У дисертації вперше проведено цілісний аналіз процесу формування та утвердження психології релігії як релігієзнавчої дисципліни, у якому розкриваються не лише різноманітні підходи до осягнення релігії як особистісної характеристики людини, але й відображається, з одного боку, сталість релігієзнавчо-психологічної традиції, з іншого – забезпечується сприйнятливість нових тенденцій. Дисертант переконаний, що однією із передумов психологічного осягнення релігії була ідея “внутрішньої” людини як своєрідного сенсожиттєвого центру особистості, як динамічного процесу людинотворення, що формує духовний простір людського життя у його Богопричетності. У проведеному дослідженні показано, що осмислення “внутрішньої” людини у філософії Г.Сковороди, набуваючи процесуального характеру самопізнання як богопізнання, зосереджується на концепті серця як репрезентанту Бога в людині, який, задаючи ціннісно-моральнісні орієнтири, водночас створює моделі поведінки як наслідування Бога. В такому вияві внутрішня релігійність трансформується в сердечність не лише як певний стан, спосіб пізнання, але й як спосіб співбуття, співжиття з Богом і в Бозі. Дисертант відзначає, що ті основи чуттєво-емоційного переживання відношення “людина – Бог”, які закладались уже в святоотцівській думці, у філософії Ф. Шлейєрмахера набувають статусу емоційного знання, “емоційної очевидності”. Осмислюючи релігію в контексті відношення, “смаку” до вічного, нескінченного і вплітаючи її в тканину вчування, він перетворює релігійність на особистісний, визначальний центр людини і тим самим вводить її в контекст сенсожиттєвих проблем. Важливою є думка, що в бутті кожної людини віддзеркалюється одкровення нескінченного, сприйняття божественного людства, яке проявляється у скінченному завдяки вчуттю як засобі набуття тієї богосвідомості, якою наділений Христос як Боголюдина. Здійснене дослідження дозволяє стверджувати, що саме в ідеях “внутрішньої” людини, сердечності і вчуванні як засобах осягнення відношення “людина – Бог” окреслювались контури психології релігії, яка лише в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. починає визначатись як наукова галузь знання, що було зумовлено багатьма чинниками і, перш за все, як необхідністю систематизації величезного, фактичного релігійного матеріалу, так і практичними потребами його використання. Останній момент найбільш яскраво проявився в американській психології релігії, яка з самого моменту започаткування вирізнялась практично-прикладним характером. Натомість у французькій школі можна відстежити три основних напрями – загальнотеоретичний, психопатологічний, соціально-психологічний, у німецькій – історичний і теологічний. Проте кожна школа, яка репрезентувала психологію релігії, маючи свої особливості, закладала її концептуальні засади, що, безперечно, позначалось на її подальшому утвердженні. Становлення психології релігії в Росії та Україні було доволі суперечливим процесом, який торував шлях у контексті релігійно-філософської, богословської та природничо-наукової проблематики. У релігійно-філософській царині посилюються особистісні переживання сенсожиттєвих ситуацій, де релігійність розглядається як в онтологічному, так і екзистенційно-аксіологічному вимірах, у царині ж богослов’я закладались релігієзнавчо-психологічні основи таких концептів як релігійна віра, екстаз тощо. Однак розвиток природничих наук призвів до необхідності пояснення, “розчаклування” тих чи інших таємничих релігійних феноменів. У цьому контексті автор, проаналізувавши такі явища, як “мальованщина”, бісоодержимість, крикливство надає їм статусу релігійної епідемії, яка характеризується посиленістю емоційно-чуттєвої сфери і ґрунтується на вірі, наслідуванні, навіюванні, само- і взаємонавіюванні. Проте на етапі становлення психології релігії як галузі наукового знання намічається тенденція до поглиблення розриву між екзистенційно-духовним та природничо-науковим осягненням релігії. Це зумовило потребу концептуалізації психології релігії, у якій підсумовується етап її формування, систематизуються, з одного боку, результати досліджень, з іншого – розкривається сутність релігії як “особистісного переживання”, як процесу розгортання взаємодіючих релігійних почуттів, віри, уявлень, досвіду. Виявляючи специфіку релігійних почуттів у їхній спрямованості, надаючи їм амбівалентного характеру, В.Джемс зазначає, що їхня глибинна сутність проявляється в переживаннях Божества, Абсолюту. Цей процес підсилюється в уявленні, яке, набуваючи статусу ідеї чи образу, прагне виразити, прояснити себе. Появу релігійних почуттів викликає віра, натомість релігійні почуття створюють “стан віри”, який набуває змісту в “надвіруваннях” – раціоналізації інтуїтивно-ірраціонального. Найяскравіше особистісна релігія розкривається в містичному досвіді, в якому долаються межі “Я”: перед людиною відкривається царина Божественного. Внаслідок такого осмислення релігія набуває людинотворчих характеристик у відповідних релігійних станах, процесах. Релігійне навернення, пов’язуючись із екзистенційною кризою, долається в неймовірних випробуваннях: чим нестерпніші душевні муки, тим глибинніше преображення людини. У цьому відношенні святість – не лише душевний стан людини, у якому домінує релігійне почуття, але й спосіб співбуття, співтворчості, внаслідок якого відроджується не тільки носій святості, але й інші, причетні до нього, отже, загалом, оновлюється життя. Щонайвищих, щонайвеличніших граней духовного сходження людина досягає в молитві-спілкуванні. Зазначається, що в цих станах-процесах прорив у сферу надлюдського “забезпечує” підсвідомість як своєрідний гарант зв’язку людини і Бога. У дисертації обґрунтовується думка, що концепція релігії в психоаналізі З.Фрейда, ґрунтуючись на протиборстві структурних елементів психіки: “Воно” (ід-несвідоме), “Я” (его-свідомість) і “над-Я” (супер-его – інтеріоризовані вимоги суспільства), вибудовується, перш за все, на Едіповому комплексі й амбівалентності почуттів, які відіграють вирішальну роль в процесі виникнення релігії та її функціонуванні. Ця ідея розкривається на процесі виникнення тотемізму як першій формі самоусвідомлення та самоідентифікації людини. К.Юнг, поглиблюючи інтуїтивно-ірраціональні характеристики релігії, пов’язує їх з архетипами колективного несвідомого, репрезентантом якого виступає Бог. Усвідомлення архетипів маніфестує різноманітні символи, яким притаманна “нумінозність”, божественність, відсутність якої призводить до втрати сенсу життя. Відтак релігія – це певний психічний стан, який динамічно розгортається в релігійному досвіді, у якому фіксується безпосереднє переживання Бога, яке немовби завмирає в догмі: натомість вирішальну роль починає відігравати віра як “харизма, дар благодаті”, яка набуває змістовності у віровченнях, у яких відображаються “кодифіковані і догматизовані форми” колективних переконань. Людина, перебуваючи у неперервному пошуку образу Бога в собі, вступає в морально-етичну сферу, у якій здійснюється її духовне творення. Дисертант зазначає, що в процесі розвитку психоаналіз набував різноманітних трансформованих форм залежно від того, яка роль відводилась “Я”, яке було змістовне наповнення феномену несвідомого в системі “свідоме-несвідоме”. Цей процес значно активізувався, коли в ньому “заструменіли” впливові філософські напрями (екзистенціалізм, марксизм), що й призвело до переміщення осмислення релігії в екзистенційно-моральнісну площину, де релігія пов’язується з глибинним особистісним ядром – совістю, підсвідомим Богом, що приховується в кожній людині і який конче необхідно актуалізувати для того, щоб укорінитись, ствердитись у Абсолюті. Проте людина, набуваючи Божественного статусу, не вихолощує, не підпорядковує свої сутнісні сили, а самоутверджується, оскільки Бог – це ідеал вищої досконалості, яким людина потенційно є і до якого вона постійно прагне. Лише у цьому випадку людина здатна відчувати життя як проблему, самореалізувати себе, поєднатись із Всесвітом. Автор відзначає, що провідною ідеєю трансперсональних вчень є співзвучне людинотворчим інтенціям осмислення релігії в контексті самоствердження людини у її спрямованості до Вічного, Абсолютного, визнання високого, духовного призначення людини. Осмислення релігії у трансперсональних вченнях не замикається на особистісних переживаннях людини, а перетворює її на співучасника і співтворця подій, що розгортаються у суспільстві, Всесвіті. При цьому не лише вона сама духовно преображається, але й змінюються взаємовідносини, людство, світ. У дисертації підкреслюється, що сучасна психологія релігії, враховуючи здобутки попередніх досліджень, набуває визначеності лише інтегруючись у систему релігієзнавчих структурних утворень. В цьому контексті виокремлюється її предмет – релігійність як “увнутрішнена” релігія, як певний душевний стан, функціональні вияви якого залежать від духовної наповненості індивідуального буття, від його людинотворчих можливостей. Сьогодні психологія релігії має багаторівневу структуру, у якій відображається не лише проблематика процесу її становлення й утвердження, а і сучасні релігійні реалії, які потребують дослідження. Серед усього різноманіття “зрізів” психології релігії автор звертає особливу увагу на емпіричний, загальнотеоретичний і прикладний, кожний із яких репрезентує релігійність у певних “іпостасях”, вирізняється функціональною специфікацією. Але загалом, усі вони “надають” психології релігії цілісної системності, яка відкрита для інновацій. Провідною тенденцією вітчизняної релігієзнавчої науки є посилення в ній екзистенційно-особистісного начала, що знаходить свій вияв і в психології релігії. До речі, у цьому контексті визрівають такі її тенденції: утвердження в структурі релігієзнавчих дисциплінарних утворень, посилення міждисциплінарних взаємодій, уточнення і розробка понятійно-категоріального апарата, посилення міжнародних взаємозв’язків. Тільки на цьому шляху можливе наукове самовизначення вітчизняної психології релігії і входження її представників у світове релігієзнавче співтовариство. Відтак психологія релігії, знаходячись на етапі наукового самовизначення, концентрує свою проблематику на людині, її духовних запитах, на шляхах її самовизначення та самоствердження. |
