамперед як позитивнооцінні. Шевченковому концепту-образу „Бог” властива амбівалентність, зумовлена не світоглядно-духовним чинником, а передусім емоційно загостреним поетовим сприйняттям обставин тодішнього соціально-політичного життя. Тому її не можна вважати підставою для визнання окремих текстів Т. Шевченка єретичними чи атеїстичними. Концепту-образу „Богородиця” також властива позитивна конотованість. Вона найпослідовніше простежується у творах І. Величковського, в яких виразниками такої емотивно-оцінної семантики виступають численні художньо-образні засоби. У поезії Г. Сковороди, Т. Шевченка й Б.-І. Антонича певною мірою виявляється амбівалентність цього концепту, зокрема у творах, в яких поети зображають звичайну жінку-матір, розкриваючи її складну й часто трагічну долю. Аксіологічно протилежним виступає концепт-образ „чорт”, який у барокових текстах супроводжують насамперед негативні конотації, засвідчуючи тим самим авторське несприйняття й заперечення підступів сатани, диявола. Натомість у поетичних творах Т. Шевченка й Б.-І. Антонича вербалізація підтверджує концептуалізацію образу чорта як амбівалентного. Це виявляється в реалізації смислів, притаманних язичницькому сценарію, та в тяжінні до архетипної амбівалентної символіки, характерної для окремих сакральних образів, наприклад змія. 7. Синтагматичну сполучуваність номенів аналізованих концептів-образів демонструють широкі й різноманітні дистрибутивні відношення, які в досліджених текстах простежуються насамперед в атрибутивних конструкціях. Порівняно із загальномовною дериваційною системою, у розглянутих поетичних творах ступінь реалізації словотвірної валентності основних лексичних вербалізаторів усіх трьох сакральних концептів є незначним. Дещо вищий він у найменувань концепту-образу „Бог”, особливо у Шевченкових текстах. Загалом словотвірний аналіз номінативного поля концептосфери сакрального виявив певну продуктивність таких способів, як суфіксація, субстантивація і семантична деривація. 8. Діахронні особливості концептуалізації сакрального в українській поетичній мові значною мірою зумовлені загальними тенденціями розвитку релігійно-філософської поезії. Поступово бароковий теоцентризм як важлива світоглядна база словесного мистецтва поступається в новій та новітній літературній добі релігійному антропоцентризму, який посилює й поглиблює індивідуально-психологічні компоненти художньої творчості. Тепер увага поетів концентрується передусім на естетично-виражальному аспекті біблійних образів, сюжетів і мотивів. Якщо поетична мова XVII – XVIII ст. демонструє релігійно-філософський містицизм І. Величковського та Г. Сковороди з його глибоко особистісним синтезом процесів богопізнання і самопізнання, то ХІХ ст., а зокрема шевченківський етап розвою української релігійної поезії, характеризується національно-авторським романтичним пафосом. На цьому етапі біблійна тематика, не втрачаючи генетичних та ідейно-духовних зв’язків зі Святим Письмом, була мистецьки неперевершено осмислена Т. Шевченком крізь призму історії України, народної свідомості, а також його власного життєвого досвіду. Феномен ліричної творчості Б.-І. Антонича припав на добу складних і навіть трагічних суспільно-політичних зрушень, які породжували загрозу психологічної дезінтеграції особистості. За таких умов активізувалося усвідомлення витіснених і прихованих аспектів індивідуальної та колективної підсвідомості, на що чутливо відреагував Антоничів ліричний герой. 9. Дослідження поетичної мови XVII – XX ст. дало змогу не лише розкрити семантико-конотативну природу сакральних концептів-образів, але й виявити специфіку кожної з авторських міфопоетичних систем як синтезу національного та індивідуального. Висвітлення в роботі актуальної лінгвокогнітивної проблематики відкриває перспективи поглибленого вивчення мовотворчості українських письменників. Обґрунтований у дисертації новий підхід до вивчення сакрального як феномена мови і культури переконує у можливості встановлення національної специфіки лінгвальної інтерпретації таких ядерних етнокультурних концептів, як „Бог”, „Богородиця” і „чорт”. Репрезентований у роботі метод семантико-аксіологічного поля повністю забезпечує виявлення особливостей концептуалізації мовно-ментальних сакральних структур, які творять індивідуально-авторські міфопоетичні картини світу. Теоретичні принципи комплексного дослідження концептосфери сакрального мають універсальний характер і можуть бути застосовані при здійсненні концептуального аналізу різноманітних художніх текстів. |