Уперше отримано нові науково обґрунтовані результати, які в сукупності вирішують наукове завдання, а саме комплексне наукове дослідження сутності права людини на життя, його правової природи, змісту, практики застосування, тлумачення й захисту з боку міжнародних органів із захисту прав людини, що має суттєве значення для науки міжнародного права. Отже, висновками до представленої дисертації є наступні положення. 1. Ідея про наявність у людини певних природних прав, серед яких основним є право на життя, була обґрунтована в рамках теорії природного права. Це зумовило зміст права людини на життя, як воно закріплене в сучасному міжнародному праві. 2. Право на життя має всі ознаки природного права. Отже, право на життя слід визначити як: а) природне право, тому що воно існувало в людини в її природному стані, ще до виникнення держави й позитивних законів та по своїй суті є її властивістю як живої істоти; б) природжене право, що виникає з моменту народження людини та виявляється в його невід’ємності й невідчужуваності від неї; в) загальне й універсальне, оскільки всі люди володіють цим правом без якої-небудь дискримінації; г) вічне, незмінне і таке, що всюди має однакову силу; д) таке, що реалізується безпосередньо, тобто без якого-небудь правозастосовчого акта; е) таке, що здійснюється об’єктивно, а саме незалежно від волі людей. 3. Обґрунтовано позицію, що право на життя виникає у людини з моменту її народження. Сьогодні не існує загальноприйнятого правового визначення поняття «людина», але можна визначити окремі найважливіші ознаки, притаманні тільки людині: це жива істота, самостійно існуючий організм, який становить собою єдність фізичного й духовного, природного й соціального, успадкованого й надбаного за життя. Правові ж норми про право на життя сформульовано таким чином, щоб уникнути згадки про момент виникнення цього права. 4. Уперше право на життя було закріплено в національному праві: Декларація незалежності США 1776 р. вперше закріпила природне право людини на життя. 5. Право людини на життя є особистим правом і належить до першого покоління прав людини. Сучасні норми міжнародного права про право на життя визнаються звичаєвими нормами. Також ці норми є імперативними, відхилення від яких не допускаються. Проте це право не має абсолютного характеру, бо чинне міжнародне право допускає винятки, зокрема смертну кару. 6. Норми про смертну кару мають багато характеристик, спільних для всіх систем захисту прав людини, як-то: а) виголошення смертного вироку тільки за рішенням суду за злочин, що передбачає цей вид покарання; б) мінімальний вік злочинця (18 років); в) особливе становище вагітних жінок; г) характер злочину (його тяжкість); д) можливість клопотати про помилування, амністію або пом’якшення вироку; е) справедливий судовий процес. У даний час до звичаєвих норм можна віднести норми про мінімальний вік злочинця та про заборону страти вагітних жінок. Також звичаєво-правовими можуть вважатися норми, що допускають можливість застосування страти у військовий час і за військові злочини. 7. Європейська регіональна система захисту прав людини є найрозвинутішою. Тут уперше запроваджена повна заборона смертної кари. У європейській нормі про право на життя спочатку було проголошено саме право, а потім були перелічені винятки з нього: правомірним є позбавлення життя при захисті будь-якої особи від незаконного насильства, при здійсненні законного арешту або запобіганні втечі особи, яка законно утримується під вартою, при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання. Такі винятки не порушують норми Європейської конвенції про захист прав людини, коли було застосовано абсолютно необхідну силу, що призвела до позбавлення життя. 8. У рамках американської й африканської систем захисту прав людини була здійснена спроба відтворити європейську систему. Американська норма про право на життя гарантує це право та передбачає застосування смертної кари як єдиний виняток з права людини на життя. У нормі про смертну кару передбачено, окрім загальних критеріїв, ще одне обмеження – смертна кара не може застосовуватися до осіб, старших 70 років. Також важливою є норма про заборону відновлення смертної кари в державах, які її скасували. 9. Зроблено висновок, що норми про право на життя, як їх розуміють міжнародні й національні органи з захисту прав людини, не захищають ембріон людини. Хоча зародок людини й не є суб’єктом права на життя, для суспільства такий організм становить таку ж цінність, як і жива людина. Існують міжнародні акти, спрямовані на встановлення зобов’язань щодо правового захисту ембріона. 10. Сьогодні питання про легалізацію або заборону клонування в універсальному міжнародному праві залишається відкритим. Спроба створення конвенції про заборону клонування не завершилася виробленням загальної домовленості, у результаті чого розгляд цього питання було перенесено на 2005 р. Щодо заборони клонування найпоширенішим є підхід, згідно з яким слід забороняти не саму технологію клонування, а дії, вчинені з метою клонування людини. 11. Зроблено висновок, що штучне переривання вагітності не порушує права на життя, оскільки норми про право на життя не мають на меті захист ненародженого. Таким чином, здійснення аборту не може порушувати права людини на життя. 12. Позиції держав щодо легалізації евтаназії розділились. Перша група вважає, що евтаназія є умисним вбивством, тому не слід розрізняти ці поняття. Друга вважає за необхідне заборонити активну евтаназію, а решту різновидів евтаназії легалізувати. Третя група держав вимагає легалізації евтаназії. 13. Національне законодавство України не містить спеціального закону щодо захисту репродуктивних прав людини, а загальні законодавчі нормативні акти не можуть вирішити всіх питань щодо цих прав. Тому постає питання у необхідності прийняття такого закону, у якому б ці питання вирішувалися у відповідності з існуючими міжнародними стандартами. |