1. В історії філософії проблема теодицеї вирішувалась на чотирьох рівнях – етичному, космологічному, фізичному та логічному. Провідним був етичний вимір теодицеї, в основі якого знаходились проблеми відношення добра і зла, свободи і творчості, виправдання людини. Доведено, що даний вимір в цілому характеризує концепцію теодицеї російських релігійних філософів, у тому числі М. Бердяєва та Л. Шестова;
2. Історико-філософський аналіз проблеми теодицеї у європейській філософії показує, що витоки проблеми сягають джерел філософствування взагалі. Проблематика теодицеї пройшла ряд етапів, серед яких з певною долею умовності можна визначити:
етап етико-онтологічний – філософські розмірковування на моральні теми в руслі античного стоїцизму і неоплатонізму;
етап теоцентричний – формування класичної теодицеї в руслі патристики Августина: заперечення існування зла, тлумачення зла як частки добра;
етап містичний, для якого характерні: а)заперечення таких якостей Бога як всемогутність та всеблагість, б)джерелом зла виступає сам Бог як темний, другий бік (Я. Беме) – сюди також, за М. Бердяєвим, залучається зороастризм через проголошення субстанційності зла;
етап раціоналістичний, який відбився у філософській спадщині Г. Лейбніца;
етап антроподицеї, у якій джерело зла виноситься за межі Бога у небуття, ніщо (М. Бердяєв і Л. Шестов).
3. Концепція антроподицеї М. Бердяєва ґрунтується на творчій спадщині І. Канта, Ф. Ніцше, Я. Беме, Й. Шеллінга. В. Соловйова. К. Маркса, Л. Толстого. Ф. Достоєвського. М. Бердяєв знаходився під впливом Я. Беме щодо проблеми про безосновне, проблеми андрогіна, під впливом В. Соловйова – щодо проблеми свободи та стосунків між Богом і людиною.
4. Найбільший вплив на становлення проблеми антроподицеї на М. Бердяєва справила творчість Ф. Достоєвського. Бердяєв відносить Достоєвського до предтеч свого філософування щодо людини, Бога та теодицеї. Доводиться, що насамперед на філософа вплинула розробка Достоєвським причин ірраціональності людської природи, проблеми свободи, оцінка вічного та історичного в християнстві, осмислення трагізму життя через кохання.
5. Існує декілька підходів до оцінки творчості М. Бердяєва щодо приналежності його до певного філософського напрямку. Перший напрямок зараховує його до екзистенціалістів, другий – до персоналістів, третій розглядає його філософію як синтез екзистенціалізму та персоналізму. Однак існують істотні розбіжності як з філософією екзистенціалізму, так і з філософією персоналізму. Тому , на думку дисертанта, М. Бердяєва можна розглядати як екзистенціально орієнтованого філософа з персоналістськими тенденціями, причому тут маючи на увазі екзистенціалізм як тип мислення, а не як філософськи напрямок.
6. М. Бердяєвим було розроблено вчення про три свободи. Свобода та любов є основними характеристиками ідеальних відносин між Богом та людиною. Перша свобода є джерелом існування як добра, так і зла, вона є ірраціональною, непросвітленою. Друга свобода – здатність людини зробити вибір та визначити наслідки вибору. У цьому разі свобода стає для людини тягарем. Друга свобода трансформується у суспільстві у формальну, а не реальну свободу і тому перетворюється на свою протилежність – рабство. Третя свобода – це обрання добра, гармонійне вирішення проблеми між Божою благодаттю та людською свободою.
7. За М. Бердяєвим людина, як правило, обирає зло. Крім того, у світі існує незалежне від людини зло. Філософ розглядає відносини Бога та людини як трагедію: Бог страждає разом з людиною та співчуває їй. Зло існує тому, що людина відпала від Бога і скориставшись свободою, скоїла гріх. Тільки усвідомивши власну провину, людина зрозуміє своє призначення і зможе продовжити справу творення. М. Бердяєв виступає за діалектичне розуміння зла та наголошує на позитивному значенні зла як джерела духовного загортування людини.
8. Наслідками зла виступає страждання та об’єктивація. Лише християнство, за М. Бердяєвим, адекватно розуміє страждання не просто як негаціацію духу, але й позитивно, як його піднесення. Об’єктивація – це дистанціювання духу від самого себе. Об’єктивація має різні ступені (у неорганічному, органічному та соціальному світі) та іпостасі (екстеріорізація, соціалізація, укорінення творчих актів в світі). Однак іпостасі об’єктивації мають спільні риси: 1) об’єкт протистоїть суб’єкту; 2) поглинання неповторно-індивідуального універсальним; 3) панування необхідності, придушення свободи.
9. Вільний творець постає як ідеал людини. Однак внаслідок гріхопадіння людини та зловживання нею свободою, її образ затьмарився. Тільки усвідомлюючи гріх і спокутуючи його, людина починає розуміти своє призначення та місце в світі, а її творчість виступає відповіддю на заклик Бога. Людина виправдовує себе та своє призначення через творчість.
10. Будучи в одному “творчому полі” з філософсьскими поглядами М. Бердяєва, Л. Шестов дає свою трактовку питань теодицеї, які він розглядає через проблеми знання і віри. “Філософ безпідставності” проблему теодицеї пов’язує насамперед з проблемами не свободи, а знання. Розум, що пізнає, затьмарює свідомість, змушуючи людину потрапляти у цілий ряд пасток зла. Істини розуму, які у свій час на своєму місці були корисними й потрібними, звільняються від Бога, коли вдягаються у ризи Вічності й незмінності – перестають бути лише істинами. Вони кам’яніють самі, й усіх, хто ними керується, перетворюють на камінь. На думку Шестова, це є шаленство: як можна проміняти світло на пітьму? Він вважає абсолютно безперечним, що віра засновується на істинах, а тому її можна захистити тими самими способами, якими на неї нападають. Лише у “темряві віри” повертається людині її справжня свобода.
11. Доводиться, що у філософії Л. Шестова знання постає як тягар людини, обмеження її авторитетом факту, постає як певний “комплекс неповноцінності”. Там, де панує розум немає місця для абсолютної істини, вона стає залежною від простої логіки. Воля, яка шукає істину не через віру, а через розум, постає як “знепритомнення (паморок) свободи” яке є наслідком страху людини перед відповідальністю за власне буття і мислення. Віра завжди йде поруч з сумнівом. Сумнів – це завжди страх. Страхаючись невідомого, людина прагне вкорінити своє буття у чомусь вищому, знайти “ґрунт під ногами”, зіпертися на певні світоглядні основи, які пропонує знання. Але стан незнання, стан свободи від знання є початком розкріпачення людини. Людина повертає свободу внаслідок духовного прозріння, усвідомлення істини добра, яка полягає у вірі. На відміну від М. Бердяєва, не лише у творчості, а саме у вірі Л. Шестов вбачає мождивість звільнення людини та її виправдання.
12. Отже, за М. Бердяєвим, людина створена за образом і подобою Божою і тому повинна продовжити справу творення у людській творчості. М. Бердяєв вважає творчість таким же справжнім шляхом до Бога, як і святість. Л. Шестов віддає перевагу вірі перед знанням, трактуючи будь-які пошуки природи зла як його виправдання. Зло слід викорінювати діяльністю благої людини.
13. Світоглядний сенс тлумачення понять добра і зла і філософських пошуках Л. Шестова і М. Бердяєва, крізь “зв’язку” понять “свобода-віра-знання-гріх” полягає в тому, що вони постають імперативними регуляторами нашої повсякденної життєдіяльності, факторами індивідуального самовизначення, координатами, якими мусимо керуватися не лише у повсякденні, але у духовному саморозвитку. Спільним у мислителів є преконання в тому, що “примара свободи”, владно вирішуючи наші долі, обтяжує людину, ставлячи її перед моральним вибором, але справжня свобода – у самій вкоріненості людини у буття вище, духовно-творче.
14. На думку дисертанта, усвідомлення основних ідей антроподицеї М. Бердяєва та екзистенційної теодицеї Л. Шестова може статися у пригоді при дослідженні причин та уроків духовної кризи зламу тисячоліть, може дати змогу людству більш чітко проаналізувати причини сучасної кризи людини, її культури та цивілізації. Ці прогнози філософів “київського кола” мають у певній своїй частині реальний сенс для розуміння сучасної історії.
|