У висновках підсумовано викладені в роботі положення, встановлено, що система інтертекстуальних зв’язків у художніх творах письменників Празької літературної школи настільки розгалужена і міцно взаємозв’язана, що дозволяє розглядати їх доробок як єдиний гетерогенний текст.
Творчість авторів Празької літературної школи – це цілісне явище, пронизане системою інваріантних мотивів, образів, художніх засобів, виразними тенденціями зближення, взаємодоповнення і розходження. Окремий текст співвідноситься з контекстом як часткове з цілим, що має не застиглий, а динамічний характер. Зазначений аспект аналізу (текст – контекст – інтертекст) виявляє взаємодію тексту з контекстом і формування на цій основі інтертексту. Інтертекст підтверджує онтологічну зв’язаність тексту з багатьма іншими, проте не має закріпленості в жодному з них. Він прояснює структурність контексту, виявляє багатий змістовий потенціал міжтекстових зв’язків, про всебічний аналіз яких не йдеться, а лише про показові форми інтертекстуальної взаємодії у творчості «пражан».
Міжтекстові зв’язки виявляються у присвятах творів, розвитку чи запереченні думок побратимів, відгуку на події з їхнього життя, варіюванні однотипних образів тощо. Подібність текстів пояснюється як позатекстовими чинниками, так і наявністю прямих чи опосередкованих контактів між представниками школи. Безпосередні зв’язки із західноукраїнськими письменниками розглянуто як шлях поповнення літературних сил, із польськими «скамандритами» – як спосіб розширення контактів, що лишалися локальними.
Письменникам Празької літературної школи властиві стійкість мотивів (відходу / повернення, переживання поразки у національно-визвольній боротьбі тощо), подібність образів (Третій Рим, див, бронтозавр та ін.). Повторюваність мотивів, образів, ситуацій не означає тотожності, адже подібність поєднується з індивідуально-авторськими відмінностями.
У дисертації виявлено форми діалогу тексту з літературним контекстом, участь «пражан» у полілозі про Захід/ Схід, а також про призначення мистецтва; проаналізовано способи засвоєння «чужого» слова: від простого запозичення тем, мотивів, сюжетних ситуацій, образів, художніх засобів і прийомів – до глибокого переплавлення і відштовхування. Фрагменти прототексту, інкорпоровані в інший текст, набували не властивих попередньому смислових відтінків. Народжувався, отже, текст, у якому відоме поставало в іншому світлі, зазнавало трансформації. При цьому враховано атрибутивність/ неатрибутивність запозичених елементів, експліцитний/ імпліцитний характер взаємодії, спосіб і обсяг подачі вихідного тексту в новому. Доведено, що полюсами у синтезі «чужого» виявилися еклектичність М.Чирського і стилізаторська майстерність О.Лятуринської празького періоду.
Палімпсестичність письма виявлена у прагненні письменників зберегти національну ідентичність як священний текст, що проступав крізь профанні реалії емігрантських буднів, негаразди невлаштованого побуту. Звідси послідовне нагадування авторами про язичницьких богів, атрибути українського простору (степ у Є.Маланюка, гори в І.Ірлявського), наполегливе осмислення постатей національної культури: Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки.
Аналіз інтертекстуальних зв’язків Празької літературної школи підтверджує численні вияви автоінтертекстуальності в Ю.Липи, О.Ольжича, Г.Мазуренко, Л.Мосендза, Є.Маланюка, Юрія Клена. Бажання ствердити осягнуте, переконати у його значущості призводило до виділення ними національних пріоритетів, послідовного нагнітання ключових слів, повторення окремих фрагментів тексту. Те, що могло лишитися непоміченим в одному творі, акцентувалося у кількох і тому ставало помітним. Автоповтори, авторемінісценції супроводжувалися варіаціями, що увиразнювали сказане. Автоінтертекстуальність відбивала генезу письменницького «Я» через складну систему ідентифікацій і опозицій з тими текстами, які діяли вже в структурі письменницького ідіостилю. Основою для розгляду творів про національно-визвольну боротьбу як своєрідного інтертексту була співвіднесеність із позатекстовими чинниками (змалювання перипетій боротьби, історичних осіб), текстуальні відповідності, палімпсестичність письма, творення за міфологічними, фольклорними зразками, композиційне членування творів («Нотатник» Ю.Липи, «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто «вивернеться»...» Г.Мазуренко), багатовимірність художнього слова. Твори про національно-визвольну боротьбу формують інтертекст, який прояснює структурність контексту.
Інтертекстуальний підхід до осмислення художньої творчості письменників Празької літературної школи дозволив, по-перше, підійти до сфери внутрішньоконтактних зв’язків між авторами як до того простору, що став сприятливим ґрунтом для поширення націєтворчих ідей. По-друге, цей підхід дав можливість розглядати творчість представників школи як діалог з іншими і собою, простежувати таким чином їх творче становлення. По-третє, через окремий текст з’ясовувати його взаємодію з іншими, внаслідок чого відбувалося нарощування смислових відтінків. Твори про національно-визвольну боротьбу склали своєрідний текстовометатекстовий корпус: вони експлікували семантичні перетворення, інтегрували смислові відтінки інших. По-четверте, виявлення численних міжтекстових сходжень показало, що художній доробок письменників Празької літературної школи – це єдине гетерогенне ціле, у межах якого тексти взаємодоповнюють один одного, а подібні сюжетні схеми, образи набувають індивідуально-авторських відтінків.
Твори чільних представників Празької літературної школи підтвердили свою прецедентність: їх цитували, про них відгукувалися, писали. У поліетнічних умовах інтертекст як віртуальна єдність текстів виявляє етнічні особливості авторів, увібраний ними історичний досвід нації і реалізується у системі взаємозв’язків тексту з літературним контекстом, що характеризується множинністю художніх втілень. Інтертекст відбиває спорідненість текстів, контекст – їх неоднорідність і відмінність.
|
