1. У дисертації на основі використання широкого кола джерел здійснено історіографічний аналіз проблеми, охарактеризовано передумови розвитку роботи загальноосвітньої школи України з сім’єю у 20 – 30-х роках ХХ століття, проаналізовано розвиток теоретичних поглядів на роль шкільно-сімейного виховання, досліджено зміст, форми й напрямки практичної роботи школи з батьками в досліджуваний період. У роботі проведено узагальнення та окреслено можливості використання досвіду взаємодії школи з батьківською громадськістю у 20 – 30-х роках ХХ століття з позиції його практичного значення для вирішення сучасних педагогічних проблем.
2. Проведений історіографічний аналіз дає підстави стверджувати, що дослідження роботи загальноосвітньої школи України з сім’єю у 20 – 30-х роках ХХ століття відбувалося в руслі загальних тенденцій розвитку історико-педагогічної науки. В історико-педагогічних публікаціях 20 – 30-х років про роботу школи з сім’єю згадується в контексті розгляду освітніх реформ в УРСР. З кінця 30-х по 50-ті роки сталінська політика зробила неможливим вивчення історії української школи та педагогіки. 60-ті – перша половина 70-х років відзначилися друком цілої низки фундаментальних та дисертаційних робіт, у яких, серед інших, висвітлювалися питання взаємодії школи з громадськістю і, зокрема, з сім’єю. З середини 70-х і до кінця 80-х років дослідження окремих проблем з історії української школи та педагогіки припинилися. Після здобуття незалежності України (1991) відбулися якісні зміни у вивченні історії вітчизняної педагогіки, що дозволяють цілісно та об’єктивно висвітлити обрану нами тему.
Об’єктивність дослідження також гарантує широке коло джерел, які умовно можна розділити на такі групи: 1) архівні матеріали з фонду № 166, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України, та документи з фонду № 1 Центрального державного архіву громадських об’єднань України; 2) матеріали офіційного характеру (постанови, накази, звернення тощо); 3) різноманітні публікації в педагогічній періодиці 20 – 30-х років ХХ століття; 4) роботи окремих українських педагогів та діячів освіти, які були безпосередніми учасниками досліджуваних нами подій; 5) праці сучасних істориків педагогіки.
3. Установлено, що теорія та практика роботи школи з сім’єю у 20 – 30-х роках ХХ століття мала свої історичні передумови. Перші школи періоду Київської Русі були закритими для впливу сім’ї. Починаючи з ХVІ століття, братські школи покладали на батьків певні обов’язки. Відносини школи з батьками в епоху Козацько-гетьманської республіки (ХVІ – початок ХVІІІ століття) визначалися типом навчального закладу. Сім’я не втручалася в діяльність закладів закритого типу (школа на Січі, духовні семінарії). Школи відкритого типу (церковні школи, школи народних ремесел) зберігали керівні позиції стосовно батьків. З ХVІІІ століття освітня політика російського царату протиставила українську родину та школу, яка навчала дітей чужою російською мовою. На початку ХХ століття Міністерство народної освіти здійснило спробу зблизити ці виховні інститути, але на практиці все залишилося по-старому. І лише за часів правління національних урядів (1917 – 1920 роки) сім’ю й школу об’єднала спільна мета відродження національної освітньої системи. Прихід до влади більшовиків перешкодив цим демократичним змінам.
4. На початку ХХ століття сформувалося три протилежні позиції щодо ролі школи й сім’ї у вихованні дітей. Представники першої (Г. Гринько, К. Корнилов, Д. Лазуркіна, Л. Левитський, О. Попов та ін.) пропонували на противагу цим виховним інститутам створити мережу дитячих будинків. Ця точка зору слугувала за основу нової освітньо-виховної системи, запровадженої в 1920 році в Українській республіці. Прибічники другої (Н. Виноградов, А. Грабов, С. Лозинський та ін.), критикуючи сім’ю, пропонували передати виховні функції школі. Третя позиція (В. Зеньківський, Я. Мамонтов, С. Русова, Я. Чепіга та ін.) характеризувалась орієнтацією на підтримку й тісну взаємодію родини та школи, хоча й визнавала кризу цих виховних інституцій.
5. Виявлено, що Наркомос України протягом 20 – 30-х років ХХ століття кардинально змінив офіційне ставлення до сім’ї та школи. У 1919 – 1924 роках його діяльність була спрямована на впровадження в практику Декларації про соціальне виховання дітей. З 1925 року розпочався розвиток мережі загальноосвітніх навчальних закладів, школу визнали „авангардом” соціалістичного життя, збільшився розмір державних асигнувань. Школа контролює сімейне виховання, намагається нейтралізувати його хиби. У 1932 році було розпочато систематичну педагогічну пропаганду серед батьків, характер якої поступово змінювався. До 1936 року регулярні педологічні обстеження учнів та їх родин надавали педагогам дані для цілеспрямованої роботи з вирішення конкретних проблем сімейного виховання. Після прийнятої в 1936 році Постанови про педологічні перекручення педагогічна пропаганда стала більш політизована та заідеологізована за змістом. Зросла роль класного керівника в педагогізації батьків.
6. Установлено, що вплив на батьківську громадськість здійснювався через найактивніших її представників, які входили до складу громадських організацій, що співпрацювали із загальноосвітніми навчальними закладами. Протягом досліджуваного нами періоду кілька разів змінювалася нормативно-правова база їх функціонування, що змінювало форму таких організації, їх права та обов’язки. До 1923 року в українських школах продовжували діяти притаманні для дореволюційної школи батьківські комітети, що надавали цим освітнім закладам матеріальну підтримку. У 1923 – 1926 роках було створено комітети сприяння школі (КСШ), представництво батьків у яких було обмеженим, а їх діяльність полягала в господарській співпраці зі школою. З 1926 по 1931 рік ці організації виконували ще й функцію „органу зв’язку” між школою та батьками. Критика якості роботи призвела до заміни КСШ на шкільний комітет, який об’єднав у собі шкільну раду й комітет сприяння школі. Ці організації проіснували до 1933 року при керівній і контролюючій ролі в них учителів. У період 1933 – 1939 рр. було відновлено діяльність комітетів сприяння школі та розширено їх права (контролювати навчально-виховну роботу школи, позашкільну роботу школи й родини). У 1939 році відновлено діяльність батьківських комітетів та окреслено напрямки їх роботи: навчально-виховна, позашкільна, господарська та робота з батьками.
7. З середини 20-х років ХХ століття загальноосвітні школи розгорнули роботу з педагогічної пропаганди серед батьків. Виділено основні напрямки, за якими здійснювалася педагогічна пропаганда: боротьба за обов’язкове загальне навчання та нормалізація навчального року, антирелігійна пропаганда, популяризація піонерського руху, боротьба за новий побут, ліквідація неписьменності серед батьків, пропаганда різних державних кампаній. Найбільш популярними формами роботи з педагогізації сім’ї були: проведення тематичних батьківських зборів, педагогічні гуртки, педагогічні консультації, відвідування родини вдома, виклики батьків до школи, відвідування уроків батьками. Аналіз джерел показав ефективність таких методів: лекції, бесіди, диспути, консультування, видання шкільної газети для батьків та поширення іншої педагогічної літератури тощо.
8. Установлено, що одним з найбільш дієвих методів, що використовувала більшовицька школа для проведення роботи з сім’єю, був метод впливу на батьків через їхніх дітей. Він застосовувався в антирелігійній кампанії (загони Молодих Безвірників), для пропаганди загальнодержавних кампаній (колективізація, індустріалізація, кооперація, збір держпозик), у кампанії із запровадження нового побуту (через діяльність учнівських санкомів, житлово-комунальних комісій, організацію дитячих мітингів тощо), ліквідації неписьменності серед дорослих тощо.
9. Аналіз досвіду роботи загальноосвітньої школи України з сім’єю у 20 – 30-х роках ХХ століття дав змогу сформулювати рекомендації щодо його застосування в сучасній шкільній практиці. Робота з батьками повинна мати цілеспрямований, систематичний характер. Недоречно політизувати та ідеологізувати цю роботу, перекладати відповідальність за виховання дітей з сім’ї на освітні установи. Слід залучати батьків до роботи в якості помічників класного керівника, помічників бібліотекаря, керівників гуртків тощо. Батьківський комітет може здійснювати пропагандистську та контролюючу функцію за процесом сімейного виховання. У сучасній практиці можливе використання всіх форм та методів роботи школи з сім’єю, що застосовувалися в досліджуваний період. Потрібно звернути увагу на ефективність методу впливу на батьків через дітей, особливо в ситуації, коли спостерігається віддалення сучасної сім’ї від школи.
Проведене дослідження не претендує на вичерпне висвітлення всіх аспектів досліджуваної проблеми. Перспективні напрямки подальших наукових розробок, на нашу думку, можуть бути спрямовані на більш детальне вивчення окремих форм та методів роботи з сім’єю, педагогічної просвіти матерів, впливу піонерської організації на сімейне виховання.
|
