Дисертація присвячена розв'язанню актуального наукового завдання, яке полягає у виявленні основних закономірностей конституювання, виокремлення та структурування приватного права України й особливостей його вираження у чинному вітчизняному законодавстві. За результатами дисертаційного дослідження зроблено наступні основні висновки, що є відповідним внеском у розвиток загальної теорії права. 1. Однією з основних причин численних розбіжностей в інтерпретації поняття приватного права є неоднозначність праворозуміння (представлена у різних типах останнього). Тому при визначенні поняття приватного права потрібно завжди обумовлювати, який саме зміст вкладається у загальне поняття права, тобто в рамках якого типу праворозуміння воно досліджується. Враховуючи, що об’єктом даного дослідження було приватне право України як явище державно-юридичне, то і поняття про нього можна визначити як галузь об’єктивного права, яка складається з юридичних (державно-вольових) норм, що врегульовують на засадах формальної рівності суспільні відносини між юридично правоздатними особами. 2. Приватне право підставно розглядати як одну з двох галузей права України (яка, у свою чергу, поділяється на більш вужчі структурні утворення – підгалузі, інститути, субінститути). Сформоване ж за радянської доби уявлення про „полігалузевість” системи об’єктивного права (відповідно до якого вона поділяється на більшу ніж дві кількість галузей) видається дещо штучним, методологічно вразливим і навряд чи може використовуватися у системно-структурних дослідженнях приватного права, оскільки воно було сконструйоване насамперед задля спростування неприйнятної за умов соціалізму дихотомії права. 3. Приватне право утворює діалектичну єдність із правом публічним. Вони начеби взаємно „відштовхують” і водночас взаємно притягують, доповнюють одне одного. Межа між цими галузями права є конкретно-історичною, а отже, мінливою. Незважаючи на це, у певний історичний проміжок часу завжди можна провести більш-менш чітку „демаркаційну лінію” між ними. Проте саме приватне право є тією частиною об’єктивного права, яка здійснює „генетичний” (змістовно-визначальний) вплив як на публічне право, так і на усе позитивне право в цілому. І саме у цій – приватно-правовій – частині позитивного права найбільш повно знаходять своє відображення (юридичне закріплення) норми та принципи права природного. Тому Україна тільки тоді зможе вважатися державою правовою, коли у здійснюваному нею юридичному регулюванні суспільних відносин визначальну роль відіграватиме саме приватне, а не публічне право. 4. Критерієм виокремлення приватного права у системі позитивного права здатний виступати саме приватно-правовий метод регулювання суспільних відносин, оскільки тільки він дозволяє рельєфно визначити власне юридичну специфіку означеної галузі. Зміст же категорій предмету правового регулювання та інтересу завжди є досить оціночним, відносним, а тому зазвичай не інтерпретується однозначно. З огляду на це, використання цих категорій у ролі підстав відгалуження приватного права як державно-юридичного явища видається неможливим. 5. Ознаки методу приватно-правового регулювання суспільних відносин доцільно класифікувати на основні (первинні) та неосновні (вторинні). Його визначальною (первинною) ознакою, яка дозволяє виявити саме „якісні”, властиві лише йому особливості, – а відтак і виокремити приватне право у структурі об’єктивного права, – є формально-юридична рівність учасників правовідносин. Вторинні ж ознаки такого методу (як-от наявність формально вільного волевиявлення суб’єктів стосовно встановлення, зміни чи припинення суб’єктивних юридичних прав та обов’язків, нормативне регулювання змісту правовідносин на основі принципу «дозволено все те, що не заборонено законом», особливості юридичного забезпечення регулятивної дії приватно-правових норм) визначають лише його „кількісну” сторону (специфіку), оскільки вони тією чи іншою мірою є властивими як приватно-правовому, так і публічно-правовому методам регулювання суспільних відносин. Внаслідок цього вторинні елементи методу приватно-правового регулювання самі по собі не можуть слугувати критеріями відгалуження приватного права. 6. Формальна рівність суб’єктів суспільних відносин як конститутивна ознака приватного права може бути як природно-правовою, так і позитивно-правовою (державно-вольовою, формально-юридичною). Поняття про першу можна визначити як загальну соціально-природну здатність суб’єктів суспільного життя однаковою (рівною) мірою володіти певними природними правами й обов’язками у взаємних природно-правових відносинах. А поняття про другу – як передбачену законодавством загальну здатність суб’єктів права однаковою (рівною) мірою володіти певними юридичними правами й обов’язками у правовідносинах між ними. Формально-юридичну (позитивно-правову) рівність учасників правовідносин як ознаку приватно-правового методу регулювання слід відмежовувати від загальноюридичних принципів рівноправності та рівності перед законом. Вона проявляється, насамперед, у тому, що 1) учасниками приватно-правових відносин завжди виступають особи (фізичні та юридичні), обсяг правоздатності яких є формально однаковим (рівним); та 2) воля кожного з суб’єктів приватного права є формально незалежною (автономною). 7. У системних дослідженнях приватного права України видається можливим використання окремих переваг так званого пандектного підходу до його структуризації, які дозволяють виявити юридичну (державно-регулятивну) специфіку кожної із приватно-правових підгалузей та провести між ними більш-менш чітку межову лінію. Загальним же критерієм структуризації приватного права України могла би послугувати специфіка юридичного режиму кожної із приватно-правових підгалузей. Є достатні підстави для виокремлення у структурі приватного права України таких шести підгалузей: права особистих немайнових прав, речового права, права інтелектуальної власності, зобов’язального права, сімейного права та спадкового права. Кожна з них має свій особливий юридичний режим та у свою чергу поділяється на вужчі структурні утворення (інститути й субінститути). Система приватного права України не являє собою незмінної („застиглої”) сукупності юридичних норм. Можливість розширення її меж та виникнення в її структурі нових правових утворень прямо спрогнозована цивільним законодавством і підтверджується історичним розвитком позитивного приватного права. Та це й цілком зрозуміло, якщо зважати на те, що позитивне приватне право має бути, так чи інакше, продуктом, „тінню”, віддзеркаленням природного права. А останнє у своєму виникненні та розвитку залежить не від волевиявлень держави, а від інших факторів (економічних, соціальних, духовних тощо). 8. Нинішні трансформації світоглядно-методологічних засад вітчизняного правознавства, його вивільнення від ідеологічних установок радянського періоду та аналіз низки норм чинного законодавства України дають додаткові аргументи на підтвердження того положення, що в правовій системі України приватне право й право цивільне є явищами тотожними. Систему законодавства, в якій знаходять своє формальне закріплення норми приватного права України, доцільно реформувати. У такій системі повинен бути лише один кодифікований акт – ЦК. Саме у ньому мають знайти своє відображення принципи та загальні для усієї сфери приватного права України моделі (норми) суспільних відносин. Інші ж законодавчі (не кодифіковані) акти у сфері приватного права повинні лише конкретизувати, уточнювати й адаптувати приватно-правові норми ЦК відповідно до тієї сфери суспільних відносин, на які поширюється їхня регулятивна дія. Норми ст. 1 ЦК, які визначають коло суспільних відносин, котрі регулюються нормами приватного (цивільного) права України, сформульовані недостатньо чітко, а тому їх текст може бути удосконалено. Пропонується викласти цю статтю у такій редакції: 1. Цивільними правовідносинами визнаються немайнові та майнові відносини, засновані на формально-юридичній рівності їхніх учасників. 2. До відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, яке базується на нормах чинного законодавства, а також до податкових, бюджетних правовідносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. |