Розвиток сучасних міжнародних відносин набуває універсального характеру і визначається існуючою сукупністю взаємозв’язків та взаємозалежностей, що динамічно розвиваються. Очевидним стає виникнення нового світового порядку, провідну роль у якому відіграватиме система міжнародної безпеки. Міжнародній безпеці відповідає певна відсутність реальних загроз тій системі держав і відносин між державами, що склалася. В сучасних умовах забезпечення міжнародної безпеки стало частиною національного інтересу, тобто спостерігається тенденція до неухильного зростання значущості тієї компоненти національних інтересів, що співпадає із всезагальним інтересом світового співтовариства. Сьогодні міжнародна безпека розглядається в широкому контексті й охоплює не лише оборонні, але й соціально-політичні чинники, проблеми демократизації і стабільності в окремих державах і регіонах, формування дружніх стосунків, забезпечення умов для сталого розвитку. На перший план виступають колективна відповідальність та здатність протистояти новим загрозам безпеці – міжнародному тероризму, розповсюдженню зброї масового знищення, організованій злочинності, економічним та інформаційним загрозам. Система міжнародної безпеки – це сукупність спеціальних зобов’язань, гарантій, взаємозв’язків і механізмів, що існують між її учасниками та спрямовані на забезпечення її стабільного існування і розвитку. При цьому стабільність функціонування такої системи визначатиметься, передусім, здатністю учасників використовувати зазначені механізми з метою обрання шляхів ефективного запобігання і подолання будь-яких загроз цій системі. З початком постбіполярного етапу розвитку системи міжнародної безпеки висунення завдань адекватної відповіді на виклики, що диктувалися поширенням в світі нових типів конфліктів, обумовлених зростанням етнонаціональної ворожнечі, організованої злочинності, міжнародного тероризму, зникнення чітких та довготривалих зовнішніх загроз, що дозволяли формулювати відповідні довготривалі стратегічні цілі безпеки за умов глобального протистояння, порушення центрального принципу біполярного устрою – непорушності кордонів – все це обумовило зміну зовнішньополітичних пріоритетів і цілей держав-членів однієї з провідних міжнародних інституцій у сфері безпеки – Організації Північноатлантичного договору та необхідність її адаптації до нових геополітичних умов. Саме процесом трансформації НАТО була визначена її нова роль в розробці стратегії побудови системи міжнародної безпеки на сучасному етапі, що було документально закріплено в Стратегічних концепціях Альянсу 1991 та 1999 років. За НАТО було закріплено право приймати рішення від імені всього міжнародного співтовариства, діяти за межами своєї “зони відповідальності”, тобто євроатлантична система безпеки, стрижнем якої є НАТО, перетворюється на міжнародну. Підкреслено значення основних механізмів здійснення Альянсом нових завдань в сфері міжнародної безпеки, а саме : створення інституційних політичних рамок для розвитку відносин НАТО з партнерами в Центральній і Східній Європі; розвиток співробітництва в оборонній та військовій сферах; діяльність НАТО щодо врегулювання кризових ситуацій та участь в операціях з підтримки миру. Процес розширення НАТО, обумовлений необхідністю реалізації політичних та військових завдань, пов’язаних із стратегією її подальшої еволюції, що було закріплено в основоположних документах Організації, змінює військово-політичну обстановку в Європі і ускладнює забезпечення безпеки в євроатлантичному регіоні. Для створення належного середовища безпеки в контексті розширення Альянсу доцільним є вирішення фундаментальних питань, пов’язаних з проведенням усіма державами євроатлантичного регіону більш реалістичної політики, яка б враховувала інтереси взаємної безпеки різних держав, насамперед Росії. Курс на подальше розширення НАТО залежить від виваженого та збалансованого підходу до втілення інтересів як загальноєвропейської, так і міжнародної безпеки на основі урахування об’єктивних оцінок сучасних загроз світовому співтовариству. На основі аналізу механізму та наслідків миротворчої діяльності НАТО на Балканах можна стверджувати наступне : - НАТО виявилася єдиною міжнародною організацією, яка, реагуючи на ескалацію насилля на Балканах та наростання загрози регіональної війни, взяла на себе відповідальність і здійснила реальні кроки, спрямовані на врегулювання конфлікту. Для країн-союзниць по НАТО реалізація завдань миротворчих операцій означає суттєве зниження вірогідності нового спалаху війни на Балканах, а, отже, сприяє розширенню зони безпеки в євроатлантичному регіоні. - “Технологічний” характер миротворчої діяльності НАТО на Балканах, під час якої в ході проведених операцій використовувались переважно військово-повітряні та військово-морські сили, призвів до того, що при мінімумі втрат серед військовослужбовців НАТО значною була кількість жертв серед мирного населення та знищених цивільних об’єктів, особливо в Косово і Сербії. При цьому території балканських країн стали полігоном для випробувань нових видів озброєнь і техніки НАТО. - Після завершення операції “Союзницька сила” в червні 1999 року активна фаза Косовської кризи була призупинена. Проте проблема залишилася невирішеною, так як тенденції і потенційні передумови етнонаціонального, міжетнічного та міжконфесійного характеру щодо нового поновлення протистояння в регіоні залишились. - Характер і масштаби миротворчої діяльності НАТО під час кризи в Косово поставили під сумнів основоположні принципи системи діючого міжнародного права. Виникла очевидна суперечність між концепцією “гуманітарної інтервенції”, на якій ґрунтувалась операція “Союзницька сила”, та непорушними принципами міжнародного права – права державного суверенітету та збереження територіальної цілісності держав. Постало питання щодо легітимності в майбутньому подібних акцій, оскільки, з урахуванням не завжди високої ефективності ООН у врегулюванні регіональних криз, прецедент останньої операції НАТО може надалі використовуватись для виправдовування практики силового втручання у внутрішньодержавні конфлікти без відповідного мандату Ради Безпеки ООН. Обидва етапи миротворчої діяльності НАТО (боснійський та косовський) автор розглядає як початок відпрацьовування нової військової доктрини НАТО, в якій робиться ставка на регіональний конфлікт високого ступеня інтенсивності, що передбачає проведення Альянсом операцій з реагування на кризу із застосуванням будь-якого виду зброї на основі власного рішення і власної санкції. - В результаті проведення аналізу проблематики миротворчої діяльності НАТО на Балканах автор виокремив комплекс проблем, що потребують свого вирішення. Йдеться про проблему відсутності чітко виписаного юридичного припису щодо можливості (чи необхідності) зовнішнього силового втручання у внутрішньодержавні конфлікти, що виникли на міжетнічній, міжнаціональній чи міжконфесійній основі та міжнародно-правового тлумачення нової термінології, потреба визначення якої постає як наслідок нових геополітичних перетворень в сучасній системі міжнародної безпеки. Мається на увазі визначення різниці між поняттями “гуманітарна криза”, “гуманітарна інтервенція”, “гуманітарна катастрофа”, “втручання з гуманітарних причин”. Враховуючи необхідність вирішення зазначених проблем, пропонується розпочати розробку і укладання міжнародно-правового документу, де б з урахуванням нових політичних реалій було визначено, в яких випадках і для досягнення яких цілей є допустимим (чи вимагається) використання силових методів. На думку автора, зовнішнє силове втручання може бути виправданим лише за умови неможливості дотримання критеріїв дипломатичного врегулювання сучасних конфліктів. При цьому для визначення таких критеріїв необхідно забезпечити : об’єктивну, незалежну і неупереджену оцінку наявності та масштабів конфліктної ситуації; впровадження надійної системи контролю за використанням сили; врахування наслідків силових дій для відповідних країн, регіонів; підтримання постійного політичного діалогу з учасниками конфлікту на рівноправній основі. Загострення проблеми міжнародного тероризму в зв’язку з подіями 11 вересня 2001 року в США та відповідна реакція з боку Північноатлантичного Альянсу створили нові передумови для подальшої еволюції цієї структури безпеки. Перегляд пріоритетів НАТО, в контексті якого на перший план було висунуте нове нетрадиційне для Альянсу питання боротьби проти міжнародного тероризму, є черговим етапом перетворення НАТО на провідну військово-політичну структуру в євроатлантичному регіоні та свідченням про подальше розширення “зони відповідальності” Альянсу, А, отже, НАТО практично стає базовою структурою сучасної системи міжнародної безпеки. Розвиток відносин і взаємодії України з НАТО надає можливість безпосередньо підвищувати рівень зовнішніх гарантій національної безпеки України, зокрема її політичної незалежності, територіальної цілісності й непорушності кордонів, а також активно сприяти розвитку співробітництва України з європейськими та євроатлантичними структурами . Сьогодні Україна розглядається як важливий чинник у створенні нової архітектури та системи безпеки на євроатлантичному просторі. Співробітництво та взаємодія України з НАТО здійснюється відкрито, на базі відповідних законодавчих і нормативних документів, з урахуванням національних інтересів, на взаємовигідній та рівноправній основі. Оптимізація взаємовідносин України і НАТО далеко не завершений процес, продовженням якого у наступних десятиліттях залишається діюча стратегія вибору євроатлантичного спрямування України. При цьому тактичні кроки по реалізації зазначеної стратегії визначені Планом дій Україна-НАТО, а також Цільовим планом на 2003 рік, що були затверджені на Празькому саміті 2002 року. Слід зазначити, що внутрішньополітичні чинники розвитку держави, особливості ротації й еволюції владних структур істотно впливатимуть на “архітектуру” мосту Київ-Брюссель. Реалізація Україною своїх можливостей як активного суб’єкта міжнародних відносин обумовила визнання її в багатьох міжнародних документах, в тому числі прийнятих в рамках НАТО, ключовою країною для європейської та євроатлантичної безпеки. Оскільки Україна стратегічну перспективу своєї національної безпеки пов’язує із входженням до євроатлантичної системи безпеки, саме тому для неї є дуже важливим розвивати стосунки з НАТО як найбільш дієздатною складовою цієї системи. |
