Здійснене дослідження підтверджує, що різні підходи пропонують різні модальності продукування та рецепції значень і цінностей, що диференціює статус подібних чи суміжних ідей. Погоджуючись з тим, що не існує адекватного перекладу/інтерпретації, а лише наближення до нього, що пов’язано із трансформаціями, яких зазнає текст у своєму бутті, дисертантка ще раз розглянула суперечливу природу тексту/твору, як і причини цих трансформацій. Виходимо з того, що кожен із підходів – це інша самобутня модальність, інший принцип систематизації матеріалу, тому залежно від обраного підходу необхідна переорієнтація цілої системи. Водночас вважаємо, що досвід теоретико-літературних пошуків увиразнює урок релятивізму, а не плюралізму: на ті ж питання, пов’язані з явищами інтерпретації, різні підходи пропонують різні можливі відповіді, які часто несумісні та суперечливі з погляду різних теоретичних фундаментів. Вони вибудовують цілісні/відносно цілісні системи лише в межах окремих парадигм, які руйнуються чи перебудовуються при найменших зсувах чи змінах цих парадигм. Для комплексного аналізу можливих підходів до художніх явищ вибраний за точку відліку період Романтизму. Саме у той час зароджувалися нові теоретико-літературні концепції, які згодом були розгорнуті різними літературознавчими школами. Кожна з цих шкіл згодом сформувала специфічні стратегії розгляду художньої інтерпретації. Через різноспрямованість своїх пошуків представники цих шкіл пропонували різне вирішення питань спільної тематики. Так, психолінґвістичні теорії аналізували проблеми вираження в мові особистості та духу нації; перетворення слова в образ, співвідношення дійсності та уявного; невідповідності зовнішньої та внутрішньої форм, плану вираження та плану змісту, образу та значення. У центр перекладознавчих пошуків їх послідовників було поставлено художній образ, як єднальний елемент, який забезпечує ефективні взаємини зовнішньої форми та змісту. Проблеми художньої інтерпретації крізь призму цього підходу поглиблювалися фактором національного. Цей підхід увиразнив необхідність вивчення точок еквівалентності міжмовних конфіґурацій у літературному дискурсі, шляхів подолання національного/індивідуального еґоцентризму мови і стилю заради взаємозбагачення різних національних літературних систем через посередництво художнього перекладу. Пошуки, пов’язані з психологічним аспектом мови у мистецтві, були підхоплені дослідженнями у сфері психоаналізу, де творчий процес розглядався як вияв несвідомого/позасвідомого, пропущеного крізь призму свідомості автора; а твір – як спільний знаменник для свідомих та підсвідомих інтенцій зовнішнього та внутрішнього. Цей метод пов’язав вербальну й невербальну сфери (необхідність перекладу з невербальної мови на вербальну і навпаки), що передбачало „відчитування” асоціацій автора ориґіналу, „темних площин” його психіки, „німих” елементів тексту. Підвищений інтерес до проблем особистісної ідентичності, підсилений на зламі ХІХ-ХХ століть у європейській літературі сплеском жіночої творчості, а згодом – психоаналітичними студіями, змусив дослідників заглибитись у проблеми чоловічого/жіночого. Ґендерні студії, посиливши попередні пошуки, долучили аспекти нетотожності чоловічого/жіночого письма. Водночас ґендерний аспект звернув увагу на особливості та специфіку перекладних версій представників різних статей у співвідношенні із ґендерною приналежністю авторів ориґіналів. Він виявив необхідність залучати до перекладознавчих студій психобіографічний метод. Складність процедур, які випливають з нього, загострюють вимогу дотримання інтерпретаційного принципу переносу, що пов’язаний з проблемою непоєднуваності зовнішнього та внутрішнього, а також пошуків власної ідентичності, врахування психологічних основ самоідентифікації, як і основ індивідуальної матриці. Національний аспект художньої мови та міжнаціональної/міжлітературної комунікації був детально розроблений у культурологічних дослідженнях. Ідея про зв’язок мов та індивідуальних особливостей націй знайшла своє продовження у вченні про колективне (національне, історичне, суспільне) підсвідоме. Це дало підставу розглядати кожну мову і як неповторний світогляд з феноменальною структурою пізнання дійсності; як самобутню історію (і спільну пам’ять); і як колективну матрицю інтерпретації, що виявило також неможливість точного перекладу. Художній переклад у цій парадигмі постав як складний процес реконструювання чужого світу, чужої реальності, “нав’язаної” чужою мовою та межами іншомовного тексту. Цей підхід ініціював нове коло зацікавлень у сфері літературної інтерпретації й скерував перекладознавство у площину проблем, пов’язаних з культурною та історичною пам’яттю, з національною міфологією. Сфера слова була визнана „акумулятором” неусвідомлюваного досвіду, що несе на собі відбиток минулих епох, передається від покоління до покоління і успадковується окремими особистостями і націями як культурна традиція. Література, артикулюючи історичні, національні, суспільні, естетичні суперечності, стала трактуватися полем культурного та соціального протистояння, що спонукало говорити про необхідність перекладу не лише міжмовного/міжлітературного, а й про необхідність здійснення перекладу міжсеміотичного. У межах парадигми міфопоетики було виявлено, що відтворити образ ориґіналу – це передусім розкрити його архетипні структури, відчитати його крізь призму міфологічного, проникнути в міфопоетичну сутність, що є маніфестацією універсального духу творчості. Переклад фіксує проблеми нееквівалентності та нерівнозначності архетипних структур не стільки на рівні універсальних форм, скільки на рівні національних архетипів, які при інтерпретації постають неперекладними феноменами. При цьому виявляється, що для перекладача мислити міфологічно – необхідна, але не достатня умова успіху, а подекуди може стати й перешкодою розуміння. Подібні труднощі виникають при зіткненні протилежностей Захід – Схід та їх безлічі модифікацій, а в межах цієї парадигми мультикультурного універсуму виникає необхідність долати неповноту, еклектизм, декодувати культурні знання і традиції, системи цінностей та естетичних норм, закорінені в національних психології та логіці. Водночас переклад стає засобом збагачення мистецьких систем новими мотивами, образами, жанрами, віршовими матрицями шляхом розширення меж окремих національних літератур. У царині перекладознавчих студій подібні аспекти пов’язувались із герменевтичною проблемою розуміння як саморозуміння чи розумінням Іншого, пошуків діалогу як шляхів уникнення хибного розуміння. На перший план тут виходив аспект індивідуального осягнення різних пластів твору (граматичного, історичного, психологічного, естетичного в їхній взаємодії); подолання суперечностей між різними можливими прочитаннями одного твору; пошуків порозуміння між автором – читачем – інтерпретатором; а в ширшому сенсі – між різними мистецькими світами, історичними епохами, стильовими напрямками, національними літературами. Рецептивний підхід, що викристалізувався як наслідок синтезу герменевтичних, психоаналітичних та психолінґвістичних підходів, долучив проблеми актуалізації/конкретизації художніх текстів та окремих їх елементів читачами/інтерпретаторами, що різняться на підставі великої кількості ознак: вікових, ґендерних, національних, культурних, суспільних, ситуативних. У цьому зв’язку виявилося неможливим уникнути феномена інваріантності та варіабельності тексту, закоріненого в його полівалентності, де осягнення площини значень та сенсів пов’язані з багатозначністю, підтекстами, асоціативними полями та алюзіями; а приблизність та потенційність значень на різних рівнях завжди зберігає відкритим простір ймовірних прочитань. До цього долучилися й ірраціональні підходи інтуїтивізму, феноменології, що перевели увагу із зовнішнього на внутрішнє, з логічної орієнтації на орієнтацію духовну, чуттєву, трансцендентну, на рефлексію чи індивідуальне переживання. Ірраціональні концепції в літературознавстві спонукали до залучання при аналізі інтерпретацій художніх творів тих аспектів, які пов’язані з уявою, фантазією, художньо-образним мисленням; проблем інтенційності мистецьких феноменів та їх сприймання, рефлексії художніх явищ. При цьому переклад художнього твору поставав як створення/пересотворення образних структур, можливих світів автора першотвору. В межах ірраціональних підходів не лише творчість інтерпретатора, а й сам аналіз перекладів розцінювались як творча діяльність, де ознак іконічності набувають також інтерпретативні моделі (особливо у царині метафорології). У такий спосіб було розширено спектр можливих підходів та методик до літературних та міжкультурних феноменів. Значно відрізнялися формально-структуральні підходи в літературознавстві та запропоновані ними методи вирішення перекладознавчих завдань. Розуміння форми, що спрямовує хід думки і вибудовує літературні твори за власними законами, переорієнтовує увагу перекладача з відтворення змісту на втілення формальних показників тексту. Тут у центрі уваги постають проблеми поетичної мови та теорії віршування, питання синтаксису та семантики, стилю і взаємозв’язків компонентів тексту, а також складових елементів творів – сюжету, композиції, мотиву, персонажа, законів побудови тощо. Домінуючим художнім методом свідомо проголошується конструктивний принцип. Розуміння структурності побудови літературних творів виводить інтерпретатора з площини комбінаторики у сферу взаємодії та єдності усіх складових частин художнього тексту, де належить вибудовувати відповідні ієрархії, визначати центральні, домінантні та підпорядковані елементи, переносити ці структури на іншомовний ґрунт. Перехід до структуралізму, означений необхідністю розглядати не лише художній твір як складну ієрархію – метаструктуру елементів побудови, наративних інстанцій та голосів тощо, а й вивчати кожне мистецьке явище в контексті ширших структур, став переломним етапом у літературознавчих підходах до феноменів перекладання. Тоді увиразнилася необхідність розглядати кожне літературне явище як динамічну структуру в її взаємодії з позалітературними феноменами. В семіотичному плані перекладання окреслюється як перекодування з формату однієї історичної епохи, національної культури, мистецької системи в інший формат. Інтерпретаторові при цьому доводиться відтворювати не лише внутрішній семіотичний простір твору, а й значно ширшу зовнішню семіосферу, в якій текст функціонує, та їх постійну взаємодію. Формально-структуральні підходи запропонували перекладознавству технології, пов’язані з відтворенням моделей творів як конструювання структур та надструктур; з ідеєю монтажного принципу в мистецтві та з питаннями взаємодії структур мов, культур, літератур, семіосфер. Важливими в цьому контексті виявилися концепції поліструктурності, взаємної перебудови твору – переорганізації структур однієї щодо іншої як динаміки рецепції перекладних версій, а також проблема перекладу як виходу за межі поліструктури, семіосфери і механізмів перекладу, що належать до систем семіотичного простору та системного літературного поля. Таким чином художній переклад забезпечив зсув статичної моделі тексту до динамічної поліхронії як постійного оновлення динаміки літературного розвитку. Це стало поштовхом для усвідомлення нових аспектів та труднощів інтерпретації, яка ускладнилася тим, що текст почав розглядатися не як завершений, а як постійне перекодування сенсів за допомогою підключення до інших текстів та кодів. Водночас це пов’язало літературний переклад з проблемою деконструкції. В концепції деконструктивістів інтерпретація перестала бути пошуком автентичного смислу, а перетворилася у процес наповнення тексту значеннями і стала не осягненням значення, а постійним його присвоєнням. Деконстуктивна техніка читання призвела до деперсоналізації трактування тексту, який більше не потребує інтерпретатора, бо сам породжує сенси й „самотрактує” себе. У цьому спектрі увиразнилася проблема зв’язку перекладацької діяльності зі взаємодією/ трансформацією дискурсів, розширенням типів дискурсивності та утворенням нових дискурсивних практик. Розширення поля зору в перекладознавчих студіях за рахунок ідей деконструктивізму підсилювало ірраціональні підходи до літературної інтерпретації, пропонуючи багатий матеріал щодо оновлення інтерпретативних моделей та парадигм. Також звернуто увагу на певні тенденції перебудови літературознавчих концепцій щодо задекларованої перекладознавчої проблематики. Як підтверджує проведений дисертанткою аналіз літературознавчих концепцій крізь призму ідей художнього перекладу, методології перекладання можуть слугувати моделями інтерпретації. Дослідження функцій інтерпретації художніх явищ дає можливість у процесі аналізу зосереджуватися не на змісті, а на процесі відчитування текстів чи інших літературних феноменів, на їх реалізації та функціональності. Існують підстави твердити, що зсуви у літературознавчих метасистемах, ґенеровані перекладацьким мисленням, пов’язані з перенесенням акцентів із парадигм, орієнтованих на зміст, на парадигми, орієнтовані на процес як можливий погляд на сфери мистецтва та їх аналізу. Насамкінець наголошується на продуктивності наступних розвідок в обраному напрямку. Адже сфера художнього перекладу постає полем культурних перетинів – перехрестям різних мов, культур, літературних систем, – полем діалогу та полілогу різних постатей, текстів, літературознавчих теорій. У цьому зв’язку можна також говорити про перспективність вивчення та розвитку відповідних теоретико-літературних чи перекладознавчих методологій у царині порівняльного літературознавства. Інтердисциплінарність, пов’язана з феноменом художнього перекладу, та цілісний аналіз теоретико-літературних парадигм у їх підходах до проблем інтерпретації дають змогу повернути певну інтеґруючу силу в мистецький та науковий універсум, у сучасний фраґментарний світ. |
