Анотація до роботи:

Пишний А.Г. Правовий статус державних банків в Україні. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Інститут законодавства Верховної Ради України, Київ, 2008.

У дисертації здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз проблем реалізації публічно-правового статусу державних банків, досліджено зміст та вплив фінансово-правового регулювання на відносини, що виникають у процесі створення та функціонування державних банків, а відтак сформульовано теоретичні та практичні висновки, пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства у цій сфері та оптимізації функціонування державних банків в Україні.

На підставі здійсненого дослідження сформульовано низку висновків концептуально-теоретичного та науково-практичного характеру, що забезпечують вирішення основних завдань відповідно до визначеної мети дисертаційного дослідження. Серед них:

1. Історично завдання та функції державного банку формувались на межі банківської діяльності та фіскальної діяльності, тобто банківської установи та державного казначейства. Діяльність державних банків була спрямована здебільшого на виконання делегованих державою повноважень у сфері здійснення розрахунків, стягнення податків, здійснення публічних видатків, кредитування, а подекуди, здійснення управління державним майном (активами). Отже мета діяльності державного банку первинно мала публічно-правову природу.

2. Відносини з приводу реалізації правового статусу державних банків, а також щодо їх створення, реорганізації, ліквідації тощо мають значний фінансово-правовий вплив. Ті ресурси, що складають: статутний капітал державних банків, державні гарантії, прибутки державних банків тощо – є частиною публічних фінансів, що складаються із державних фінансів, а також приватних. Та в силу державних гарантій відповідних операцій, створення відповідних фондів з цією метою – мають особливе суспільне значення і обумовлюють фінансово-правове регулювання.

3. Зважаючи на об’єктивну потребу докладного правового регулювання без винятку усіх відносин, що становлять інститути фінансової системи держави, та ґрунтуючись на усталених підходах до визначення фінансової системи, запропоновано нові критерії визначення фінансової системи держави в конкретний історичний період. А саме: 1) За організаційно-правовою формою: а) Бюджет. б) Позабюджетні державні цільові фонди, а також інші спеціалізовані фонди, що створюються та функціонують за рахунок централізованих фондів коштів або обов’язкових платежів для задоволення та виконання завдань та функцій публічного характеру. в) Фонди державних (муніципальних) фінансових установ та державних (муніципальних) банків. г) Фінанси підприємств. ґ). Фінанси господарюючих суб’єктів. 2) За матеріальним змістом відносин: а) Фінансування. б) Запозичення. в) Страхування. г) Заощадження.

4. Вартість статутного капіталу, виражена в акціях державного банку є державним майном, що сформувалось за рахунок бюджетних коштів і є відповідною частиною публічних фондів коштів держави. Збільшення розміру статутного капіталу має бути відображено виключно у відповідному законодавчому акті – Законі України про Державний бюджет на відповідний рік. Дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств, включаються до складу доходів Державного бюджету України і переходять у режим державної власності, а не власності банку. Відповідно, лише держава, як законний власник відповідних коштів, може приймати рішення про їх використання. Це відповідає також принципу повноти бюджетної системи. Відтак єдино законним напрямом скерування прибутку державного банку (після здійснення усіх необхідних відрахувань згідно банківського законодавства) є державний бюджет.

5. Мета і завдання державного банку формуються відповідно до актуальних потреб розвитку фінансового ринку держави і є одним із напрямів державної політики у цій сфері. Таким чином метою діяльності державного банку не завжди є одержання прибутку для свого акціонера. Проте прибутковість самого банку є одним із критеріїв ефективності та доцільності існування такого інституту в державі. Функції державних банків є винятковими, оскільки інші банки або учасники фінансового ринку, зважаючи на різні обставини (рівень гарантій, як правило довгостроковий характер, недостатній рівень прибутковості чи рентабельності, недостатня розгалуженість мережі тощо), не можуть їх здійснювати.

6. Формування стратегії розвитку ощадної справи в Україні першочерговим завданням у сфері правого регулювання передбачає: а) приведення у відповідність до світових стандартів законодавства про державний борг, враховуючи у структурі державного боргу України боргові зобов’язання гарантовані урядом України перед населенням України; б) юридичне закріплення джерел погашення боргу в частині відновлення заощаджень населення, здійснених свого часу в Ощадному банку СРСР; в) адекватне врегулювання порядку та процедури здійснення виплат за втраченими та знеціненими заощадженнями населення здійсненими в Ощадному банку СРСР; г) реформування системи гарантування вкладів фізичних осіб у банківській системі України.

7. Принциповим питанням розвитку ощадної справи в Україні є вдосконалення системи гарантування вкладів, що передбачає комплекс правових відносин з приводу формування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та його функціонування. Ініціатива розвитку і вдосконалення цієї системи має йти від держави. Сьогодні потрібно скласти зрозумілу покрокову програму реформування чинної системи гарантування вкладів. У цьому зв’язку надзвичайно актуальною є також потреба визначити носія юридичного обов’язку гарантування вкладів фізичних осіб Державного ощадного банку України, оскільки законодавство лише в загальному декларує державні гарантії за вкладами у цьому банку. Як наслідок це зменшить відповідні ризики та навантаження на державний бюджет.

8. З огляду на потребу стимулювати підвищення якості роботи банківської системи важливо, як видається, запровадити диференційований розмір внесків банків, залежно від якості кредитного портфеля і ступеня ризикованості здійснюваних ними операцій. Цілком виправданою може бути система, що передбачає єдиний базовий розмір регулярного внеску банків і підвищений його рівень у разі якщо в банків виникли проблеми із якістю кредитного портфеля або при недокапіталізації. Зі збільшенням фінансових можливостей економіки варто розглянути питання запровадження гарантій не лише фізичних, але й юридичних осіб.

9. Однією із найбільш перспективних форм розвитку Укрексімбанку є створення на його основі Банку розвитку. Щодо правового забезпечення втілення такої структурно-функціональної перебудови Укрексімбанку, передусім потрібно погодити та затвердити стратегію розвитку державних фінансових інститутів. Щодо законодавчої бази, то необхідно ухвалити закон, який би визначав завдання, повноваження банку розвитку, засади його утворення, напрями діяльності, органи управління, механізми капіталізації та гарантії держави по операціях банку тощо. Функціонування такої форми банку, потребуватиме змін та доповнень до низки законів, що регулюють відносини у сфері ринків фінансових послуг. Необхідними будуть також зміни до Бюджетного кодексу України щодо державних гарантій за активними та пасивними операціями усіх структурних одиниць банку розвитку та щодо їх капіталізації, боргу, запозичень, а також фінансування видатків за їх цільовими програмами.

10. Суттєвим джерелом коштів для національних банків розвитку є кошти держави. Зокрема кошти державного бюджету спрямовуються на капіталізацію, утворення необхідних фондів, гарантійну підтримку тощо. Держава делегує банку адміністрування довгострокового фінансування, управління фінансуванням, моніторинг і економічну оцінку пропонованих проектів. Тому, незважаючи на присутність комерційної складової у діяльності цих банків, національні банки розвитку є інструментом та агентом державної політики у сфері стимулювання економічного зростання країни. Принципово, що банк розвитку не конкуруватиме з іншими банками, а доповнюватиме їх можливості фінансування реального сектора економіки.

11. Порівняльний аналіз Банків розвитку різних країн, зокрема Казахстану та Хорватії засвідчує винятково законодавче регулювання правового статусу Банку розвитку, що передбачає законодавче закріплення завдань і функцій Банків розвитку; систему управління банком; джерела фінансування цих банків; засади та правові підстави фінансування проектів з боку Банку розвитку; регулювання, нагляд, контроль за діяльністю державних банків; інформування та звітність про діяльність Банку розвитку тощо.

Публікації автора:

1. Пишний А.Г. Правова природа статутного капіталу державних банків та особливості його збільшення // Право України. – 2008. – №1. – С. 35-41.

2. Пишний А.Г. Публічно-правова характеристика державних банків в Україні // Право України. – 2007. – №11. – С. 52-57.

3. Пишний А.Г. Фінансова система держави та її правове регулювання: трансформація поглядів // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. – 2007. – №4. – С. 557-564.

4. Пишний А.Г. Фінансово-правова відповідальність, як інститут фінансового права // Науковий Вісник Чернівецького Університету. Випуск 14. Правознавство. Збірник наукових праць. – Чернівці: ЧДУ, 1997. – С. 192-202.

5. Пишний А.Г. Система гарантування вкладів: реформи необхідні і неминучі /Дзеркало тижня. – 2006. – №32.

6. Пишний А.Г. Інститут податкового примусу // Проблеми фінансового права. Випуск 1. Матеріали міжнародної наукової конференції. – Чернівці, 1996. – С. 211-221.

7. Пишний А.Г. Організаційно-правові аспекти страхової діяльності в Україні. Єрліхівський збірник. Випуск 2. (Наукові статті та повідомлення викладачів, аспірантів та співробітників юридичного факультету Чернівецького і Київського університетів). – Чернівці: ЧДУ, 1995. – С. 132-142.

8. Пишний А.Г. Страхування в Україні // Теоретичні та практичні проблеми розбудови правової держави в Україні. Матеріали доповідей і тези виступів наукової конференції викладачів, аспірантів та студентів юридичного факультету Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича. – Чернівці: ЧДУ, 1994. – С. 50-53.