Наукове завдання, розв’язанню якого присвячене дане дослідження, полягає у здійсненні комплексного теоретико-правового аналізу права людини на охорону здоров’я і формулюванні на цій основі пропозицій щодо вдосконалення законодавства та правозастосовної практики України у цій сфері. Основні висновки представлені такими положеннями: I. Доповнено поняттєво-термінологічний апарат у сфері охорони здоров’я. Зокрема, пропонуються такі визначення: 1) право людини на охорону здоров’я як загальносоціальне (природне) явище – це можливість людини використовувати усі соціальні, насамперед державні, засоби, спрямовані на збереження, зміцнення, розвиток та, у разі порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного й психічного стану її організму; 2) структура права людини на охорону здоров’я як загальносоціального явища – це система тих можливостей (елементів), які відображають змістовну конкретизацію зазначеного права людини та зв’язки між ними; 3) міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я – це вміщені у міжнародно-правових актах принципи й норми, які визначають зміст та обсяг прав людини у сфері охорони здоров’я і слугують юридичними або морально-політичними нормативами для національної політики у цій сфері; 4) право людини на охорону здоров’я як суб’єктивне юридичне право – це закріплена у законодавстві та гарантована державою можливість кожної людини використовувати усі соціальні, передусім державні, засоби, спрямовані на збереження, зміцнення, розвиток та, у разі порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного і психічного стану її організму; 5) медичне право як комплексна галузь права – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі надання медичної допомоги, яка застосовується з діагностичною, профілактичною, лікувальною і реабілітаційно-відновною метою з тим, аби забезпечити право людини на охорону здоров’я; 6) право охорони здоров'я як комплексна галузь законодавства – це система нормативно-правових актів, які регулюють комплекс суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення соціально-економічних, медичних та екологічних заходів, які мають за мету збереження, зміцнення, розвиток та відновлення рівня здоров'я кожної людини. Уточнено визначення понять „здоров’я” (здоров’я – це максимально досяжний та оптимальний фізичний і психічний стан людського організму, який є необхідним для забезпечення біологічного існування, здатності до тривалого активного життя й відтворення здорового покоління) та „охорона здоров’я” (охорона здоров’я – це система засобів, що спрямовані на збереження, зміцнення, розвиток та, у випадку порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного й психічного стану людського організму, які зобов'язані здійснювати органи державної влади й органи місцевого самоврядування, громадські організації, а також людина та населення як в інтересах кожної фізичної особи, так і суспільства в цілому) як основних об’єктів досліджуваного права. Розкрито елементне наповнення структури природного права людини на охорону здоров’я. II. Аналіз місця і ролі права на охорону здоров’я у правовому статусі людини і громадянина дає підстави зробити такі висновки: 1) еутаназією є умисні дії чи бездіяльність медичних працівників, які здійснюються ними за наявності письмово оформленого клопотання пацієнта, (який перебуває у стані, коли він усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними), з дотриманням законодавчо встановлених умов, з метою припинення його фізичних, психологічних і моральних страждань, в результаті яких реалізується право на гідну смерть; 2) згоду і відмову від медичного втручання потрібно оформляти у письмовій формі через закріплення їх у додатку до історії хвороби. У випадку відмови від лікування і неможливості отримати підтвердження такої відмови вона має бути зафіксована лікуючим лікарем в історії хвороби у присутності свідків (не менше двох) – завідувача відділення або головного лікаря закладу охорони здоров'я та іншого медичного працівника. Цей факт необхідно засвідчити їхніми підписами. Видається за доцільне спільними зусиллями медиків і юристів розробити типовий текст додатку до історії хвороби на згоду і відмову від медичного втручання; 3) медична таємниця – це уся інформація, отримана у процесі надання медичної допомоги, яка не підлягає розголошенню, крім випадків, передбачених законодавством, про яку медичним працівникам та іншим особам стало відомо у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків. Доповнено та уточнено коло суб’єктів медичної таємниці й виокремлено законодавчі підстави, за яких можливо розголосити медичну таємницю без згоди пацієнта чи його законних представників; 4) суб’єктивне юридичне право на медичну допомогу є вужчим, ніж право на охорону здоров’я, і входить до структури останнього. Медичне страхування виступає гарантією для права на охорону здоров’я, зокрема права на медичну допомогу. З метою забезпечення уніфікованого підходу законодавця при творенні відповідних норм питання медичного страхування потрібно було б закріпити у ч.3 ст.49 Конституції України, де регулюється питання медичного обслуговування і надання медичної допомоги; 5) право людини на охорону здоров'я як суб’єктивне юридичне явище, з одного боку, виконує гарантійну функцію щодо інших суб’єктивних юридичних прав (зокрема, щодо права на життя, права на особисту недоторканність), а з іншого - своїми гарантіями має інші суб’єктивні юридичні права (наприклад, право на інформацію, право на соціальний захист), а окрім того, сама охорона здоров’я є підставою обмеження інших суб’єктивних юридичних прав людини. III. У законодавство України про охорону здоров’я видається за доцільне внести такі зміни: 1) запропоновано авторське бачення викладу норми, що передбачена у ст. 49 Конституції України; 2) розробити і прийняти Закон України „Про правовий статус та гарантії діяльності медичних і фармацевтичних працівників в Україні” та Етичний кодекс лікаря України, який має бути затверджений Указом Президента України (проект структури яких запропоновано у дисертації); IV. Обґрунтовується можливість створення неупередженого і незалежного органу – етико-правового комітету (етико-правової ради) – для розв’язання конфліктів, що виникають між суб’єктами медичних правовідносин при наданні медичної допомоги. |