У дисертації представлено теоретичне узагальнення й оновлене вирішення наукового завдання щодо інтерпретації загального поняття права людини на ефективний державний захист її прав та свобод. Оскільки це право передбачає необхідність забезпечення державою юридичних засобів захисту прав людини, зазначена проблема розв’язувалась за посередництвом загальнотеоретичного аналізу саме таких засобів та шляхів виявлення їхньої ефективності. Основні висновки полягають у наступному: 1. Юридичний засіб — це будь-яке юридичне явище, за використанням якого може бути досягнута певна ціль, прямо або опосередковано зафіксована у законодавстві. Усі юридичні засоби можна класифікувати за їх онтологічним статусом на: 1) засоби матеріального світу: а) засоби-інструменти (явища правової форми і правового змісту — нормативні юридичні акти, в яких вміщуються юридичні норми); б) засоби-діяння, які розподіляються на документовані дії і, так би мовити, фактичні, фізичні дії; 2) засоби ідеального світу (у сфері правосвідомості): а) інтелектуальні засоби-інструменти (а саме легалізовані юридичні поняття); б) інтелектуальні засоби-діяння (скажімо, інтелектуальний процес юридичної кваліфікації фактів). 2. Будь-яку соціальну діяльність, спрямовану на захист прав людини, можна розподіляти на певні види, зокрема: за спроможністю реалізувати функцію правозахисту — правозахисна (скажімо, відновлення порушеного права судом) та квазіправозахисна (наприклад, рекомендаційна діяльність омбудсмана)); за відповідністю законодавчим приписам (правомірна; неправомірна); за часом її здійснення стосовно моменту порушення права людини (превентивна; ретроспективна); за суб’єктом здійснення (національна; наднаціональна). 3. Власне правозахисна діяльність, окрім попередніх критеріїв, залежно від суб’єкта її здійснення класифікується таким чином: 1) наднаціональна; 2) національна: а) державно-юридична; б) „самостійна” (самозахист). Державно-юридичну правозахисну діяльність залежно, так би мовити, від „автентичності” суб’єкта її здійснення можна розподілити на власну (наприклад, судовий захист) та делеговану (скажімо, захист права третейським судом). Самостійна правозахисна діяльність (самозахист) залежно від способу її здійснення розподіляється на активно-оборонну (наприклад, дії, що вчиняються у стані необхідної оборони) та оперативно-припиняючу (мається на увазі використання оперативних санкцій). 4. За напрямком (змістом) соціальної функції у захисті права людини у правозахисній діяльності вирізняються: а) попереджувальна; б) припиняюча (присікальна); в) відновлювальна. 5. Квазіправозахисна діяльність, на яку поширюється загальна класифікація будь-якої соціальної діяльності щодо захисту прав людини, може також розподілятися залежно від суб’єкта здійснення на національну та наднаціональну. За цим же критерієм національна квазіправозахисна діяльність поділяється на державну і громадську. Так само й наднаціональна квазіправозахисна діяльність поділяється на міждержавну та громадську. 6. Під державно-юридичним захистом права людини слід розуміти правозастосувальну юрисдикційну діяльність національних компетентних органів, спрямовану на примусове здійснення юридичного обов’язку, необхідного для реалізації права людини, або на відновлення такого права, або ж на попередження чи припинення його порушення. 7. При розмежуванні державно-юридичної охорони та державно-юридичного захисту прав людини видається підставним виходити з того, що така охорона здійснюється без юрисдикційної діяльності компетентних органів, тобто без процедури вирішення правового спору, і спрямована на попередження порушення прав людини. А ось державно-юридичний захист здійснюється вже в процесі юрисдикційної діяльності (тобто в порядку вирішення правового спору), результатом якої є застосування будь-якого різновиду державного примусу, в тому числі заходів відновлення, заходів юридичної відповідальності, заходів присікання (припинення), заходів попередження. 8. Юридичними засобами захисту прав людини є ті юридичні явища, використання яких у державно-юридичній правозахисній діяльності (чи у самостійній захисній діяльності носія таких прав) має забезпечити задоволення потреби людини у захисті її прав. 9. Залежно від сфери діяльності, в якій використовуються такі засоби захисту, їх можливо класифікувати на: а) засоби державно-юридичної правозахисної діяльності (зокрема, юрисдикційної діяльності судів); б) засоби самостійної (недержавної) правозахисної діяльності (юридично значущої захисної діяльності самого суб’єкта, права якого порушуються). 10. За онтологічним статусом засоби захисту поділяються на: а) засоби матеріального світу ( засоби-інструменти організаційно-правового, матеріально-правового, процесуально-правового характеру та засоби-діяння (документовані або фактичні (недокументовані) дії); б) засоби сфери правосвідомості (інтелектуальні засоби-інструменти та інтелектуальні засоби-діяння). 11. Залежно від напрямку (змісту) функції у здійсненні правозахисту засоби захисту поділяються на: а) засоби юридичної відповідальності; б) засоби відновлення; в) засоби присікання (припинення); г) засоби попередження. 12. Європейський стандарт права людини на ефективний засіб правового захисту (яке гарантується ст.13 Конвенції) передбачає, зокрема, наступний зміст цього права: 1) зазвичай, людина повинна мати можливість скористатись таким юридичним засобом, за посередництвом якого, по-перше, її скарга про ймовірне порушення прав буде розглянута національним органом по суті, а по-друге, за результатами її розгляду буде призначено відповідний захист; 2) порушення цього права має місце тоді, коли: а) національний судовий орган не захищає певне право, мотивуючи це тим, що, відповідно до внутрішнього законодавства, воно не підлягає захисту; б) коли певна установа чи державний орган приймають рішення, яке неможливо оскаржити; 3) у випадках, якщо порушення ще фактично не відбулося, але є реальна загроза, що воно відбудеться і може заподіяти непоправної шкоди, людина повинна мати можливість вдатися до превентивного державного захисту; 4) у разі, якщо розслідування кримінальної справи не дало жодних результатів, то презюмується відсутність у потерпілого ефективних засобів захисту від вчиненого порушення його прав. 13. Комплексний аналіз — у світлі європейських стандартів — права людини на ефективний юридичний засіб захисту (ст.13 Конвенції) та права на справедливий судовий розгляд (п.1 ст.6 Конвенції) дозволив виявити, зокрема, такі варіанти їхнього співвідношення: 1) якщо йдеться про цивільні права та обов’язки, а також про справи кримінального обвинувачення, тоді п.1 ст.6 Конвенції є lex specialis щодо ст.13 Конвенції; щодо інших категорій справ діють гарантії ст. 13 Конвенції; 2) ст. 13 Конвенції гарантує наявність ефективного юридичного засобу захисту від ймовірного порушення вимог п.1 ст.6 Конвенції про розгляд справи упродовж розумного строку, про розумність тривалості кримінального переслідування, про розумний строк виконання судового рішення; отже, в таких випадках ст. 13 Конвенції сама забезпечує відповідні вимоги п.1 ст.6 Конвенції; 3) ст. 13, на відміну від п.1ст.6 Конвенції, ставить вимоги до держави проводити ефективне розслідування обставин вчинення злочинів щодо особи. 14. Загальне поняття ефективності правового регулювання має включати два складові елементи: 1) прогнозовану ефективність (яка визначається за посередництвом якісних (діалектико- та формально-логічних) методів змістовного аналізу) та 2) реальну ефективність (яка вимірюється кількісними методами). З огляду на це видається непереконливою позиція, згідно з якою ефективність юридичних засобів має виявлятись лише за допомогою емпіричних досліджень. 15. Ефективність юридичного засобу захисту права людини — це така його властивість, яка полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності забезпечити досягнення його основної соціальної мети — захистити право людини. 16. Слід розрізняти загальносоціальну ефективність засобу захисту та його конкретно-ситуаційну ефективність, оскільки навіть при низькому показнику загальносоціальної ефективності засіб захисту може „спрацювати” у конкретній справі і тим самим виявитись ефективним саме у ній. І навпаки, засіб захисту, який буде матиме високий показник загальносоціальної ефективності, може у конкретній справі виявитись, з певних причин, неефективним. Обидва виділені різновиди ефективності мають вивчатися з урахуванням зазанчених її складових: ефективності прогнозованої та ефективності реальної. 17. Для встановлення того, чи є юридичний засіб захисту права людини у конкретній справі ефективним, чи, навпаки, неефективним, доцільно використовувати концепцію спеціальних умов ефективності таких засобів. Серед таких умов виділяються передовсім кумулятивні ( доступність, теоретична результативність (перспективність), адекватність, достатність, практичність, оперативність засобу захисту; незалежність та неупередженість національного органу при застосуванні засобу захисту). Зазначені умови є кумулятивними остільки, оскільки відсутність хоча б однієї з них зумовлює те, що відповідний засіб захисту не буде ефективним. 18. Крім того, існують умови ефективності для окремих категорій справ: а) наявність одного з альтернативних ефективних засобів захисту від порушення права на розумний строк провадження у справі (в такій ситуації особа повинна мати хоча б один з наступних засобів захисту: попереджувальний, присікальний (припиняючий) або відновлювальний); б) належне розслідування обставин злочину, вчиненого проти людини. |
