1. Пам’ятки законодавства можуть та мають бути об’єктом прискіпливої уваги джерелознавства. Їх усебічне дослідження може бути успішним лише за умови поєднання як класичних джерелознавчих методик зовнішньої та внутрішньої критики так і методів загального історичного та спеціального правового аналізу.
2. Звернення до проблем, пов’язаних з Кодексом відносно нечисленні. Історіографія налічує лише три спроби комплексного підходу до аналізу пам’ятки; всі вони здійснені вченими-юристами. Одна з них – О. Кістяківського, припадає на 70-і роки позаминулого століття. Ще дві – 40-х років минулого, залишили цілий ряд невісвітлених питань. В першому випадку (В. Мєсяц) це пов’язано в основному зі стереотипом про загибель архіву Генеральної військової канцелярії, включно з матеріалами кодифікаційної комісії у середині XVIII ст. У другому (А. Яковлів) – з обмеженими можливостями залучення в умовах еміграції широкої джерельної та історіографічної бази.
Загалом можна констатувати, що ані “Права”, ані взагалі пам’ятки законодавчого характеру не були досі предметом комплексного розгляду істориків та джерелознавців.
В результаті архівних пошуків дисертантом виявлені невідомі раніше два списки “Прав” і матеріали Кодифікаційної комісії; віднайдено рукопис, що вважався втраченим у ХІХ ст.; встановлено сучасне місце зберігання й проведено ідентифікацію п’яти списків Кодексу, відомих з історіографії ХІХ ст.; віднайдено оригінальні рукописи виготовлених Комісією перекладів джерел “Прав”.
3. Застосування ціннісного та інституційного підходів у порівнянні унаочнили засноване на різних традиціях, абсолютно протилежне розуміння Росією та Гетьманщиною природи політичної влади, ролі власності, інституційного та нормативного забезпечення функціонування держави. Ця неподоланна різниця у світоглядах, уявленнях про справедливість і правових системах разом з неможливістю зіпертися на династичну традицію залишили політичній еліті Гетьманщини єдиний шлях “процедурної легітимації”, що апелював до історичності “позитивного права”. Наратив цієї концепції заснований на історичному факті існування певної, функціонуючої організваним чином системи, базованої на законних підставах, на праві. Порушена в односторонньому порядку, ця система була відновлена силою, але силою законною; засади її функціонування – правові та організаційні орієнтири – залишилися незмінними. Противагою їй стала інша – випрацьована кількома століттями нечуваних обсягів територіальної експансії, надзвичайно ефективна російська система адміністрування, запрограмована на поглинання та перетравлення своїх здобутків у політичному, економічному, зрештою культурному сегментах. За великим рахунком цей конфлікт є визначальним для історії Кодексу – він дав поштовх створенню спеціальної комісії, йому підпорядкована логіка кодифікаційного процесу, він став вирішальним у подальшій долі “Прав”.
Реальну роль у спробі кодифікації українського законодавства 1728–43 рр. зіграли практичні виклики, пов’язані з проблемою легітимації – внутрішньою потребою нової провідної верстви Гетьманщини, яка намагалася de jure закріпити свій фактичний панівний статус у суспільстві. Більшість членів кодифікаційної комісії належала до віськово-адміністративної землевласницької еліти Гетьманщини. Тісно пов’язані між собою фактори: належність кодифікаторів до певного соціального кола, освіта, кар’єра, ціннісна орієнтованість на європейську політичну і правову традицію реально вплинули на зміст Кодексу.
Надавши кодифікації офіційного статусу, імперський уряд взяв процес під свій контроль, а згодом звів результати нанівець. Що є безперечно вдалим прикладом російського адміністрування, підпорядкованого єдиній меті – скорішій абсорбації Гетьманщини.
4. Кодекс побудовано на нормативному матеріалі виключно Литовського статуту та кількох збірок німецького міського права польського походження. Ні гетьманські, ні російські урядові акти, ні також “звичаєве право” не можуть бути кваліфіковані як джерела “Прав”.
Джерелознавчий та кодикологічний аналіз одинадцяти відомих списків пам’ятки підтверджує аутентичність рукопису, знайденого В. Рауделюнасом в Архіві Санкт-Петербурзької філії Інституту російської історії РАН та спростовують прийняту історіографією тезу про поширення Кодексу на території Гетьманщини і застосування його у судовій практиці.
5. Загальний аналіз змісту та системи Кодексу пересвідчує у засадничій і суворій ієрархічності системи пам’ятки та її послідовному традиціоналізмі щодо Литовського статуту. Саме цей шляхетський кодекс у повсякденному житті був найближчим і не забутим ще взірцем і водночас засобом легітимації для нової земельної аристократії Гетьманщини; саме він уособлював русько-литовсько-польську політичну та правову традиції, що давали відчуття належності до європейського ціннісного простору.
Незважаючи на об’єктивну невдачу кодифікації, “Права” зберігають свою вартість як свідчення тяглості історичного процесу, усвідомлення своєї етнічної, а, насамперед, політичної окремішності провідною верствою українского суспільства ХVІІІ ст. Сама пам’ятка та її доля є відзеркаленням складного періоду коливань української еліти між боротьбою за залишки автономії Гетьманщини та визнання і закріплення російською владою статусу провідної верстви, за який врешті і було заплачено автономією. З іншого боку, сама Гетьманщина стала спробою політично-державної самореалізації – тому і була знищена імперським централізмом.
6. Запропонована у дисертації методика комплексного аналізу історичних джерел законодавчого характеру (насамперед кодексів) базується на розумінні подвійної природи джерелознавства як наукової дисципліни й, відповідно, на трьох класичних етапах джерелознавчого дослідження: контекстному аналізі, внутрішній та зовнішній критиці джерела. Особливе значення мають перша та друга складові. В контекстному аналізі є обов’язковими звернення до принципових питань, пов’язаних з авторами законопроекту: їхного соціального статусу, освіти, типу кар’єри, правосвідомості і т. д.; ходу та принципів законотворчого процесу. Внутрішня критика такого роду джерел мусить бути звернена передусім до структурного аналізу усіх рівнів законодавчого акту – від конкретної норми до регульованої ним галузі права. Такий аналіз не може обійтися без виявлення усіх джерел законодавчого акту та їх ретельного порівняльного дослідження.
Побудоване у такий спосіб дослідження максимально повно розкриває інформаційний потенціал джерела і дає величезні можливості у вирішенні різнопланових завдань. А поєднання власне історичних, джерелознавчих та правових методик разом із залученням паралельних джерел інших видів відкривають широкий шлях до міждисциплінарних узагальнень. |