Формулювання інтересів незалежної України та їхня практична реалізація на близькосхідному напрямі зовнішньої політики здійснювалися в умовах трансформаційних процесів, що відбувалися в Україні, на європейському континенті, на Близькому та Середньому Сході, а також на рівні міжнародної системи загалом. Особи, що були залучені до процесу концептуального забезпечення та практичного здійснення політики України стосовно країн Близького та Середнього Сходу, мали діяти в умовах демонтажу командно-адміністративної системи державного управління, розбудови української державності на основі національного відродження, побудови демократичної та правової держави, економічної кризи, глибокої переоцінки цінностей і пріоритетів в українському суспільстві, розпаду біполярної системи міжнародних відносин, активізації співробітництва країн європейського континенту, трансформації близькосхідної підсистеми міжнародних відносин. Тому дослідження близькосхідного напряму зовнішньої політики України не може не враховувати цілого ряду факторів внутрішнього та зовнішнього характеру. У даному дисертаційному дослідженні здійснено спробу врахувати якомога ширший комплекс впливів, що можуть пояснити процес формулювання та реалізації близькосхідного напряму зовнішньої політики України. 1. Наукова розробка близькосхідного напряму зовнішньої політики України в сучасній українській історіографії концентрується навколо окремих питань даної проблематики. Більшість досліджень у цій сфері або розглядають відносини України з регіоном Близького та Середнього Сходу в контексті фундаментальних проблем української зовнішньої політики (визначення пріоритетних географічних напрямів, національних інтересів України), або досліджують конкретний аспект взаємодій з близькосхідними державами (військово-технічне співробітництво, торговельно-економічні зв’язки, питання диверсифікації джерел постачання енергоносіїв), або розглядають двосторонні відносини України з певною державою регіону. У сучасній історіографії політики України стосовно держав Близького та Середнього Сходу визначено специфічні інтереси України в регіоні та окреслено пріоритетні напрями співробітництва незалежної України з близькосхідним регіоном. Водночас, дослідження співробітництва України з Близьким і Середнім Сходом у торговельно-економічній, військово-технічній та енергетичній сферах відзначаються фрагментарністю, що пов’язана з обмеженням географічних рамок відповідних наукових досліджень (Арабський світ, близькосхідні держави Середземномор’я, Перська затока). До того ж, практично поза увагою залишилися питання еволюції позиції України щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, причин і наслідків участі України в антитерористичній операції в Іраку (2003-2005 рр.), а також безпековий аспект близькосхідного напряму політики України. 2. Незважаючи на зацікавленість у підтриманні збалансованих відносин з усіма країнами Близького та Середнього Сходу, Україна в період незалежності займала переважно проарабську позицію з близькосхідного врегулювання. До 2001 р. ця позиція озвучувалася переважно в рамках ООН. Голосування України з відповідних резолюцій Генеральної Асамблеї у даний період і порівняння української позиції з позицією близькосхідних країн, а також членів Ради Безпеки свідчить про більшу прихильність України до позиції арабських держав та Ірану. Однак, Україна зберігає нейтральну позицію з найбільш суперечливого питання близькосхідного врегулювання, а саме – питання статусу окупованих Ізраїлем сирійських Голанських висот, яке, згідно з українською позицією, має вирішуватися між Ізраїлем і Сирією в двосторонньому порядку. Мирні ініціативи, з якими Україна виступила наприкінці 2001 р. під час загострення палестино-ізраїльського протистояння, характеризувалися збалансованістю і передбачали здійснення заходів відновлення довіри між сторонами конфлікту на офіційному або неофіційному рівнях. Українські пропозиції носили компліментарний до існуючих на той час планів урегулювання характер, але не мали додаткових переваг порівняно з миротворчими зусиллями міжнародного співтовариства. Українські мирні ініціативи, виголошені президентом Л.Кучмою у квітні 2002 р. під час турне арабськими країнами, істотно відрізнялися від попередніх пропозицій української дипломатії. Озвучений президентом України план урегулювання носив всеохоплюючий характер, а зміст пропозицій був більше прийнятним для арабської сторони. Активізація української дипломатії стосовно врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту в 2001-2002 рр. була зумовлена зростанням економічних інтересів України на Близькому та Середньому Сході. Виступивши з мирними пропозиціями, Україна мала на меті сприяти збільшенню обсягів і розширенню географії експорту до регіону, а також розраховувати на участь у відновлювальних проектах на палестинських територіях. Україна використала питання врегулювання для укладення важливих економічних угод із Сирією, Ліваном і Йорданією, після чого знову зосередила політику щодо близькосхідного врегулювання на діяльності в ООН. 3. Миротворча діяльність України є важливим інструментом зовнішньої політики, зокрема і на Близькому та Середньому Сході, оскільки миротворчість України є ефективним засобом просування військово-технічного співробітництва з державами регіону, зокрема, Ліваном та Іраком. Це проявляється, насамперед, у демонстрації можливостей військової техніки та рівня кваліфікації миротворчого персоналу українських контингентів, що сприяє збуту продукції ОПК України та замовленням на підготовку кадрів для країн Близького та Середнього Сходу. Участь України в миротворчій місії ООН у Лівані протягом 2000-2005 рр. сприяла розвитку двосторонніх українсько-ліванських відносин в економічній та військово-технічній сферах. Однак, через неналежний рівень дисципліни в українському миротворчому контингенті в Лівані постраждала репутація України як держави – контрибутора миротворчості ООН, внаслідок чого було зірвано участь України у миротворчій місії на окупованих Ізраїлем сирійських Голанських висотах. Україна зберегла рівень двосторонніх відносин з Ізраїлем і Сирією, однак, відміна участі в місії ООН на Голанах стала втратою додаткових можливостей розвитку відносин з цими країнами в економічній та військово-технічній сферах. Такі невдачі були спричинені відсутністю належного контролю за діяльністю українських миротворчих контингентів і браком координації між Міністерством оборони та МЗС у питаннях участі України в миротворчих операціях. 4. Рішення про направлення українських миротворчих контингентів до Кувейту та Іраку в 2003 р. стали прецедентами в зовнішній політиці України, яка до цього не брала участі в миротворчих заходах без відповідного мандату Ради Безпеки ООН. Утім, направлення військового підрозділу до Кувейту формально здійснювалося в рамках двосторонньої українсько-кувейтської угоди. Прийняття ж рішення про участь України в стабілізації в Іраку було здійснено всупереч міжнародному праву, національному законодавству та попередній офіційній позиції України. Приєднання України до антитерористичної операції в Іраку шляхом направлення миротворчих контингентів до Кувейту та Іраку в 2003 р. пояснюється намаганням вийти з міжнародної ізоляції, в якій опинилася Україна наприкінці 2002 р., зокрема, через звинувачення з боку США в намірі президента Л.Кучми здійснити продаж озброєнь до Іраку в порушення санкцій ООН. Заходи українського керівництва та провладних сил у Верховній Раді були підтримані значною частиною парламентської опозиції, що демонструє значення відносин зі США у зовнішній політиці України загалом, та у її політиці щодо близькосхідних країн зокрема. Співробітництво України з Іраком у зв’язку з участю в стабілізації ситуації в цій країні протягом 2003-2005 рр. набуло особливого політичного контексту та великою мірою залежить від відносин України зі США. Водночас, створено передумови для двостороннього характеру розвитку відносин України з Іраком, зокрема, шляхом співробітництва з місцевою владою провінції Васіт, де перебував український миротворчий контингент. Такому розвитку сприяє вироблення основ економічної політики стосовно Іраку, затверджених у відповідній програмі уряду України. 5. Країни Близького та Середнього Сходу не становлять загрози безпеці України у зв’язку з відсутністю конфліктних питань у відносинах України з державами регіону. Процес набуття деякими країнами регіону зброї масового знищення та засобів її доставки (Ірак до 2003 р., Іран) також не визнається на офіційному рівні як загроза національній безпеці. Україна підтримує збалансовані відносини з усіма близькосхідними державами, що унеможливлює передбачуване воєнне протистояння з будь-якою з країн регіону. У той же час, регіон є джерелом нових загроз міжнародній безпеці загалом, і національній безпеці України зокрема. Це виражається, передусім, у небезпеці міжнародного тероризму, можливості поширення екстремістської ідеології та створення осередків міжнародного тероризму на території України. Актуалізації даних загроз сприяють фактори приєднання України до очолюваної США антитерористичної операції в Іраку в 2003-2005 рр. та наявності в Україні значних спільнот вихідців з ісламських країн близькосхідного регіону, а також суттєві відмінності в ціннісних орієнтаціях українського та близькосхідних суспільств, що поглиблює міжкультурні та міжцивілізаційні суперечності. 6. Економічне співробітництво України з близькосхідними державами розвивається по висхідній лінії, що підтверджується обсягами українського експорту до країн регіону. Торгівля з такими державами, як Єгипет, Сирія, Іран, Саудівська Аравія, ОАЕ, Йорданія, Ізраїль і Ліван, відіграє важливу роль у реалізації стратегії зростання експорту України. Політика України щодо залучення інвестицій з країн регіону, зокрема, нафтодобувних держав Перської затоки, однак, не зазнала успіху через неспроможність створити сприятливий інвестиційний клімат у країні. Співробітництво з близькосхідними країнами у торговельно-економічній сфері диференційовано залежить від політичного забезпечення відносин України з державами регіону. У випадку з Сирією та Іраном (до 2003 р. – також і з Лівією та Іраком), вирішальними інструментами розвитку співробітництва є створення розвиненої договірно-правової бази відносин, обмін візитами керівництва країн, а також регулярне проведення засідань спільних комісій з економічного співробітництва. Однак, нестабільність політичних відносин згаданих країн з міжнародним співтовариством значною мірою виступає потужним зовнішнім впливом, протидіяти якому Україна не має можливості. Меншою мірою від політичного виміру відносин залежить розбудова економічних зв’язків з іншими партнерами України – Ізраїлем, Єгиптом, іншими арабськими країнами, які не перебувають у конфліктних відносинах зі США та Ізраїлем. Економічне співробітництво України з близькосхідними державами характеризується рядом негативних рис та існуванням невикористаних можливостей. По-перше, в українському експорті до держав регіону домінують товари з низьким рівнем доданої вартості, що не сприяє утвердженню України в регіоні як держави, яка орієнтується на інноваційну модель розвитку. Довгострокове співробітництво України з регіоном матиме більше перспектив за умови орієнтації не на енергоємний і ресурсоємний експорт, а на експорт продукції машинобудування, в якій реалізується інтелектуальний потенціал України. Крім цього, низький рівень імпорту з близькосхідних країн, порівняно з українським експортом, применшує значення України в експортних стратегіях цих країн. Курс на інтеграцію України до Світової організації торгівлі сприятиме розвитку торговельно-економічного співробітництва з близькосхідними країнами, оскільки більшість нинішніх провідних економічних партнерів України в регіоні вже є членами СОТ. Додатковим фактором сприяння торговельному співробітництву з Близьким і Середнім Сходом може бути як використання можливостей режимів вільної торгівлі в самому регіоні, так і створення зон вільної торгівлі за участю ЄС, близькосхідних країн (передусім, середземноморських) та України. 7. Держави Близького та Середнього Сходу мають велике значення для України в контексті розвитку військово-технічного співробітництва, оскільки близькосхідний ринок є значним на сьогодні та перспективним у майбутньому споживачем усього спектру озброєнь і військової техніки, що виробляються в Україні, а також відповідних послуг з ремонту і модернізації озброєнь. ВТС з країнами регіону сприяє виконанню основних функцій військово-технічного співробітництва України на сучасному етапі, а саме: збереження науково-технічного потенціалу та виробничої бази національного ОПК, а також забезпечення валютних надходжень до бюджету. На розвиток ВТС України з державами регіону впливають ряд факторів, які можуть сприяти або перешкоджати співробітництву з близькосхідними країнами у військово-технічній сфері. Так, міжнародні ембарго на постачання озброєнь, з одного боку, унеможливлювали ВТС з Лівією та Іраком, але давали можливість здійснити попередні домовленості у цій сфері в умовах закритості цих країн для міжнародного військово-технічного співробітництва. Односторонні ембарго США щодо Сирії та Ірану, з одного боку, гарантують недопущення американських компаній на ринки цих країн, однак, негативно впливають і на відносини України з США та Ізраїлем, зокрема, у випадку, коли співробітництво України з країнами „ризикової групи” переходить у чутливі сфери співробітництва (атомна енергетика, модернізація озброєнь). Фактор військово-політичного напруження в регіоні здійснює свій вплив на розвиток ВТС з країнами регіону в тій мірі, що Україна, не може здійснювати повномасштабне ВТС з державами, залученими в регіональні конфлікти, тобто практично з більшістю близькосхідних партнерів у галузі ВТС. Сприяння якісній зміні військово-стратегічного положення таких країн, як Сирія, Іран та Ірак (до 2003 р.), неминуче викликає загострення відносин України з Ізраїлем і США. Військово-технічне співробітництво України з країнами Близького та Середнього Сходу може скоротитися в разі продовження курсу на європейську інтеграцію, оскільки неминуче в такому разі приєднання до Кодексу ЄС поведінки стосовно експорту озброєнь завадить співпраці з Сирією та Іраном. Євроатлантична інтеграція України не здійснює особливого впливу на ВТС України з державами близькосхідного регіону, оскільки звуження коопераційних зв’язків між ОПК України та Росії є відносно незалежним від курсу України на вступ до НАТО. 8. У сфері енергетики Україна має інтереси в регіоні на таких напрямах, як імпорт близькосхідних енергоносіїв і транзит нафти й газу з близькосхідного регіону до країн Європи, а також участь в енергетичних проектах у країнах регіону. Політика України щодо диверсифікації джерел імпорту нафти та природного газу за рахунок поставок з регіону до сих пір зазнавала невдачі, оскільки не було забезпечено політичний, економічний і технічний аспекти цієї політики. Диверсифікація можлива за таких умов: об’єднання проектів імпорту енергоносіїв і їхнього транзиту до Європи; проведення єдиної і недвозначної політики щодо міжнародних енергетичних проектів; пошук шляхів забезпечення оплати енергоносіїв; створення належної інфраструктури для транспортування, транзиту і переробки вуглеводнів з Близького та Середнього Сходу. Перспективи постачання нафти з близькосхідного регіону до України можуть бути реалізовані за умови будівництва нафтопроводу Джейхан-Самсун, який створює передумови для транспортування іракської нафти (Кіркук-Джейхан-Самсун-Одеса) і нафти з Перської затоки (Перська затока-Суецький канал-Джейхан-Самсун-Одеса). Постачання природного газу трубопровідним шляхом з Ірану ускладнене рядом політичних, економічних і технічних факторів, а тому видається неможливим у найближчій і середньостроковій перспективі. Можливість танкерних поставок скрапленого природного газу з Близького та Середнього Сходу також є сумнівною у зв’язку з проблемою екології чорноморських проток. Енергетичний напрям близькосхідної політики України має певні здобутки, що виражаються в проникненні підприємств українського ПЕК до нафтогазових комплексів країн регіону. В деяких випадках таке проникнення передбачає в подальшому вирішення задач диверсифікації за схемами заміщення імпорту нафти (співробітництво з Лівією). Основною перешкодою на шляху реалізації енергетичних інтересів України на Близькому та Середньому Сході є обмежені фінансові можливості українських енергетичних компаній. 9. У результаті проведеного дослідження розроблені наступні пропозиції щодо формування концепції політики України в близькосхідному регіоні в контексті її національних інтересів: у безпековій сфері: у сфері миротворчої діяльності: миротворчість України потребує належної координації між Міністерствами закордонних справ і оборони для балансування військових і політичних аспектів миротворчості, а також чіткого дотримання службової дисципліни для уникнення втрати Україною міжнародної репутації як держави – контрибутора миротворчих операцій; розроблення плану заходів для сприяння близькосхідному врегулюванню у вузьких секторах на основі об’єктивних переваг і матеріальних та інтелектуальних можливостей України (наприклад, сприяння вирішенню комплексу проблем водних ресурсів);
у сфері забезпечення економічних інтересів України: у сфері військово-технічного співробітництва: здійснення заходів для мінімізації втрат на близькосхідному ринку спеціальної продукції у зв’язку з європейською інтеграцією України (розширення співробітництва з країнами „ризикової групи” в сфері високих технологій, що використовуються в мирних цілях – супутники зв’язку, цивільна авіація);
в енергетичній сфері: проведення Україною однозначної політики щодо міжнародних енергетичних проектів (у т.ч. з приводу напряму використання нафтопроводу Одеса-Броди); пошук альтернативних способів постачання іранського газу до України та транзиту його до Європи (пропонується ідея міжнародного проекту побудови заводу з виробництва скрапленого природного газу на чорноморському узбережжі Грузії або Туреччини).
|
