У дисертації узагальнено і запропоновано нове вирішення наукового завдання, яке виявляється у дослідженні особливостей правового регулювання відносин, пов’язаних із здійсненням права людини на життя і формулюванні на цій основі пропозицій щодо вдосконалення законодавства та правозастосовчої практики України у цій сфері. Основні висновки, що відображають погляди дисертанта на цю проблему, можна виразити такими положеннями: уточнено поняття а) права людини на життя, як закріпленої міжнародно-правовими актами та внутрішнім законодавством можливості певної поведінки людини, спрямованої на забезпечення недоторканності свого життя з боку інших осіб та свободи розпорядження ним; б) права людини на піддання життя ризику, як можливості певної правомірної поведінки, яка завідомо для людини створює для неї істотну та підвищену, порівняно з іншими, небезпеку втрати життя; в) еутаназії, як поведінки медичного працівника, спрямовану на припинення життя невиліковно хворої людини, яка перебуває у термінальній стадії хвороби, що завдає їй істотних страждань, вчинену з дотриманням процедури, передбаченої законом; самопожертва - це поведінка людини, спрямована на досягнення загальнодержавної, суспільної чи іншої високої, з точки зору моральних засад суспільства, мети, яка, завідомо для людини, може призвести до неминучого заподіяння їй смерті, при відсутності, на думку людини, іншої реальної можливості досягнення поставленої мети за певних умов не залежно від її фактичного досягнення. право на життя є одним із прав людини, покликаних забезпечити недоторканість людського життя. Воно посідає важливе місце серед інших особистих немайнових прав людини, як суб’єктивне право, наділене своїм специфічним змістом; зміст права людини на життя розкривається через такі можливості: вчиняти власні дії, які безпосередньо впливатимуть на фізичне життя його носія, вимагати від інших суб’єктів вчинення певних дій, спрямованих на забезпечення чи захист права на життя або утримання від їх вчинення, звертатись за захистом права на життя до державних чи інших уповноважених органів та організацій, одержувати належну юридичну охорону права на життя, його відповідне правове регулювання; цивільно-правовий зміст права людини на життя розкривається через такі можливості, як право на розпорядження своїм життям, право піддавати своє життя ризику, право людини на самозахист життя, право вимагати від інших осіб утримуватись від протиправного позбавлення життя людини, право вимагати від інших осіб створення умов для зниження ризику для життя, право очікувати захисту свого життя з боку інших осіб, право на проведення (не проведення) еутаназії; доцільно легалізувати еутаназію в Україні як спосіб не свавільного, а такого, що вчиняється за вільним волевиявленням людини, позбавлення життя; встановлено, що самозахист права людини на життя є правомірним, не залежно від обраного способу, за умови дотримання загальних засад захисту цивільних прав. Тому ч. 2 ст. 281 ЦК України слід привести у відповідність до Конституції України; запропоновано доповнити ст. ст. 1161, 1162 ЦК України, окресливши коло осіб, які мають право на відшкодування шкоди у випадку смерті рятівника; доповнити ст. 1164 ЦК України, надавши право особі, чиє життя перебуває під загрозою, самостійно усунути цю загрозу за рахунок зобов’язаної сторони; уточнити ч. 1 ст. 15 ЦК України таким чином: “Кожна особа має право на захист свого цивільного права, а у випадках, передбачених законом, - права іншої особи, у разі його порушення, невизнання або оспорювання”; переглянути перелік випадків можливості правомірного застосування зброї працівниками правоохоронних органів, передбачених Законом України “Про міліцію” та привести цей перелік у відповідність із нормою ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основних свобод та ч. 2 ст. 281 ЦК України; забезпечити передбачення видатків на відшкодування шкоди державою у випадках, передбачених законом, у першу чергу, а також якнайшвидше прийняття законів, у залежність від яких Цивільний кодекс України ставить можливість відшкодування шкоди, яка сталась внаслідок непереборної сили, вчинення терористичного акту або злочину, якщо не була встановлена винна особа, чи якщо винна особа виявилась неплатоспроможною. |