Анотація до роботи:

Орехов В. В. Російська література та імагологічний дискурс у російсько-французькому літературному діалозі першої половини XIX в. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальностей 10.01.02 – російська література та 10.01.05 – порівняльне літературознавство. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2008.

Дисертацію присвячено проблемі впливу національних образів (іміджів) на розвиток міжлітературних зв’язків. Матеріалом стали факти російської літератури, спрямовані на корекцію російського іміджу у Франції й виявлені у творчості М.М. Карамзіна, К.М. Батюшкова, О.С. Пушкіна, П.А. В'яземського, Д.В. Давидова, М.Ю. Лермонтова, М.В. Гоголя, Ф.І. Тютчева, С.О. Хом’якова, О.І. Герцена, М.М. Загоскіна, В.Г. Бєлінського, М.М. Язикова, Л.М. Толстого та ін. авторів. Стратегія дослідження обумовлена необхідністю осмислити три основні чинники, що визначають сутність та своєрідність імагологічного дискурсу: 1) конкретно-історичні умови, 2) авторські мотиви вступу до діалогу, 3) авторську тактику впливу на опонента.

Висновком роботи є теза про те, що імагологічний дискурс був активною сферою російсько-французького літературного спілкування, оскільки прагнення російської літератури коригувати російський імідж безперервно ініціювало й підтримувало це спілкування.

Аналіз «тексту рецепції-відповіді» російської літератури першої половини XIX ст. у контексті реальної історико-культурної ситуації, здійснений у дисертації, дає підстави вважати мету дослідження досягнутою й стверджувати: імагологічний дискурс був однією з активних ідейно-тематичних сфер російської літератури й одним зі значущих напрямків російсько-французького літературного спілкування, оскільки прагнення російської літератури коригувати російський імідж, з одного боку, стимулювало російських авторів до постійного пошуку засобів і форм осмислення й реформації літературного образу Росії, з іншого, – безперервно ініціювало й підтримувало російсько-французький літературний діалог. Виходячи з цього, необхідно наголосити: досліджуючи історії національних літератур і вивчаючи міжнаціональні літературні контакти, слід враховувати роль імагологічного дискурсу в процесі національно-літературної еволюції й міжлітературної комунікації.

Російсько-французькі зв'язки першої половини XIX ст. – сповнений драматизму сюжет взаємозв’язків на історичному, побутовому, психологічному й літературному рівнях. Література була способом осмислення і збереження знань однієї нації про іншу. Об'єктивне уявлення про «співрозмовника» у міжнаціональному діалозі було метою літератури, але метою недосяжною: шлях до цієї мети пролягав через незліченні перевірки інформації історичними й побутовими фактами, літературними узагальненнями й умоглядними теоріями, національними почуттями й стереотипами національної пам'яті.

Міжнаціональні імагологічні ситуації не визначаються окремим явищем (висловленням, текстом), а базуються на широкому тлі історичних і літературних інонаціональних текстів, що накопичуються й інтерпретуються національною літературою. Статистичний огляд російських періодичних видань, історичних досліджень і книжкових зібрань першої половини XIX ст. доводить, що процес осмислення російським суспільством «французького тексту про Росію» мав широкий і прогресуючий характер, стимулювався активізацією на початку XIX ст. проблеми національно-культурного представництва Росії в Європі. Як наслідок – включення в цей процес російської літератури з використанням властивих їй можливостей художнього аналізу й художнього узагальнення.

Природно, «національна рецепція-відповідь», у даному випадку – літературна, не обмежується окремими текстами (низкою текстів) з декларованою ідеєю, а репрезентується діалектикою тем та образів у процесі осмислення російськими літераторами конкретно-історичних «імагологічних» ситуацій на шляху до історіософських узагальнень. Весь комплекс проблем, що зафіксований у російській художній літературі й «літературі факту» та відбиває динаміку форм національного «літературної відповіді», варто розглядати як національний «текст рецепції-відповіді».

У ході дослідження ролі імагологічного дискурсу в розвитку російської літератури, а також механізмів впливу імагологічного дискурсу на процес російсько-французького літературного спілкування було виявлено в текстах різних жанрів факти («текст рецепції-відповіді»), що свідчать про прагнення російської літератури коригувати французький імідж Росії. Як теоретико-методологічну базу дослідження було використано комунікативні теорії, положення й методики яких дозволили представити літературні факти імагологічного дискурсу в контексті розвитку російської літератури й інтеркультурної комунікативної ситуації.

Осмислення основних чинників, що визначають сутність і своєрідність реальної читацької ситуації й міжлітературного діалогу (а саме: конкретно-історичних умов, громадських і особистісних мотивів вступу до діалогу, авторської тактики впливу на опонента), допомогло простежити логіку змін суспільних і літературних настроїв щодо європейського погляду на Росію, які радикально змінювалися залежно від внутрішньо- і зовнішньополітичних обставин і відповідно позначалися на принципах і засобах формування «тексту рецепції-відповіді» у російській літературі.

Упередженість інформації про Росію у французькій пресі й літературі періоду наполеонівських воєн спонукала російських літераторів включатися в «пропагандистську війну» із французькими стереотипами. Вітчизняна війна 1812 р. й взяття Парижа об'єктивно обумовили «воєнний і післявоєнний» сценарій безпосередніх імагологічних контактів, а питання російсько-французького взаємосприйняття набули принципового значення. Листи, спогади, патріотична поезія, белетристичні зображення вступу російських військ до Парижа виконують функцію літературного «акумулятора» національного досвіду у справі реформації французького іміджу Росії. Нова хвиля актуалізації негативних уявлень про Росію у французькій літературі пов'язана зі створенням Священного союзу, а згодом – з політикою Миколи I. Розвиток реалістичних принципів у російській літературі стимулював спроби формування об'єктивного уявлення про російське життя, а також впливу на негативні уявлення європейців про Росію. Це визначило надскладне поєднання критичного і національно-патріотичного начал не лише в межах творчості одного письменника (Пушкіна, Лермонтова, В'яземського, Герцена, Л. Толстого та ін.), а й часто у межах одного художнього тексту («Мертві душі» М.Гоголя).

Європейським пріоритетом Франції й об'єктивними історичними контактами Росії й Франції зумовлюється те, що при створенні «відповіді» на французькі «сказання» про Росію російська література орієнтувалася на риси французького менталітету, на французьке бачення світу, на французькі культурні й соціальні досягнення. Популярність у Росії французької культури забезпечувала адекватне сприйняття текстів французької літератури російським читачем; освічена частина російського суспільства разом із французькою мовою засвоїла багато семантичних констант, що відбивали французьку національну свідомість. У діалозі із французами російські літератори не просто переходили на французьку мову, але й здатні були «переключатися» у регістр французьких і загальноєвропейських понять, дедалі більше наближаючись до створення універсального «тексту рецепції-відповіді» для загальноєвропейського засвоєння (О. Герцен, І. Тургенєв, Л. Толстой).

Паралельно мала місце й інша тенденція – галоманія: сприймаючи французьке суспільство як еталон, частина росіян ідеалізувала французькі характери і систему мислення. Зіткнення з реальними рисами французького життя руйнувало ідеалізований імідж Франції. Постійне коливання між поклонінням французам і розчаруванням у них, між створенням і розвінчанням «французького міфа» змушувало російську літературу, з одного боку, цікавитися й зважати на думку французів про Росію, а з іншого, – усвідомлювати відносну її об'єктивність й розуміти природу перекручень у «французькому» образі Росії.

Мотиваційна природа «тексту рецепції-відповіді» обумовлена особливостями історичної, літературної ситуації й розмаїтістю індивідуальних авторських позицій. У кожному конкретному випадку «текст рецепції-відповіді» створювався на основі оригінальної й складної взаємодії низки мотиваційних засад, що надає будь-якому факту «рецепції-відповіді» індивідуальних рис. Як загальну мотиваційну настанову варто виокремити прагнення російських літераторів актуалізувати французький текст про Росію як «дорадчий голос», як джерело осмислення російської дійсності, а іноді – як межу відштовхування в процесі формування національного-літературного уявлення про Росію. Інонаціональний текст про Росію перетворився на один з об'єктів російської національної рефлексії. Різноманітність індивідуально-авторських інтенцій при створенні «тексту рецепції-відповіді» пояснюється відмінністю індивідуально-творчих, партійно-ідеологічних, духовно-ціннісних настанов, а також психологічним чинником (ступінь авторської прихильності до батьківщини), що програмували вектор-активність індивідуальної «відповіді» на зарубіжні думки. Світоглядними розбіжностями слов'янофілів і західників пояснюється принципово різне сприйняття «французького тексту», а отже, – і реакція на нього: західники використовували французьку критику Росії з метою перебудови вітчизняного побуту, слов'янофіли – для створення власного міфа про Росію. Розбіжність або солідарність з офіційною позицією визначали бажання автора використати «текст рецепції-відповіді» або як підтримку існуючих у Росії порядків, або, відповідно, як зброю проти них.

Чітко виокремлюються провідні прийоми, вироблені російською літературою в ході імагологічного діалогу. У художній літературній практиці ці прийоми конкретизуються у широкому використанні міфологізованих «французьких» кліше («Париж – столиця світу», «російські варвари», «татарщина», «козаки-флібустьєри», «північні дикуни», «Росія – країна вічних снігів і морозів» тощо) у новому, власне російському ментальному контексті, що припускає семантичні переакцентування. Звідси – літературна гра «іншими смислами», що передбачає антиномічність розуміння, гротеск, гумор, іронію, сатиру.

Оскільки російські літератори прагнули протиставити стереотипам французького уявлення про Росію об'єктивні й максимально переконливі (аналітичні, статистичні) відомості про російську історію, ментальність, культуру, літературу, то передусім і найчастіше «текст рецепції-відповіді» реалізувався в літературі факту (в епістолярії, мемуарах, дорожніх нотатках, письменницьких щоденниках тощо), вплітався у тканину творів власне художніх жанрів – ліричних, епічних, драматичних. «Текст рецепції-відповіді» посідав чільне місце в патріотичній ліриці про Вітчизняну війну 1812 р. і Кримську кампанію, у політичній ліриці 1830-х і 1850-х рр. Найширше розповсюдження в російській літературі першої половини XIX ст. мала тема галоманії, яка сатирично актуалізувалася через мотиви, ідею й сюжет твору. Найбільшу концептуальну й історичну значущість у створенні «тексту рецепції-відповіді» мають твори (від начерків різних за масштабами і тематикою – до романів) М.М. Карамзіна, О.С. Пушкіна, К.М. Батюшкова, М.Ю. Лермонтова, М.В. Гоголя, П.А. В'яземського, О.О. Бестужева-Марлінського, Є.А. Баратинського І.П. Мятлєва, В.О. Соллогуба, І.І. Панаєва, О.І. Герцена, О.С. Хом’якова, Л.М. Толстого: натхненні ідеєю об'єктивного національного самопізнання, вони до того ж акумулювали «пам'ять» про історико-літературний пошук найбільш ефективних літературних форм «рецепції-відповіді».

Імпульсом і своєрідною формою «рецепції-відповіді» можна вважати прагнення російських літераторів представити європейській публіці кращі досягнення вітчизняної літератури. Якщо стратегією російської літератури XVIII ст. було засвоєння творчих здобутків передових літератур Європи, то у першій половині XIX ст. актуальним завданням стало гідне національно-літературне представництво в Європі. Водночас російські літератори прагнули впливати на широку європейську публіку через публікацію своїх творів за кордоном. Наслідком цього процесу було, з одного боку, розширення французьких уявлень про Росію, а з іншого боку, надбання російською літературою досвіду легальних, напівлегальних і нелегальних публікацій у Європі. Оприлюднюючи свої твори за кордоном, російські автори інтенсифікували безпосередній літературно-імагологічний діалог, вчилися орієнтуватися на європейського читача, демонструвати свою позицію й свої досягнення перед європейською громадськістю, протиставляти себе офіційній російській владі.

Пошук прийомів і засобів впливу на французьке бачення Росії перетворювався на одну з гострих проблем, що стояли перед російською літературою, і призводив до інтенсивної внутрішньолітературної полеміки, до створення універсального «рецепту» протидії інонаціональній упередженості. Література перетворилася на свого роду національне «віче», дорадчий орган для обговорення загальнонародної позиції щодо європейських «сказань» про Росію, вона пропонувала російському суспільству окремі й універсальні аргументи, ефективні в дискусіях про Росію з іноземними опонентами, моделювала художні типології подібних дискусій.

Оскільки реакцію російської літератури стимулювали передусім негативні уявлення французів про Росію, відтак, прийоми, що використовувалися авторами при створенні «тексту рецепції-відповіді», були функціонально зорієнтовані на критичний і викривальний пафос. Способи «корекції» російського іміджу залежали від літературних, політичних і культурних авторських пристрастей. Але найбільший успіх у формуванні національного іміджу забезпечили навіть не окремі суперечки, не створення моделей «відповіді» зарубіжним критикам, а новий етап розвитку російської літератури, пов’язаний зі створенням масштабного, реалістичного, діалектичного образу Росії, що сприймався за кордоном як об’єктивний портрет Росії й російського народу і конкурував із традиційним образом Росії у французькій літературі.

Принципові структурно-функціональні особливості імагологічного дискурсу, що виявлено в межах російської літератури й російсько-французького літературного діалогу першої половини XIX ст., можуть бути екстрапольованими у сферу історії й взаємин інших національних літератур. Це, безумовно, додасть змальованій нами моделі літературної боротьби за національний імідж нових, несподіваних контурів, актуальних для сучасної гуманітарної науки, яка прагне осмислити роль національних образів (іміджів) у розвитку як окремих національних літератур, так і різноманітних міжлітературних зв'язків.

Публікації автора:

24. Еще о храме Дианы: Дюбуа де Монпере – В.П.Буренин // Крымский Пушкинский научный сборник. Вып. 1(10). Русская культура и античность. – Симферополь: «Крымский архив», 2001. – С.293-301. (0,5 п.л.). (В соавторстве с Л.А. Ореховой).

25. Взятие Белых укреплений: по «Воспоминаниям офицера 2-го полка зуавов» // Пилигримы Крыма – Осень’2000 (Путешествия по Крыму, путешественники о Крыме). V Крымская Междунар. научно-практ. конф. Мат-лы. В 2-х т. – Симферополь: «Крымский Архив», 2001. – Т. 2. – С. 100-109 (0,7 п.л.).

26. Начала российской имагологии // Седьмые международные Чтения молодых ученых памяти Л. Я. Лившица. – Харьков, 2002. – С. 34 (0,1 п.л.).

27. Россия в полифонии французских текстов: проблема реконструкции образа // Наука и образование Крыма. Языки Крыма в информационном пространстве Европы. Вып. 2 – Симферополь: Издательство КНЦ, 2002. – С. 143-146 (0,3 п.л.).

28. Миф о России во французской литературе как амбивалентная структура // Когнитивные сценарии коммуникации. На перекрестке языков и культур. Доклады междунар. конф. – Симферополь: Изд-во ТНУ им. В. И. Вернадского, 2002. – С. 38-39 (0,1 п.л.).

29. Осада Севастополя по «Воспоминаниям…» офицера-зуава // Конференция, посвященная 145-летию окончания Крымской войны 1853 – 1856 гг. – Симферополь: Таврия–Плюс, 2001. – С. 43-50 (0,5 п.л.).

30. Смерть у стен Севастополя (По воспоминаниям протестантского священника) // Конференция, посвященная Дням памяти воинов, павших в Крымской войне и при обороне Севастополя в 1854 – 1855 гг. – Симферополь: Таврия–Плюс, 2002. – С.181-189 (0,6 п.л.).

31. Образ казака как эмблема России (на материале французской литературы и критики первой половины XIX в.) // Восьмые международные Чтения молодых ученых памяти Л. Я. Лившица. – Харьков, 2003. – С. 26-27 (0,1 п.л.).

32. «Полтава» А. С. Пушкина и «Мазепа» В. Гюго: невстречные течения // Пушкин и мировая культура. Материалы шестой Международной конференции. Крым, 27 мая – 1 июня 2002 г. – Санкт-Петербург – Симферополь, 2003. – С. 87-98 (0,8 п.л.).

33. Тип «французика из Бордо» в «пошлом» рассказе В.И. Даля // В.И. Даль – писатель и этнограф: Сборник научных трудов, посвященный 200-летию В.И. Даля – Торжок: Всероссийский историко-этнографический музей, 2003. – С. 93-102 (0,5 п.л.).

34. Пушкин и Гоголь в оценке Мериме // Девятые Международные чтения молодых ученых памяти Л. Я. Лившица. – Харьков, 2004. – С. 39-40 (0,1 п.л.).

35. Россия: Север или Восток? Отвечает французская литература первой половины XIX века // Северный текст в русской культуре: Материалы международной конференции, Северодвинск, 25-27 июня, 2003. – Архангельск: Поморский ун-т, 2003. – С. 223-234 (0,8 п.л.).

36. Публицистика Гора Видала: имагологический аспект // Вестник СевГТУ. Вып. 51: Филология: сб. науч. тр. – Севастополь: Изд-во СевГТУ, 2004. – С.64-74 (0,7 п.л.). (В соавторстве с Ермоленко О.В.)

37. Севастопольская героиня Стендаля // Семья Раевских в истории и культуре России XVIII-XIX веков: Материалы Международной научной конференции. – Кировоград: КОД, 2004. – С. 163-167 (0,3 п.л.).

38. Француженка Омер де Гелль и ее путешествие по Крыму // Историческое наследие Крыма. – №8. – Симферополь, 2004. – С. 183-215 (3,5 п.л.).

39. Зарубежный имидж страны как повод для знакомства // «Он видит Новгород Великой…» Материалы VII Международной Пушкинской конференции «Пушкин и мировая культура». – С-Пб – Великий Новгород, 2004. – С. 274-280 (0,5 п.л.).

40. Таврида в военно-политической жизни Российской империи // Крым сквозь тысячелетия. – Симферополь: ЛИРа, 2004. – С. 391-403 (1,5 п.л.). (В соавторстве с В.Ю. Гонкевичем, С.С. Щевелевым).

41. Крымская война глазами противника (к проблеме перевода и издания зарубежных источников) // Чтения по военной истории: Сб. статей. – СПб.: СПбГУ, 2005. – С. 291-296 (0,3 п.л.).

42. Патриотизм и цензура: к истории полемических брошюр Хомякова // А.С. Хомяков. Хмелитский сборник. – Смоленск, 2004. – С. 287-296 (0,6 п.л.).

43. Интерпретация россики в российской публицистике первой половины XIX в. // Десятые Международные чтения молодых ученых памяти Л. Я. Лившица. – Харьков, 2005. – С. 48 (0,1 п.л.).

44. Казак-флибустьер в критике П. Мериме // Критика. Драматургия. Театр. З доповiдей V-IX Мiжнародних читань молодих вчених пам’ятi Л.Я.Лившица. – Харкiв: ХНПУ iм. Г.С. Сковороди, 2005. – С. 47-51 (0,4 п.л.).

45. Крымское стихотворение Адели Омер де Гелль // Историческое наследие Крыма. – №9. – Симферополь, 2005. – С. 202-209 (0,7 п.л.).

46. Еще одно крымское стихотворение Адели Омер де Гелль // Историческое наследие Крыма. – №10. – Симферополь, 2005. – С. 201-205 (0,4 п.л.).

47. Национальное и мировое значение русского литератора в осмыслении В.Г. Белинского // Одиннадцатые Международные чтения молодых ученых памяти Л. Я. Лившица. – Харьков, 2006. – С. 50 (0,1 п.л.).

48. Проблема национальных типологий в критике В.Г. Белинского // Двенадцатые Международные чтения молодых ученых памяти Л. Я. Лившица. – Харьков, 2007. – С. 55 (0,1 п.л.).