Анотація до роботи:

Галів М.Д. Проблема формування характеру особистості в історії розвитку української педагогічної думки (60-ті роки ХІХ – 60-ті роки ХХ століття). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Житомирський державний університет імені Івана Франка, Житомир, 2007.

У дисертації досліджено характерологічну проблематику в працях українських педагогів 60-х років ХІХ – 60-х років ХХ століття. Проаналізовано суспільно-історичні передумови виникнення й трактування проблеми формування характеру в українській педагогіці. У результаті проведеного дослідження встановлено, що розуміння ученими-педагогами ідеалу характеру – характерності – полягало в розвинутості морально-вольових якостей, які визначають спрямованість і здатність долати труднощі. Розроблено схему структури характеру, яка охоплює емоційну, інтелектуальну, вольову, ціннісно-орієнтаційну сфери, які концентруються навколо головної життєвої мети. Виявлено, що з трьох чинників формування характеру – біологічного, навколишнього середовища і особистої волі людини – педагоги визначальними вважали два останні, які в педагогічній інтерпретації трактувалися як виховання і самовиховання. У роботі виділено найбільш сприятливі для виховання характеру особистості засади організації її діяльності: цілеспрямованість, самостійність, активність, відповідність задаткам, здібностям та можливостям, змагальність, пов’язаність з діяльністю колективу. Обґрунтовано, що розроблені українськими педагогами-характерологами ідеї можуть бути використані сучасною педагогікою з метою виховання особистості з активною життєвою позицією, здатної успішно діяти в умовах громадянського суспільства та ринкової економіки.

1. У дисертації проаналізовано розвиток характерологічної проблематики в філософській та психолого-педагогічній думці людства. З’ясовано, що теоретичне осмислення явища характеру започатковано в епоху античності. У цей час закріпилася оцінка характеру людини в етичному ключі “добрий – злий”. Такий підхід до розуміння характеру особливо проявився у феноменологічній традиції Пізнього Відродження та Нового часу: Ж. Лабрюєр, Т. Овербері, Дж. Хол та інші описували зразки моральних та недоброчесних характерів. Виявлено, що у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст. окремі філософи (І. Кант, Ґ. Геґель) здійснили спроби розкрити психологічну природу характеру. У зв’язку з виникненням емпіричної психології та характерології (А. Бен, Ф. Кейра, Т. Рібо, О. Лазурський, Е. Кречмер) у середині ХІХ ст. розпочалося систематичне і ґрунтовне вивчення сутності характеру, його формальних і змістових особливостей, класифікаційних типів, закономірностей формування. Водночас проблема характеру почала набувати ваги у педагогічній науці, де розроблявся як ідеал характеру, так і виховні механізми його реалізації.

2. Дослідження засвідчило, що в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. суспільно-історичні процеси (зародження ринкових відносин, громадянських інститутів, розширення прав особи та ін.) привели до формування нового ідеалу людини – активної, підприємливої, здатної реалізувати свій потенціал. Зважаючи на це, етичний субстрат характеру доповнився такими рисами, як самостійність, цілеспрямованість, наполегливість тощо. Формування такого характеру трактувалося як мета виховання педагогами Наддніпрянської (до 1920-х рр.), Західної України (до 1939 р.) та української діаспори демократичних країн.

Тоталітарна модель розвитку суспільства вимагала формування людини-“гвинтика”, тому виховний ідеал характеру в радянській педагогіці зазнав трансформації. Головним наповненням змістової частини характеру проголошувалися принципи комуністичної (гетереномної, релятивної) моралі. Основними якостями характеру вважалися колективізм, уміння підкоряти свою волю волі колективу, активність у реалізації тогочасних суспільних ідеалів.

У дослідженні визначено головні етапи й властиві їм тенденції розвитку проблематики формування характеру у вітчизняній педагогіці:

Перший етап – 1860 – 1910-ті рр. – становлення характерологічної проблематики в українській педагогіці. Йому властиві такі тенденції: залежність у визначенні характеру від філософсько-етичної традиції та перших психологічних досліджень; акцентуація на потребі виховання морально-релігійного характеру; спадкоємність (особливо у галицьких педагогів) теоретичних розробок Й. Гербарта у галузі засобів і методів виховання характеру; майже повна відсутність детальної розробки методів самовиховання характеру.

Другий етап – 1920 – 1930-ті рр. – нерівномірність педагогічної уваги до проблеми виховання характеру особистості в різних українських землях. Даний етап у західноукраїнській педагогіці позначився такими тенденціями: підкресленням важливості виховання характеру молоді з огляду на потребу розвитку всіх сфер національного життя; наголошенням необхідності формування активності, підприємливості у поєднанні з морально-патріотичною спрямованістю характеру; вивченням ролі і засобів самовиховання характеру. Особливістю цього етапу в радянській педагогіці було утвердження ідеї виховання “комуністичного характеру” і трактування колективу як основного чинника виховання характеру.

Третій етап – 1940 – 1960-ті рр. – зростання й спад зацікавленості проблемою формування характеру в українській радянській і діаспорній педагогіці. Включає такі підетапи: а) утвердження вагомості педагогічно-характерологічної проблематики Г. Ващенком, В. Сухомлинським, П. Чаматою та ін. (1940 – перша половина 1960-х рр.); б) спад науково-педагогічного інтересу до питань виховання характеру (кінець 1960-х рр.). У цілому цьому етапові властиві такі тенденції: детальна розробка мети і завдань виховання характеру; більш глибоке вивчення його психологічної структури; визнання потреби демократизації виховних механізмів формування характеру; удосконалення методів саморозвитку характеру.

3. У ході дослідження виявлено, що українські педагоги окресленого періоду трактували характер як сукупність індивідуальних психічних властивостей, що проявляються в спрямованості та спроможності діяльності людини. В шкалі розвинутості характеру виділено три рівні: харбктерність, слабохарактерність, безхарактерність. За допомогою синтезу поглядів учених-педагогів, створено схему структури характеру, в якій серед чотирьох сфер психіки особистості, що стосуються формування характеру – інтелектуальної, вольової, моральної та чуттєвої, – центральне місце займає остання, оскільки завдяки відчуттям і почуттям природжені й набуті потреби-прагнення осмислюються розумом, оцінюються відповідно до ціннісних установок, реалізуються волею. У процесі життєдіяльності стрижневу роль у формуванні характеру відіграє мета діяльності людини. Рівень концентрації емоційно-вольових, розумових, моральних сил навколо життєвої мети визначає спроможність і межу характеру.

З’ясовано, що серед чинників формування характеру у педагогіці головне значення надавалося впливові навколишнього середовища (виховання) та свободі волі людини (самовиховання). Більшість педагогів відстоювали тезу, що виховуючий вплив середовища лише тоді забезпечить розвиток характеру особистості, коли трансформується у самовиховання.

4. На основі аналізу характерологічної спадщини українських педагогів досліджуваного періоду встановлено, що розумова і фізична діяльність вихованців задля розвитку їх характеру повинна бути: цілеспрямованою, зорієнтованою на високу суспільну мету; самостійною, активною і напружено важкою, але не виснажливою; відповідати зацікавленням, здібностям вихованця; містити елемент змагальності в контексті колективного співжиття. Застосування методів виховання характеру повинно забезпечити формування у вихованців правильних переконань, закріпити відповідну їм поведінку, спонукати до напруження у подоланні труднощів. Самовиховання характеру має включати методи самопізнання, самопрограмування, самовдосконалення.

5. У дослідженні доведено, що теоретичні положення виховання характеру, які висловлювали педагоги у 60-ті рр. ХІХ – 60-ті рр. ХХ ст., залишаються значущими і сьогодні. Важливими для сучасної педагогіки є: запровадження категорії “характерність” у науково-педагогічний обіг, що збагачує цільовий компонент педагогічного процесу; компактне бачення структури характеру, яку педагог завжди може тримати у полі зору як цілісну систему; окреслення вимог до організації діяльності вихованців, методів виховання і самовиховання характеру особистості.

Перспективними напрямами подальшого дослідження вважаємо: вивчення індивідуального підходу у вихованні характеру на різних вікових етапах; аналіз змісту, форм і методів виховання характеру особистості у родині, дошкільній установі, школі, молодіжних організаціях; дослідження самоактуалізації як найбільш ефективного чинника розвитку характеру.

Основний зміст дослідження викладено в публікаціях:

1. Галів М.Д. Проблема формування характеру особистості в історії розвитку української педагогічної думки (60-ті роки ХІХ – 60-ті роки ХХ століття): Монографія. – Дрогобич: Ред.-вид. відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, 2007. – 251 с.

Статті у фахових виданнях:

2. Галів М.Д. Людина як творець власного характеру у педагогічній системі Г.Ващенка // Наукові записки Тернопільського нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Серія: Педагогіка. – 2005. – № 4. – С. 92 – 96.

3. Галів М.Д. Проблема характеру особистості на Першому українському педагогічному конгресі (1935р.) // Молодь і ринок. – 2005. – № 2. – C. 84 – 86.

4. Галів М.Д. Завдання виховання характеру людини в українській педагогіці Галичини в умовах становлення громадянського суспільства (друга пол. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Науковий вісник Чернівецького ун-ту: Зб. наук. праць. – Вип. 308: Педагогіка та психологія. – Чернівці: Рута, 2006. – С. 33 – 43.

5. Галів М.Д. Мета і завдання формування характеру особистості у вітчизняній педагогіці (20 – 80-ті рр. ХХ ст.) // Шлях освіти. – 2006. – № 4. – С. 43 – 47.

6. Галів М.Д. Проблема виховання характеру людини в педагогічній спадщині К.Д. Ушинського // Рідна школа. – 2006. – № 7. – С. 66 – 69.

7. Галів М.Д. Самовиховання характеру особистості в українській педагогічній думці Галичини міжвоєнного періоду (1919 – 1939рр.) // Наукові записки Тернопільського нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Серія: Педагогіка. – 2006. – № 1. – С. 52 – 57.

8. Галів М.Д. Становлення проблеми формування характеру людини в українській філософсько-педагогічній думці (до ХІХ ст.) // Наукові записки: Зб. наук. праць Нац. пед. ун-ту ім. М.П.Драгоманова / Укл. П.В. Дмитерко, Л.Л. Макаренко. – Вип. LXIII (63). – К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2006. – С. 60 – 69.

9. Галів М.Д. Трактування змісту характеру особистості в галицькій педагогіці міжвоєнного періоду (20 – 30 рр. ХХ ст.) // Рідна школа. – 2006. – № 12. – С. 37 – 38.

10. Галів М.Д. Українська педагогічна думка про роль педагога у процесі виховання характеру дитини // Молодь і ринок. – 2006. – № 1. – С. 114 – 119.

11. Галів М.Д. Харбктерність як найвищий ступінь розвитку характеру людини у працях українських педагогів // Людинознавчі студії: Зб. наук. праць ДДПУ. – Вип. 13.: Педагогіка. – Дрогобич: Вимір, 2006. – С. 34 – 43.

12. Галів М.Д. Характер особистості: педагогічний контекст // Рідна школа. – 2006. – № 2. – С. 6 – 9.

13. Галів М.Д. Проблема формування характеру особистості в педагогічній творчості Софії Русової // Вісник Чернігівського держ. пед. ун-ту. – Вип. 39.: Серія: Педагогічні науки. – Чернігів, 2006. – С. 49 – 53.

Інші публікації:

14. Галів М.Д. Напрями та методи виховання характеру української молоді у спадщині Г.Ващенка // Молодіжна політика: проблеми і перспективи: Зб. матеріалів ІІ Міжнар. наук.-практ. конф-ї. – Дрогобич – Львів: Вимір, 2005. – С. 148 – 156.

15. Галів М.Д. Виховання характеру у творчості В.О. Сухомлинського // Молодіжна політика: проблеми і перспективи: Зб. матеріалів ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф-ї. – Дрогобич: ДДПУ, 2006. – С. 212 – 216.

16. Галів М.Д. Структура характеру особистості в українській педагогічній думці (друга половина ХІХ – ХХ ст.) // Педагогічна думка. – 2006. – № 2. – С. 76 – 82.

17. Галів М.Д. Характер особистості як предмет педагогічної думки української діаспори західних країн // Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті: Тези доповідей І Міжнар. наук. конф-ї. – Львів: ПЦ Вид-ва НУ “Львівська Політехніка”, 2006. – С. 72 – 75.