У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення наукового завдання щодо визначення механізмів регулювання регіональних асиметрій в Європейському Союзу за умов поглиблення процесу економічної інтеграції, адаптації регіональних політик нових членів ЄС та кандидатів на вступ до його поліструктурної моделі, а також основних напрямків регулювання диспропорцій регіонів в Україні. Результати проведеного дисертаційного дослідження дозволяють зробити такі висновки: 1. В умовах глобалізації світового господарства дефініція «регіон» зазнала суттєвих змін зумовлених як спробами ідентифікації її на місцевому, так і на наднаціональному рівнях. З позиції сьогодення регіон можна визначити таким чином: зовнішній регіон, являє собою мега- та метарегіони, транскордонні території, які мають національні, а в деяких випадках і наднаціональні структури управління та спільні інструменти та механізми регулювання пропорцій з метою підвищення їх глобальної конкурентоспроможності. До внутрішніх регіонів відносять локальні утворення, мікро-, мезо- та макрорегіони, яким притаманне спільне географічне положення, територіальна єдність, подібна економічна і соціальна інфраструктура і відповідна організаційно-управлінська різнорівнева таксономічна модель регулювання пропорцій в межах певної держави. В процесі посилення економічної інтеграції внутрішні та зовнішні регіони набувають діалектичної єдності та спільних якостей конгруентності, ієрархічності, динамічності, системності, відкритості та циклічності. Регіональна асиметрія являє собою процес диференціації локальних та глобальних територіальних таксономічних одиниць, який відбувається під впливом посилення нерівномірності руху факторів виробництва, конкуренції місцевих фірм і ТНК та реалізації компліментарної різнорівневої (локальної, регіональної, національної та наднаціональної) політики долання диспропорційності соціально-економічного розвитку та забезпечення його сталості. 2. Швидкий рух капіталу впродовж останньої чверті століття доволі рельєфно проявив себе на регіональному рівні, зумовивши формування нових моделей економічного зростання проте методика дослідження локально-глобальної динаміки практично залишилася без змін, що не відповідає як інтересам регіонів, які зацікавлені в отриманні інвестицій, такі наднаціональним структурам регулювання, головною метою яких є конвергенція всіх територій інтеграційного угруповання в межах створювального гомогенного економічного простору. Розроблені та апробовані в роботі показники: коефіцієнт швидкісної асиметрії, внутрішній міграційний потенціал та демоекономічні кластери можуть значною мірою полегшити процес регіональної ідентифікації, зробивши його більш доступним та інформативним. 3. Система регіонального регулювання в Європейському Союзі пройшла тривалий шлях еволюції, зумовлений загальним процесом конвергенції соціально-економічних країнових моделей, який в сучасних умовах включав з одного боку процес стандартизації соціально-економічних показників розвитку регіонів рівнів NUTS-1, NUTS-2, NUTS-3 з метою конкретизації їх активності (депресивності), з другого – уніфікацію цілей, спрямованих на конвергенцію різних за ієрархією територій та розробку ефективних механізмів та інструментів регіонального зближення. Поліструктурний характер європейського регіоналізму має прояв на місцевому рівні насамперед через співфінансування регіональних грантів, програм, компенсації відсоткових ставок, дотацій на створення нових робочих місць та багатьох інших європейських ініціатив через системну дію структурних фондів і Фонду Згуртування. Аналіз існуючих зараз в Євросоюзі тенденцій дозволив спрогнозувати на рівні наднаціональних структур, що упродовж наступних семи років (2007-2013 рр.) в ЄС будуть переглянуті концептуальні підходи до компліментарної моделі трансрегіональної кооперації, уникнення споживацького відношення деяких регіонів до використання фінансових ресурсів консолідованого бюджету. Поруч із заявленими успіхами європейської регіональної політики вона не позбавлена певних хибів і прорахунків, зумовлених наявністю в ЄС маргінальних та маргіналізованих регіонів в Південній Італії, Північній Греції, а також в Іспанії, Португалії, заморських департаментах Франції, а з 2004 р. – у більшості країн ЦСЄ, системна дія національних та наднаціональних структур в яких не тільки не призвела до вирівнювання економічної ситуації в них (рівень виробництва ВВП на душу населення, рівень безробіття), а й у деяких випадках навіть погіршила їх стан, що викликало дистанціювання у їх відносинах з іншими регіонами NUTS-2 при наявності позитивної в цілому конвергентної динаміки ЄС, яка свідчить про значний успіх європейської регіональної політики. 4. Процес регіональної трансформації в країнах ЦСЄ у 90-ті роки ХХ ст. включав такі основні структурні заходи: адміністративно-територіальні реформи, що мали на меті зміну територіального устрою країн у відповідності до європейської системи NUTS з її ієрархічними таксонами; запровадження європейських індикаторів регіональної динаміки (ними стали – ВВП за паритетом купівельного стандарту, рівень безробіття у т.ч. серед жінок та молоді, рівень реальних доходів на душу населення); інституціювання регіональних реформ, внаслідок чого з’явилися агенції регіонального розвитку, ради структурної політики, а у деяких країнах – навіть Міністерства регіонального розвитку (Чехія, Латвія, Польща); новий розподіл «регіональних» повноважень серед міністерств та відомств, наслідком чого став перехід від командної до регулятивної функції державного менеджменту; імплементація цілей, механізмів та інструментів регулювання в ЄС; максимальна підтримка малого і середнього бізнесу в регіонах; фінансова підтримка процесу коінтеграції з боку фінансових структур ЄС. Процес нагромадження капіталу і зумовленого цим високого рівня ділової активності в столицях країн ЦСЄ є об’єктивним явищем, що випливає із особливостей європейської конкурентної динаміки, коли питома вага головного мегаполісу цих держав наближається, а інколи й перевищує 50% отриманих національною економікою ПІІ. В Угорщині, Естонії та ряді інших країн питома вага столиці значно перевищує п’ятидесятивідсоткову позначку, в Україні ж частка Києва становить 34%, що означає: країна ще не пройшла інвестиційний пік у розвиткові своєї столиці. 5. Вітчизняні регіони в межах спільного європейського економічного простору, формування якого є важливим завданням як для України, так і для ЄС в цілому у ХХІ ст. отримали нову диспозицію, що характеризується високою зовнішньою відкритістю внутрішніх таксономічних одиниць, самостійним виходом їх на світові ринки, приєднанням до багатьох трансконтинентальних проектів, початком імплементації європейських механізмів та інструментів регулювання асиметрій. Вона сформувалася під впливом таких чинників: неефективної радянської моделі розподілу та перерозподілу суспільних благ, відсутності ефективного механізму та інструментарію вирівнювання, долання регіональних диспропорцій, невизначеності індикативної моделі сучасного стану та динаміки розвитку регіонів, швидкої деформації регіонально-галузевої структури виробництва, низькою якістю виробничої інфраструктури, системного лобіювання регіональних інтересів, яка найбільш рельєфно проявила себе у ХХІ ст., що дозволило спираючись на критерії історичності, послідовності та математичної об’єктивізації виділити три етапи європейської трансформації регіональної моделі України: «стрімкий економічний занепад» (1991-1995 рр.), що характеризувався зубожінням значної частини населення, стрімким нарощуванням суперечностей у міжрегіональних відносинах, кризою машинобудування, переважанням бартерних відносин в регіонально-країновому обміні; «ідентифікація регіонів» (1996-2000 рр.), для якої притаманними стали рішуче відстоювання регіональних інтересів, конвергенція експортоорієнтованих регіонів та столиці України і дивергенція решти територій держави, відсутність ефективних механізмів та інструментів регулювання регіональних відносин та бажанням органів влади запозичити європейську модель управління територіями, на перешкоді чого стала висока централізація з рудиментарними формами держаного менеджменту; «інституалізація процесу регіонального регулювання» (2000-2005 рр.), основними рисами якого стали: припинення соціально-економічного занепаду, імплементація європейських механізмів та інструментів макроекономічного регулювання, створення перших єврорегіонів, поляризація економічних, соціальних та ментальних інтересів регіонів. 6. Встановлено, що використання новітніх синтетичних показників найбільш інформативно визначає характер внутрішньоукраїнської динаміки розвитку регіонів. Зокрема за розрахунок розробленого та розрахованого автором коефіцієнту швидкісної асиметрії, який являє собою співвідношення між змінами у співставленній валовій доданій вартості до змін у чисельності населення та аналогічного співвідношення прямих іноземних інвестицій, які надходили в економіку регіону NUTS-2 упродовж стандартизованого (за відношенням до ЄС) часового лагу у сім років, побудована графічна модель регіонального розвитку України та визначено її правосторонню і лівосторонню асиметрії, а відтак передбачені можливі рівні конвергенції моноспеціалізованих регіонів (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька області) та головного мегаполіса України – Києва, а також дивергенції решти регіональних коаліцій, варіації макроекономічних показників в яких є незначними. 7. Необхідною передумовою подальшого розвитку регіонів України має стати регіонально-національна модель економічної безпеки, що складається з ендогенної та екзогенної частин, передбачає виокремлення в них енергетичної, продовольчої, фінансової, транспортної, екологічної, демографічної та інших видів безпеки, а відтак необхідність розробки нової системної моделі розвитку регіону рівня NUTS-2, зовнішньоекономічний блок якої включає модернізацію інфраструктури із залученням на спільні дії коштів ЄС, що випливає із прикордонного статусу України, створення умов для диверсифікації господарської бази окремих регіонів на новій технологічній основі, розвитку людського потенціалу, внутрішньої та зовнішньої кооперації регіонів та поступового переходу до інноваційно-інвестиційної моделі. Механізмами і інструментами регіонального регулювання в Україні мають стати: інвестиційний грант, який за аналогією з ЄС повинен бути найбільшим за обсягом фінансування інструментом реалізації державної регіональної політики; субсидії, що пов’язані з використанням робочої сили, що напряму випливає з мети 2 (європейської, а з недавнього часу і української регіональної політики); транспортні пільги, які надаватимуться у першу чергу тим компаніям, що ведуть будівництво шляхів сполучення, магістральних трубопроводів, ЛЕП, міжнародних аеропортів. Нагальною потребою регулювання регіональних асиметрій в Україні повинен бути Український регіональний Фонд, з функціями тотожними до структурних фондів Європейського Союзу. |
