В дисертаційній роботі здійснено спробу юридико-психологічного аналізу понять (норм, інститутів) чинного Кримінального кодексу України, визначення теоретичних засад та можливостей практичного використання юридико-психологічних знань у правотворчості та правозастосовній діяльності. Проведене дослідження дозволило одержати низку нових даних про психологічну детермінацію та механізми формування злочинної поведінки, а також про психологічні аспекти вини при вчиненні умисних і необережних злочинів. На підставі проведеної роботи можна зробити наступні висновки: 1) принцип наукової обґрунтованості чинного законодавства зумовлює необхідність врахування досягнень не лише правових наук, а й інших галузей знань, в тому числі – психологічних, що при розробці Кримінального кодексу України 2001 р. не було реалізоване. Констатація необхідності використання психологічних знань для кримінального законодавства і його застосування не означає зміщення акцентів у правовому регулюванні на користь психології, оскільки у будь-якому випадку йдеться, насамперед, про чіткий опис сутності юридично значимих ознак поведінки. Тому юридична й психологічна характеристика діяння й особистості взаємозалежні при домінуючій ролі правових знань. У теперішній час використання психологічних знань у кримінально-правовій протидії злочинності недостатнє також через відсутність досліджень, предметом яких були б психологічні засади норм і інститутів кримінального права, що лежать в основі правозастосовчої діяльності; 2) для забезпечення науково-обгрунтованих засад реалізації у кримінальному судочинстві особистісного підходу при визначенні форми та виду винної поведінки необхідно здійснювати аналіз всіх компонентів структури психічного (інтелектуального, вольового та емоційного), маючи на увазі, що в конкретному акті людської поведінки осмислення та оцінка своїх дій (інтелектуальний та вольовий моменти складу злочину) може бути відсутньою, і тоді вирішального значення набуває стереотипізований поведінковий фонд (полезалежна поведінка) особи; 3) інтелектуальний момент прямого й непрямого умислу не тотожні: при прямому умислі в свідомості суб’єкта бажані наслідки конструюються як неминучі; при непрямому – як реально можливі. В останньому випадку визначена мета не співпадає з наслідками, що є ознакою складу даного злочину, але обираються такі засоби її досягнення, що за своїм характером спричиняють суспільно небезпечні наслідки. Розходження між прямим і непрямим умислом у вольовому моменті полягає в тому, що першому властиве бажання настання суспільно небезпечних наслідків, а другому – позитивне ставлення до їх настання, відсутність особистої відповідальності за них; 4) психологічна сторона необережної поведінки полягає в свідомій і вольовій активності психіки людини, але при цьому свідомість і воля пов’язані з самою дією, а не з її шкідливими наслідками. Особа свідомо приймає рішення, яке не носить антисуспільного характеру і вважає, що її поведінка не призведе до суспільно шкідливих наслідків, але при цьому його оцінка з позицій ступеня ризикованості виявляється неадекватною. Недостатнє передбачення можливості спричинення шкоди може зумовлюватися також імпульсивним реагуванням на ситуацію, коли особа задовольняє раптову потребу конкретної хвилини, не надаючи своїм діям моральної і правової оцінки. Імпульсивні злочини не є різновидом необережних чи випадкових (ситуативних), вони у певному сенсі закономірні для даної особи, оскільки зумовлюються сформованим особистісно-поведінковим комплексом – складною системою взаємозв’язку свідомого й несвідомого, де підсвідомість виконує функцію напівавтоматизованого, стереотипного забезпечення людської поведінки в типових для неї ситуаціях. При цьому контроль з боку свідомості частково згорнутий, обмежений, а оціночна функція зміщується до генералізованих емотивних спонукань; 5) слід визнати науково-необгрунтованою точку зору щодо існування асоціальних потреб і мотивів. Потреби нейтральні щодо злочинної поведінки, але структура потреб злочинця відрізняється від законослухняних громадян співвідношенням об’єктивно-необхідних та квазіпотреб (потреб-нашарувань). Нейтральні також щодо соціальності (асоціальності) мотиви: не існує мотивів, які призводили б тільки до законослухняної чи тільки до протиправної поведінки. Один і той же мотив залежно від ситуації та особливостей особистості може спонукати правомірну або ж неправомірну поведінку, а так звані „злочинні” мотиви – суть модифікація загальнолюдських мотивів. Задоволення потреби призводить до злочину, коли мета набуває сенсу антисуспільної та обираються антисуспільні засоби її досягнення; 6) мотив злочину слід визнати не факультативною (другорядною), а обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони його складу. Кожен злочин – суспільно небезпечне винне діяння, вчинене свідомим індивідом, отже, безмотивним бути не може. У чинному КК України називаються мотиви: а) корисливі в поєднанні з „іншими особистими” (ст.ст. 148, 232 КК) чи „іншою особистою заінтересованістю або в інтересах третіх осіб” (ст.ст. 219, 357, 364 КК); б) особисті (ст. 172 КК) та хуліганські в сполученні з корисливими (ст. 299 КК); в) „явної неповаги до суспільства” (ст. 296 КК). Цей перелік неповний і непослідовний, а вживане поняття „мотиву” не можна вважати науково-обгрунтованим. По-перше, будь-який мотив є особистим, у тому числі й корисливий; по-друге, неправильним є ототожнення мотиву з інтересом; по-третє, не існує хуліганського мотиву як такого: є зневажливе ставлення до існуючих соціальних (переважно – моральних) норм, тобто мотив самоствердження через заперечення існуючого порядку речей, його зневажання, заперечення. І, нарешті, узагальнення переліку „особистих мотивів” свідчить, що вони можуть бути як негативні (помста, ревнощі, особиста неприязнь тощо), так і позитивні (співчуття до матері чи батька дитини, родинні й товариські спонукання, надання допомоги родичам), а частина з перерахованого мотивами взагалі вважатися не може (загальне скорочення штатів, вагітність чи наявність дитини, бажання перейти на іншу роботу за рахунок надання відповідальній особі пільг при кредитуванні тощо) – це цілі діяльності, причому, окрім порушень законодавства про працю та недобросовісної конкуренції, всі вони не мають протиправного характеру. Зазначене ускладнює чітку реалізацію закону і призводить до суб’єктивізму при трактуванні його вимог; 7) в диспозиціях достатньо великої кількості статей Особливої частини КК України присутнє поняття „мета”, причому переважно у випадках, коли йдеться про одержання певного безпосереднього чи опосередкованого матеріального зиску. Поняття „мета” є найбільш близьким психологічним аналогом юридичного поняття умислу – це мисленевий образ дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити; усвідомлення необхідності й можливості конкретного результату, за допомогою якої суб’єкт задовольняє свою потребу. При одному й тому ж умислі вчинок може спричинятися різними мотивами, а сам мотив не визначає змісту умислу та дій, спрямованих на його досягнення. Колом питань, що розглядались нами у дисертаційному дослідженні, проблема використання психологічних знань у правотворчості та правозастосуванні не вичерпується. Перспективними напрямами її подальшої розробки ми вважаємо: юридико-психологічний аналіз психологічно насичених статей Загальної частини КК України (уявна оборона, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виправданий ризик, щире каяття, безпорадний стан та ін.); встановлення критеріїв взаємодії і розмежування компетенції юридичної, психологічної та психіатричної наук при визначенні обов’язкових ознак суб’єкта кримінальної відповідальності; визначення психологічних засад індивідуалізації відповідальності й покарання злочинців, в тому числі за допомогою дослідження обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання. |
