Проведене дисертаційне дослідження змісту, особливостей та наслідків реформування системи влади та державного управління в 1953-1964 рр. й узагальнення його результатів у цілому підтверджують, що вихідна методологія правильна, поставлені завдання реалізовані, мета досягнута, покладена в основу дослідження наукова позиція автора себе виправдала й гіпотеза підтвердилася. На основі здійсненого дослідження зроблені висновки, винесені уроки і запропоновані рекомендації, що мають теоретичне й практичне значення: 1. Усебічний аналіз і вивчення сучасної теоретико-методологічної бази, тематичного доробку історичної і державно-управлінської наук та широкого кола архівних джерел з проблем реформування радянської влади та державного управління УРСР у 1953-1964 рр. свідчить, що обрані методологічні підходи забезпечують комплексний, ретроспективний аналіз функціонування системи влади й державного управління УРСР у 1953-1964 рр., реформаторських, реорганізаційних заходів тодішнього керівництва республіки. Дослідження підтверджує, що незважаючи на велику кількість історико-теоретичних праць, ця тема розглядалась фрагментарно, не скоординовано, що зумовлювалося соціально-політичними та економічними обставинами. Теоретичні й концептуальні розробки науковців присвячені лише окремим аспектам цієї проблеми. Це визначає необхідність проведення системного наукового аналізу змісту, особливостей та наслідків реформування владно-управлінської системи в досліджуваний період. 2. Історичний розвиток України 1950 – середини 1960-х рр. відображав у цілому процес переходу суспільства від тоталітаризму до авторитаризму. Внутрішньополітичні, соціальні й економічні зміни, що проводилися в Радянському Союзі, стосувалися безпосередньо і його складової - УРСР. Постсталінський курс на демократизацію суспільства зумовив важливі корективи соціальної, правоохоронної та економічної політики, її гуманізацію та орієнтацію на поліпшення життєвого рівня людей. Новації, що втілювалися в життя, стали передумовою проведення змін у системі функціонування влади та органів державного управління республіки. Глибока криза радянського тоталітаризму, потреби модернізації правлячого режиму, процеси лібералізації суспільного життя призвели до суттєвих змін у складі політичної еліти не тільки союзного, а й республіканського рівня. У партійному і державному керівництві УРСР значно зріс прошарок національних кадрів. Можна стверджувати про вихід на політичну арену першої генерації власне української еліти - О.К.Кириченко, М.В.Підгорний, М.С.Гречуха, Н.Т.Кальченко, Д.С.Коротченко та інші. Безперечно, ці люди вийшли із “сталінської шинелі”, їх ідейно-політичні погляди визначалися загальнопартійною лінією, а “український патріотизм” обмежувався обстоюванням економічних, господарських, управлінських прерогатив республіки перед диктатом союзного центру. 3. Вивчення генези питання культу особи дає можливість глибше осмислити цю ключову тему хрущовського десятиліття. В офіційній позиції влади щодо культу особи простежуються два стрижневих напрями. Перший - пов’язаний з липневим (1953 р.), січневим (1955 р.) та червневим (1957 р.) пленумами ЦК КПРС. Загальна мета їх - викриття злочинів системи без прямих звинувачень самого Сталіна. Критика зосереджувалася виключно на політичних опонентах М.С.Хрущова - Л.П.Берії, Г.М.Маленкові, В.М.Молотові, Л.М.Кагановичі. Другий напрям - публічне викриття культу особи Й.В.Сталіна, яке відбулося на ХХ і ХХІІ з’їздах партії. Воно розглядалося першим секретарем ЦК як знаряддя боротьби проти своїх старих соратників, які не підтримували його намагань вийти на перші ролі в управлінні державою. Загалом же у політичного керівництва не вистачило волі піти на послідовне викриття злочинів сталінщини. Це зумовлювалося тим, що значна частина членів президії ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР була особисто причетна до проведення репресій 1930-1940-х рр. Саме з цих причин применшувалися масштаби політичних злочинів режиму, а їх персоніфікація концентрувалася на керівництві органів внутрішніх справ і державної безпеки. Все це суттєво впливало на послідовність і характер здійснюваних державно-управлінських реформ. 4. Період 1953-1957 рр. характеризується еволюцією системи влади в СРСР. Її суть пов’язана із зростанням ролі КПРС у владній конструкції радянського суспільства. Адже внутрішньоапаратне суперництво тих років було ні чим іншим, як боротьбою за зміцнення керівної ролі партії. Повалення Л.П.Берії відкинуло силову модель державного управління, яку він планував використати, очистивши від сталінського культу. Це не влаштовувало, а тому й об’єднало всіх членів президії ЦК, які небезпідставно вбачали у реалізації цієї моделі пряму загрозу своєму існуванню. Головний конфлікт, який розгорнувся між Г.М.Маленковим і М.С.Хрущовим, відображав два підходи до устрою влади з акцентом на Раду Міністрів СРСР чи ЦК КПРС. У цьому принциповому суперництві першому секретареві вдалося знайти дуже зручну форму атаки на міністерства і відомства, які були опорою Г.М.Маленкова. ЦК КПРС ініціював і очолив боротьбу проти бюрократизму в державному апараті. Паралельно прискорювалися реабілітаційні процеси. В результаті позиції багатьох конкурентів М.С.Хрущова у президії ЦК були суттєво ослаблені. Він зумів проявити лідерські якості і залучити на свій бік молоді сили, сконцентровані в апараті ЦК КПРС і насамперед у його секретаріаті. Саме вони відіграли вирішальну роль у боротьбі за владу в червні 1957 р., забезпечили перемогу першому секретарю ЦК. 5. Дослідження радянського державно-управлінського досвіду показало, що система політичної влади і державного управління в УРСР була позбавлена суб’єктної самостійності. Інститути державної влади в республіці підпорядковувалися загальносоюзним партійним і радянським органам, законам, ідеологічним доктринам, реформаторським ініціативам. Водночас Україна була надзвичайно важливим в економічному, політичному, геостратегічному плані регіоном радянської імперії, мала формальні ознаки державності, представництво в ООН. З усіх республіканських парторганізацій тільки в Компартії України функціонував аналогічний з КПРС вищий партійно-державний орган – політбюро. Керівники УРСР постійно входили до політбюро ЦК КПРС. Це визначало особливий статус республіки в союзній ієрархії, її максимальну інтегрованість у загальнодержавні, в тому числі й управлінські процеси. У досліджуваний період ця специфіка актуалізувалася “українським” походженням лідерів КПРС, активним залученням верхівки республіки до олігархічно-кланової боротьби за владу. Цей статус мав і певні вади. З огляду на потужний аграрний сектор і промислово-виробничу базу УРСР нерідко нав’язувалися завищені плани поставок у союзний фонд продовольства і товарів. Республіка ставала своєрідним полігоном реформаторських зусиль союзного керівництва, потерпаючи від їх невдалого впровадження. 6. Аналіз проектів державно-управлінських перетворень початку 60-х рр. дає уявлення про погляди керівництва країни на шляхи суспільного розвитку. Вони були пов’язані переважно з різноманітними організаційними перебудовами системи влади, що розглядалося як панацея у розв’язанні всіх численних проблем. Найбільш яскравий і масштабний приклад реалізації такого підходу - реформування партійних і радянських органів за виробничою ознакою, здійснене в 1962-1964 рр., яке створило суттєві труднощі в усій управлінській структурі країни. Водночас влада цілковито ігнорувала необхідність докорінних змін суспільної системи, серйозного коригування пріоритетів економічного розвитку. Все це наочно закріплено у двох фундаментальних документах початку 60-х рр. - третій Програмі КПРС і проекті нової Конституції СРСР. Зміст цих документів – яскраве свідчення кризи марксистсько-ленінської теорії, утопізму й безперспективності стратегічного курсу правлячої партії. 7. Вивчення генезису та процесу владно-управлінських реформ свідчить, що дії керівництва держави зачепили всю структуру влади і в кінцевому рахунку мали негативні наслідки для неї. Прибічники Й.В.Сталіна ніколи не могли пробачити М.С.Хрущову ХХ з’їзду КПРС, а ліберальні прошарки не поділяли непослідовності і нерішучості викриття сталінського культу, вимагаючи його продовження. Але головний результат полягав у іншому – значна частина радянського суспільства втратила довіру до влади і лідерів країни. Це було помітно з того, що курс партії і держави на побудову комуністичного суспільства знаходив усе менше підтримки серед широких верств населення і особливо у молодого покоління. Подібна тенденція отримає розвиток на початку 1960-х рр., коли реальне життя партійно-державної номенклатури і народу проходило в абсолютно різних вимірах, а їхні взаємовідносини мали в переважній більшості ритуальний характер (заклики до будівництва комунізму, лозунги про непорушну єдність партії і народу тощо). 8. Науковий аналіз приводить до переконання в тому, що комуністична партія в досліджуваний період не змогла реалізувати модерністську тенденцію як в теорії, так і на практиці. Навпаки, теорія все більше догматизувалася, перетворювалася на словоблуддя, цитатництво, оцінка науки і знань людей у сфері суспільствознавства виводилася за результатами виробничої діяльності, економічних показників. Система марксистсько-ленінського навчання зливалася з професійною. Науково-теоретична неосвіченість, ідейний догматизм залишалися характерною рисою кадрів партійно-державної системи - від рядового комуніста до вищого керівництва КПРС. Партія не спромоглася на суттєвий перегляд марксистсько-ленінської теорії, адекватний змінам, які відбулися у світі. Звернення до ленінської тези про необхідність коригування теоретичних поглядів із врахуванням творчого характеру ідей соціалізму, апробація досвіду комуністичного будівництва зводились лише до експлуатації гасел з пропагандистською метою. Негативно оцінивши роль Й.В.Сталіна у розвитку теорії соціалістичної економіки, партія не зробила справжнього внеску у формування економічної теорії соціалізму, а експерименти із зміни селянського укладу, організаційного управління економікою не були підкріплені науково, нововведення не перевірялися практикою. Марксистсько-ленінська наука дійшла висновку про зростання керівної ролі комуністичної партії із зміцненням позицій соціалізму, про підвищення її відповідальності за вирішення значно ускладнених завдань соціалістичного будівництва. Партія й особливо апарат тезу про підвищення ролі КПРС використали для посилення партійного керівництва і контролю за всіма сферами суспільного життя. Партійні лідери, починаючи з найнижчої ланки, привласнювали собі право на “істину в останній інстанції”. КПРС дедалі більше ставала адміністративною структурою суспільства. Диктатура партії набувала тотального характеру. 9. Проведення економічних реформ характеризувалося насамперед децентралізацією управління. В 1953-1956 рр. 10 тис. підприємств були передані у відання УРСР. Внаслідок цього три чверті промислових підприємств підпорядковувалися республіканським органам. Владні функції УРСР у галузі промислової політики значно розширилися. Наступним кроком у реформуванні управління промисловістю став перехід до територіального економіко-адміністративного поділу. В УРСР було утворено 11 раднаргоспів (потім їх кількість змінювалася) - регіональних органів управління. Незважаючи на те, що виробничо-управлінський потенціал раднаргоспів не був використаний сповна, у 1957-1965 рр. обсяг промислового виробництва у республіці збільшився у 2,2 раза. Здійснювані реформи сприяли суттєвому розширенню прав і компетенцій Української РСР, дали змогу повніше врахувати економічні особливості регіонів, налагодити міжвиробничу кооперацію, раціоналізувати матеріально-технічне постачання. Це були виразні ознаки тенденцій економічного суверенітету республіки. Проте в загальному підсумку ці реформаторські заходи не зачепили фундаментальних підвалин соціалістичної економіки, що призвело згодом до затухання модернізаційних імпульсів. У досліджуваний період були здійснені численні реформи в сільському господарстві. Вони стосувались як економічних, технологічних, так і управлінських аспектів модернізації галузі. Водночас у проведенні реформ у сільському господарстві домінували адміністративний тиск, волюнтаризм, компанійщина. Економічні важелі піднесення сільгоспвиробництва нехтувалися, великого значення надавалося ідеологічній мотивації. Суттєво обмежувався розвиток селянських господарств як живильного середовища “приватницької психології”, несумісної із завданнями розгорнутого будівництва комунізму. У загальному підсумку це призвело до зниження темпів розвитку сільського господарства, спаду виробництва зернових і продукції тваринництва. Для подолання продовольчої кризи радянський уряд змушений був імпортувати зерно. Наслідки економічних реформ найбільш відчутно виявилися у соціальній сфері: скорочення тривалості робочого дня, підвищення рівня заробітної плати, вдосконалення системи пенсійного забезпечення, поліпшення медичного, санаторно-курортного, побутового обслуговування. Справжній прорив зроблено у розв’язанні житлової проблеми. У 1956-1965 рр. в УРСР поліпшили житлові умови близько 18 млн осіб. 10. Проведене дослідження дає змогу зробити висновок, що функціональний розвиток рад депутатів трудящих УРСР у 1953-1964 рр. значною мірою був процесом суперечливим. З одного боку, ХХ з’їзд КПРС започаткував відхід від тоталітаризму, посилив процес лібералізації рад, сприяв зміцненню законодавчої бази їх діяльності, а з другого – Верховна та місцеві ради залишалися органами, які були наділені правами, але не мали реальної влади. Вони продовжували бути декоративним фасадом авторитарно-бюрократичної системи, вирішуючи, як правило, другорядні питання, дублюючи рішення вищих державних та партійних органів, не маючи змоги реально вплинути на характер державно-управлінських рішень. 11. Дослідження показує, що в СРСР суспільство, політична система у 1953-1964-х рр. повністю не звільнилися від репресивних методів державного управління. Виявом цього стали придушення зброєю громадянського невдоволення, політичні переслідування і застосування психіатрії щодо дисидентів, грубе порушення світових стандартів прав людини, обмеження свободи слова і думок - аж до насильницького позбавлення громадянства. Репресії модернізувалися в інші форми, методи, види, але їх насильницька суть збереглася. Якщо раніше відповідальність за репресії, порушення прав людини партія на себе не брала, перекладаючи це на органи внутрішніх справ і державної безпеки, то в досліджувані роки компартія відкрито взяла на себе ініціативу і відповідальність за зневажання і порушення прав людини. 12. З кінця 1950-х рр. розпочалася теоретична розробка і впровадження у життя моделі “загальнонародної держави”, яка прийшла на зміну багаторічній більшовицькій доктрині диктатури пролетаріату. За своєю ідеологічною значущістю її можна порівняти з питанням про культ особи Й.В.Сталіна. Демонтаж основ сталінського вчення про державу мав відкрити нові шляхи суспільного розвитку. Вони вбачались у поступовій передачі функцій держави громадським організаціям. Залучення широких мас трудящих до управління в рамках загальнонародної держави стає стратегічним завданням. Проте втілення цього курсу не могло бути реалізованим у суспільній практиці тих років. Серйозною перепоною стала тодішня владно-управлінська система. Її однопартійна структура, безальтернативність виборів до органів державної влади виключали можливість виявлення реальної ініціативи мас в управлінні державними справами. Спроби втілення моделі “загальнонародної держави” привели до ідеологічного диктату партії і держави над багатьма сферами життя суспільства, особливо духовною. Посилилися політична цензура, релігійні переслідування, утиски художньої інтелігенції, порушення прав людини тощо. 13. Одним з найбільш важливих результатів хрущовської “відлиги” став суттєвий перегляд адміністративно-правоохоронної політики. Реформування цієї сфери відбувалося на основі вирішення питання про зменшення міри і тривалості термінів кримінального покарання, заміною його в окремих випадках адміністративними заходами, не пов’язаними з позбавленням волі. Навколо цього розгорталася жорстка боротьба, яка віддзеркалювала політичні погляди різних суспільних сил. У кінцевому підсумку мова йшла про ліквідацію тотального тиску кримінального переслідування, що мало не менше значення, ніж реабілітаційні процеси з політичних справ, оскільки зачіпало значні верстви населення. Подальший розвиток адміністративно-правоохоронної політики в досліджуваний період відбувався в межах принципово нових ідей, орієнтованих на побудову комунізму, на формування загальнонародної держави. Реалізація цієї мети вбачалась у поступовій передачі функцій держави громадським організаціям, широкому залученні народних мас до управління державою. Стосовно правоохоронної сфери це означало утвердження курсу на залучення трудящих до боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку. Вперше після довгих років панування сталінської репресивної машини в центр адміністративно-правоохоронної діяльності було поставлено людину, особу. Визначальною стала характеристика її якостей, її поведінки в системі суспільних відносин. Саме ця обставина стала прикметною рисою правоохоронної системи хрущовського періоду. Утвердження її нових принципів, оформлених новим законодавством, визначало правовий розвиток радянського суспільства на багато років уперед, майже до кінця 80-х років. 14. У першій половині 1960-х рр. керівництвом країни здійснювалися спроби підняти роль і значення системи рад у загальній структурі влади. Такі намагання здійснювалися в процесі підготовки проекту програми партії, але особливо чітко вони помітні під час розробки нової Конституції країни в 1962-1964 рр. Уперше за довгі роки в таких важливих державно-управлінських документах докладно прописувалось функціонування системи рад усіх рівнів. Мова йшла про регламентацію роботи сесій, виконкомів, постійних комісій. Вони наділялися більш реальними повноваженнями для впливу на господарську і культурну сфери. Новаторськи виглядали положення про ротацію кадрів керівних партійних і радянських кадрів (неможливість займати відповідальні посади більше трьох термінів підряд), зафіксовані в програмі КПРС і в проекті Конституції УРСР. Важливо відзначити, що в підготовленому варіанті нового Основного Закону країни місце Верховної Ради республіки в системі влади бачилось досить вагомим. Це дозволяє говорити про плани його перетворення із суто декоративного в один із реальних центрів владно-управлінської системи. Проте цей варіант Конституції так і не був ухвалений через події жовтня 1964 р. Нове керівництво країни не збиралося піддавати будь-яким змінам владну конструкцію з монополією КПРС. Ідеї М.С.Хрущова не були підтримані і не увійшли в текст Конституції 1977 р. Таким чином, проведений у дисертації аналіз свідчить, що наявна в СРСР у 1953-1964 рр. модель державного управління була неспроможна до повноцінного самореформування та самовдосконалення. Аналіз позитивного і негативного досвіду тогочасних державно-управлінських реформ дає змогу виділити основні уроки: Перший. Численні реформи 1953-1964 рр. у СРСР ставили своїм основним завданням демонтаж тоталітарного, репресивного режиму влади, демократизацію суспільного життя, забезпечення випереджаючих темпів розвитку радянської економіки, піднесення матеріального добробуту населення, реалізацію марксистської доктрини про побудову комунізму. Проте ефективне реформування системи влади виявилося принципово неможливим при відсутності демократії, гласності, громадянського суспільства. Не дивлячись на суттєве послаблення тоталітарного режиму, лібералізацію основних сфер життя, розвиток демократичних засад, розуміння необхідності суспільної модернізації, в СРСР залишалась однопартійна система, фактична диктатура КПРС, ідеологічна монополія, утопічність ідейно-теоретичних доктрин стратегії розвитку. Все це детермінувало неможливість проведення кардинальних реформ системи влади і державного управління, надали їм незавершеного, половинчастого, суперечливого характеру, уможливили їх реверсивність. Другий. Керівництво СРСР усвідомило згубність для постсталінських процесів перебудови радянського суспільства деформацій політичної системи, зокрема декоративності рад депутатів трудящих. Розробка проекту нової Конституції СРСР (а також і проектів конституцій союзних республік) свідчила про намагання розширити права представницької гілки влади, суб’єктів союзної держави, громадські засади управлінської діяльності. Водночас до Основного Закону було внесено парадоксальне положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС, реалізація якого дезавуювала спроби хоч якось збалансувати систему влади, а відтак й визначити державно-управлінські пріоритети. Третій. Відносний і тимчасовий ефект економічних реформ був досягнутий за рахунок децентралізації управління промисловістю, передачі підприємств у підпорядкування республіканським органам, створення регіональних центрів управління, налагодження міжвиробничої кооперації, раціонального матеріально-технічного постачання. Реформи в аграрному секторі забезпечувалися збільшенням інвестицій, матеріальним заохоченням селян, технічним переоснащенням сільськогосподарського виробництва. Слід також відзначити соціальну спрямованість реформаторських зусиль радянського керівництва. Четвертий. Хрущовські реформи засвідчили відсутність у партійно-державного керівництва науково обґрунтованої стратегії суспільного розвитку, а форсована розробка моделей “загальнонародної держави”, “стрибка” у комунізм, проектів “догнати і перегнати” Америку висвітлила глибоку ідейно-теоретичну кризу марксистсько-ленінської науки, її неспроможність подолати духовну спадщину сталінізму. П’ятий. Викриття культу особи, спроби перерозподілу владних функцій між урядом, ЦК КПРС, Верховною Радою, практика суміщення вищих керівних посад і, нарешті, регенерація авторитаризму, волюнтаризму, суб’єктивізму як методів державного управління актуалізують проблему гармонізації повноважень складників системи влади, створення надійних конституційних та законодавчих інструментів впливу на баланс цих сил. Спираючись на отримані результати дослідження та екстраполюючи винесення уроків досвіду нашого історичного минулого на проблеми сучасного розвитку незалежної України, автор пропонує наступні теоретичні та практичні рекомендації: ефективність реформ може принести лише системна конституційна реформа, яка базуватиметься на засадах чіткого розподілу між власне політичними і адміністративними рівнями управління. Така реформа здатна вивести із сучасної конфліктогенної зони основні гілки влади та створити надійний механізм рівноваг та противаг; нагальною проблемою залишається реформа місцевого самоврядування. В основі її лежить децентралізація, спрямована на піднесення ролі місцевих органів державного управління та органів самоврядування, тісної інкорпорації їх у процеси ухвали політичних рішень. На практиці це буде означати проведення продуманої адміністративно-територіальної реформи, змін у бюджетно-фінансовій системі, насамперед формування бюджету знизу догори. Безперечно, за державою залишаться завдання бюджетно-фінансового вирівнювання між територіями, контролю тощо. Це дозволить Україні наближатися до стандартів європейського самоврядування, проводити продуману регіональну політику, гармонізувати відносини центру і територій; у середині 1950-х рр. стало цілком зрозумілим, що складні економічні системи не можуть бути ефективно керовані з одного центру. Централізована система управління економікою, що продовжує існувати в Україні й сьогодні, передбачає певну інерційність, суперечить вимогам безперервного науково-технічного прогресу та гнучкого пристосування виробництва до споживання, гальмує впровадження ринкових механізмів. Для подолання такого становища було б доцільно: перенести питання поточного регулювання з верхніх поверхів управління на нижні - відомство, регіон, підприємство; значно зменшити масштаби прямого регулювання (переміщення матеріальних, трудових, фінансових ресурсів) і відповідно збільшити обсяг непрямого регулювання через оплату праці, ціни, фінанси і кредит, санкції і стимули. В результаті державне підприємство набуде фактичного статусу оперативної самостійності - всі поточні питання воно дістане можливість вирішувати автономно. Регулювання з боку вищих рівнів керівництва буде необхідним лише тією мірою, якою підприємство не зможе самостійно вирішити ті чи інші питання; незважаючи на розпад колишнього СРСР, який був цілісною економічною одиницею, Україна значною мірою залишалась залежною від економіки Росії. Для ефективного функціонування господарського комплексу України як самостійної структури необхідно знизити цю залежність до такого рівня інтеграції, який є загальноприйнятим в економічних відносинах незалежних держав. У зв’язку з цим на перший план виходять питання спеціалізації і кооперації виробництва, що потребує досвіду, накопиченого ще раднаргоспами. Він свідчить про те, що значного скорочення економічних зв’язків з іншими республіками (і натомість розширення таких зв’язків у межах України) можна досягти, не знижуючи темпів економічного розвитку, підходячи до розв’язання цієї проблеми зважено і комплексно. Слід активніше узагальнювати і пропагувати набутий досвід внутрішньоукраїнської, міжрегіональної та міжвідомчої кооперації; рівень та ефективність здійснюваних в Україні реформ безпосередньо залежать від чітко обраних магістральних цілей та шляхів розвитку суспільства і держави. На жаль, тривала невизначеність у питанні: куди йдемо?, змінність векторів політичного курсу і стратегічних партнерів привели до втрати нашою державою часу і темпів трансформації. Для подолання цієї системної кризи, поряд з іншими заходами, повинна бути на державному рівні забезпечена концентрація зусиль наукових інститутів, представників інтелектуальної еліти на вивченні світового досвіду суспільної трансформації та створення національної доктрини суспільного поступу, а також адекватних їй державно-управлінських реформ для послідовного здійснення інтеграції України до євроатлантичних структур; стан, темпи й ефективність реформування українського суспільства значною мірою визначається кадровим корпусом управлінців, який нині переживає кризу зміни генерацій. Державна політика в такій складній і чутливій сфері має бути спрямована на прискорення цих процесів шляхом цілеспрямованої підготовки фахівців у галузі державного управління і менеджменту, вдосконалення системи підвищення їхньої кваліфікації. При цьому надзвичайної вагомості набуває вивчення та впровадження зарубіжного управлінського досвіду. Не слід, звичайно, ігнорувати й позитивні напрацювання зі скарбниці вітчизняної реформаторської діяльності. |
