У висновках сформульовані основні результати дослідження, до яких прийшов дисертант.
Відзначено, що в розвитку українського та білоруського етносу помітну роль відігравав конфесійний фактор. До кінця XVI ст. українські та білоруські землі залишалися тісно взаємопов’язаними, в т.ч. й культурно, оскільки вони входили до складу однієї Київської православної митрополії. Культурні цінності, котрі створювалися в Україні, сприймалися в Білорусії як свої і навпаки. А населення цих земель, принаймні, елітна частина, здебільшого використовувало спільний етнонім “Русь”.
Берестейська церковна унія порушила цю єдність. Греко-католицизм в основному набув поширення на білоруських землях, у той час як на українських землях зберігали сильні позиції православні традиціоналісти. У результаті цього посилилося етнічне розмежування українського та білоруського населення.
Політичні події кінця XVIII ст., які призвели до поділу Речі Посполитої й переходу білоруських та частини українських земель під владу Російської імперії, стали початком систематичної ліквідації Греко-Католицької Церкви на цих землях. Греко-католицизм, який почав набирати в Білорусії рис національної релігії, втратив можливість стати для білорусів важливим чинником націотворення.
Однак він став важливим фактором націогенезу на Галичині й Закарпатті. Унія в цих регіонах не призвела до руйнування Східного обряду, який став важливим чинником етнічної самоідентифікації місцевого українського населення. Східний обряд не давав галицьким та
13
закарпатським українцям розчинитися серед одновірних поляків та угорців, котрі дотримувалися Західного обряду.
Українська етнічна орієнтованість більшості греко-католицького духовенства Галичини та Закарпаття, зростання їхнього культурного рівня, що було наслідком Йосифлянських реформ, а також його ознайомлення з практиками інших національних рухів Центральної Європи (чеським, польським, угорським) посприяли тому, що саме греко-католицькі священики перетворилися у провідників українського національного руху на Галичині й Закарпатті, виступали організаторами українських національних інституцій, шкільництва, преси, книговидавництва, запровадили практику богослужіння українською мовою.
Ці тенденції, які набули поширення в XIX ст., отримали свій подальший розвиток у XX ст., коли на Галичині, а пізніше на Закарпатті розгорнувся потужний національний рух, у якому греко-католицьке духовенство відігравало помітну роль.
|
