У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в дослідженні регіональної політики як фактора забезпечення територіальної цілісності України. Відповідно до сформульованої мети, а також завдань дослідження, які конкретизують шляхи її досягнення, одержано такі результати: 1. Виявлено, що методологія політичних досліджень регіональної політики характеризується плюралізмом, який дає змогу враховувати взаємозв’язки різних видів суспільних явищ та відносин. Регіональний політичний аналіз включає великий комплекс міждисциплінарних досліджень. Водночас, специфіка заявленої теми, яка ще не була предметом спеціального аналізу, вказує на фрагментарність підходів, що використовуються, і вимагає створення інтегрального міждисциплінарного підходу до дослідження регіональної політики в контексті стратегій збереження територіальної єдності сучасних держав. Політична практика та її осмислення дозволяють зробити висновок про два найзагальніші підходи до розуміння категорії регіональної політики. Перший – це дедуктивний та об’єктивований підхід до осмислення регіональної політики як певної цілісної сфери суспільного розвитку, частини суспільно-політичного життя, пов’язаної з виконанням у суспільстві визначених функцій (управління, регулювання, інтеграції). Другий підхід відображає пріоритети індуктивного та суб’єктивованого бачення регіональної політики, який ніби “розчленовує” її на суб’єкти та об’єкти, мікросвіти їх дій та взаємодій, які опредметнюються в політичних відносинах, а також у тотальному політичному спілкуванні. Обґрунтувано необхідність виділення та наукового аналізу регіональної політики не лише як державного управління регіонами, що відводить регіонам роль об’єкта централізованого впливу, а також як двосторонню комунікацію як сферу взаємодії і взаємовпливу державного центру і регіонів. Доведено, що такий підхід, з одного боку, більшою мірою узгоджується з потребою забезпечення національної безпеки і територіальної цілісності держави, з іншого – більшою мірою відповідає потребам сучасного розвитку українського суспільства, яке поступово відходить від етатистської моделі організації публічної влади, демократизується і рухається у напрямі побудови громадянського суспільства. 2. Встановлено, що ключовим для розуміння особливостей відносин «центр-регіони», їх впливу на стан держави є дослідження регіональних політичних інститутів, передусім владних структур. Найбільший інтерес тут становлять: інституціалізація відносин державної влади з субнаціональними територіями; розподіл повноважень між власне регіональною владою та представниками центрального управління на місцях; організація місцевого самоврядування і регіональної участі на національному рівні. У дослідженнях політичних інститутів та політичних відносин між центром і регіонами мають бути враховані неформальні і тіньові аспекти регіональної політики. Особливе значення має розгляд механізмів політичних відносин між різними суспільними суб’єктами (елітами, групами інтересу, політичними партіями і політичними рухами та ін.), пов’язаних з їхніми інтересами та установками, ідеями та уявленнями, а також із суб'єктивованими статусами і релятивними ролями політичних інститутів. 3. Історіографічний аналіз показав, що питання політико-територіальної організації суспільства, регіональних відмінностей та способів забезпечення єдності суспільства і держави присутні в українській політичній думці ще з часів Київської Русі й пов’язані з декількома головними ідеями, а саме ідеями соборності, регіоналізму, децентралізації і централізації влади. Протягом століть ідея децентралізації влади є невід’ємною складовою частиною політичних теорій і вчень в Україні. В історії української політико-правової думки децентралізація, а також пов’язані з нею ідеї федералізму, автономізму виступали як засіб забезпечення свободи для народу, який не мав своєї сталої державності. Сьогодні принцип децентралізації розглядається його прихильниками як один із головних шляхів демократизації суспільства, залучення до управління широких верств населення, розвитку широкого місцевого самоврядування. Ідея централізації влади розвивалася в історії політико-правових вчень України паралельно з ідеєю децентралізації і виступала як обґрунтування необхідності єдиного керівного центру, вертикально-ієрархічної структури владних установ і відносин. Вітчизняні політичні мислителі недавнього минулого і теперішнього часу наголошували на тому, що однією з головних умов здійснення української державності є єдність – політична, національна, територіальна. 4. Доведено, що збереження територіально-політичної єдності держави тісно пов’язане з внутрішніми, а також зовнішніми чинниками процесу регіоналізації. Компаративний аналіз особливостей регіональної стратифікації сучасних держав вказує на різний ступінь впливу тих чи інших факторів на відцентрові процеси. Виявлено залежність прагнення субнаціональних регіонів до підвищення свого політичного статусу до того чи іншого рівня від ступеня розвитку політико-культурної ідентичності, наявності географічних, соціально-економічних та політико-правових передумов. Тенденції до підвищення ролі і самостійності регіонів відображають також глобальні процеси, що відбуваються у світі, передусім у Європі, де регіоналізація виступає, з одного боку, як протиставлення уніфікації і втраті своєї самобутності, а з іншого – як пропозиція нових, ефективніших форм управління і модернізації. Встановлено, що в Україні найбільший дезінтеграційний потенціал мають такі прикордонні регіони, як Крим, Донбас, Закарпаття. Їх історична, соціополітична, етнокультурна специфіка і геополітичне положення актуалізують відцентрові тенденції, що виявляється у сепаратистських настроях певних регіональних суб’єктів політики. 5. Обґрунтовано, що держава для зміцнення єдності й консолідації територій розробляє систему інститутів на основі балансу політики розмежування компетенцій і політики узгодження інтересів. Аналіз сучасних загальносвітових тенденцій державного будівництва засвідчує, що ефективність інтеграції територій і регулювання регіональних ситуацій та проблем в державі передусім залежить від готовності центральної влади до компромісу з територіями, врегулювання відносин з регіонами на взаємоприйнятних основах. Виявлена залежність стійкості політичної системи територіально неоднорідних держав та їх спроможності до змін від здатності підтримувати баланс відцентрових і доцентрових тенденцій, баланс інтересів у централізації та децентралізації влади. Загальною тенденцією регіональної політики як у федеративних, так і в унітарних державах є оптимізація відносин між центром і територіями, пошук балансу між ними. Основні параметри, що визначають баланс відносин «центр-регіони», пов’язані з упорядковуванням взаємовідносин між центральною та регіональною владою, їх переплетенням і взаємопроникненням. З одного боку, держава, проводячи децентралізацію, тим чи іншим способом забезпечує присутність та вплив центру на рівні регіональної влади. З іншого боку, регіони різною мірою та способами отримують можливість самоуправління. Цілісність держави забезпечують насамперед рівновага по горизонталі, тобто баланс регіональних політичних сил, а також рівновага по вертикалі між центральними структурами влади і територіальними самоврядними колективами, що перебувають на різних рівнях ієрархії. Якщо така рівновага порушена, то держава може опинитися у двох критичних станах, коли: 1) відсутня самоорганізація і самоврядування на рівні місцевих громад і наявна узурпація повноважень центральними владними структурами і 2) відбуваються послаблення, аж до фактичної відсутності, єдиної центральної влади і абсолютизація регіонального самоврядування, яка ще не забезпечує самоорганізації на локальному рівні. В будь-якому разі існує реальна загроза нормальному функціонуванню політичної системи держави. Одним із шляхів її збалансування є оптимізація регіональної політики. 6. Однією з головних причин зростання напруженості у відносинах між регіонами, між регіонами та центром в Україні є неефективність як місцевого самоврядування, так і державного управління. Нинішня модель державно-територіального устрою України вiдзначається значним дисбалансом на користь виконавчої влади, що стало наслiдком посилення централiзацiї публiчної адміністрації, відсутності чіткого розподілу повноважень і відповідальності між рівнями та органами місцевого самоврядування. Визначена Конституцією України та іншими законами модель організації регіональних органів влади є неефективною. Дублювання споріднених функцій різними органами ускладнює систему виконавчої влади і самоврядування. Вона потребує пошуку більш оптимальних варіантів розмежування повноважень між обласними державними адміністраціями та обласними органами самоврядування. Одним із найнагальніших завдань оптимізації регіональної політики України є розмежування повноважень між різними рівнями публічної влади згідно з принципами, закріпленими у Європейській хартії місцевого самоврядування і проекті Європейської хартії регіонального самоврядування. Назріла необхідність впровадження регіонального самоврядування, що потребує визначення вичерпного переліку повноважень регіонального і місцевого самоврядування (вони не повинні перетинатися), окреслення компетенцiї, порядку формування та процедури дiяльностi представницького й виконавчого органiв, їхнiх посадовцiв тощо. Обґрунтовано необхідність усунення існуючої в Україні конфліктної моделі, за якої місцева державна адміністрація водночас є виконавчим органом та органом контролю. На думку автора, до запровадження регіонального самоврядування і надання жителям області статусу територіальної громади необхідно забезпечити ефективне державне управління на обласному рівні. При цьому, голови обласних державних адміністрацій повинні бути насамперед представниками держави в регіоні та проводити єдину державну політику. Доцільною і перспективною є зміна преференцій місцевих державних адміністрацій від виконавчо-розпорядчих до контрольно-наглядових, коли основним напрямом діяльності місцевих державних адміністрацій в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці законодавчо має бути визначена контрольно-наглядова діяльність за додержанням Конституції України і відповідного законодавства, а також діяльність щодо здійснення державного управління і місцевого самоврядування. 7. Вітчизняна політична система характеризується відсутністю конституційно-правових способів впливу регіонів на вищі органи державної влади, від яких залежить вирішення більшості актуальних проблем регіональних спільнот. Неповноцінність українського парламентаризму і політичних партій, а також вади існуючих в Україні способів формування представницьких органів влади вказують на неможливість збалансованого та ефективного представництва регіональних інтересів на загальнонаціональному рівні. Спостерігається дисбаланс як за ступенем впливу регіональних спільнот на законотворчий процес, так і за рівністю регіонального представництва у законодавчій владі. За таких умов партії, які перебувають у патронажно-клієнтельних відносинах зі своїми спонсорами, протидіють незалежності виборців, формуванню конкурентних механізмів захисту інтересів. Політичні партії стають провідниками партикулярних, егоїстичних, відірваних від суспільних потреб інтересів. Зокрема, вони не спроможні служити інструментом збалансованого представництва регіональних спільнот у парламенті країни, а держава не може виконувати свої основні функції. Регіональні політико-економічні групи в такому вигляді виступають гальмом розвитку суспільства і держави. До того ж „передозування” впливу регіональних груп впливу становить загрозу внутрішній стабільності в суспільстві, що спостерігається в Україні. 8. Встановлено, що перспективи знаходження в Україні балансу у політичних відносинах «центр-регіони» безпосередньо залежать від впровадження легальних механізмів представництва регіонів на загальнонаціональному рівні. Інституалізацію регіональної участі можна забезпечити шляхом зміни структури парламенту й за допомогою зміни типу виборчої системи. На думку автора, запровадження бікамералізму забезпечить подвійне представництво у законодавчому органі як населення країни загалом, так і окремих її територій. Важливим є те, що при формуванні верхньої палати за рівною квотою від областей представництво регіонів урівнюється. Це дає змогу забезпечити рівне представництво усіх регіонів незалежно від кількості населення, що особливо актуально для західних областей України, які за чисельністю населення значно поступаються східним областям. Ідея двопалатного парламенту має позитиви у контексті переходу до пропорційної системи виборів. Оскільки одним з основних аргументів проти пропорційної системи виборів було і залишається те, що за цієї системи інтереси регіонів не враховуються, наявність другої палати парламенту може компенсувати таку диспропорцію. В умовах сучасної України попередньою умовою запровадження другої палати є реформа місцевого самоврядування і державного управління, врегулювання відносин в системі органів державної влади, усунення суперечностей між гілками влади. При цьому друга палата повинна формуватися за допомогою прямих загальних виборів, оскільки саме ця схема забезпечує максимальну демократичність, безпосередню залежність і відповідальність депутатів перед виборцями. Лише в цьому разі можна забезпечити демократичний характер регіонального представництва у парламенті. Важливим механізмом інституціоналізації регіональної участі на загальнонаціональному рівні є виборча система. Її в Україні необхідно змінювати з урахуванням територіального чинника й особливостей нинішньої форми правління, яка збільшила роль парламенту, уряду і політичних партій. Зокрема розширенню регіонального представництва можуть сприяти “пропорційні системи з регіональними списками”, “списками з преференціями” та іншими способами поєднання політичних симпатій з особистісним чинником. |
