Проведене дослідження підтверджує неодноразово дискутовану різними критиками тезу про питомість/запозиченість і своєрідність/вторинність постмодерністських явищ у літературах України, Польщі, Росії: вони розвивалися в повоєнний час несинхронно, але поява постмодерністських тенденцій виглядає в кожній з них цілком закономірною і вмотивованою розвитком суспільно-історичних відносин та національних культурних традицій. Зробивши вибір показових для літературного процесу останньої третини ХХ століття творів у російській, польській та українських літературах і проаналізувавши їх в аспекті типології образів-персонажів, можемо стверджувати, що в кожній національній літературі, де генетичні й міжкультурні зв’язки дуже давні, міцні й багатогранні, тим не менше практично нема прямих аналогій, запозичень і вторинності у творах, близьких за типологією героя. При всьому “космополітизмі” постмодерних творів, кожен з авторів піднімає глибинні національні проблеми, і бачення їх відзначається рисами національного менталітету. Цей факт підкреслює заінтегрованість сучасної української літератури у світовий культурний процес, проте не заперечує її національної самобутності. Основні онтологічні виміри постмодерного персонажа, крізь які проступають базові параметри постмодерністської ситуації в культурі загалом, – це екзистенційне забарвлення, посилена увага до маргінального та явище деперсоналізації особи. У художній літературі постмодернізму екзистенційна проблематика посідає провідне місце. Показовими в цьому сенсі є твори поляка Т.Конвіцького, росіянки Л.Петрушевської та українки О.Забужко. Основні екзистенційні проблеми, артикульовані ними, – спільні, проте кожен із письменників окреслює питомо національний варіант комплексу екзистенційних проблем. Тема межі свідомості, психічної норми, межі соціуму й індивіда – спільна характеристика творчості Вен.Єрофеєва, Ю.Іздрика та Є.Пільха, які репрезентують доволі поширені типи з яскравою девіантною поведінкою. Зображені українським, російським та польським письменниками герої-інтелектуали гостро переживають екзистенційну несвободу, самотність та хисткість існування у світі, і – як результат – опиняються на маргінесі суспільного життя. Найуживаніша модель постмодерної особи, артикульована в художній літературі, – загублена й розчинена в системі висловлювань про неї людина, яка як об’єкт і суб’єкт пізнання через художню літературу зникає, розмивається, перестає бути індивідом. Саме такими є герої романів А.Бітова, П.Гуелле, Ю.Андруховича. Не дивлячись на те, що в даному дослідженні ми спиралися на аналіз окремих, показових творів, а не цілих національних літератур, є підстави стверджувати, що у межах постмодерністського напрямку співіснують три типи творчості, які виявляють себе в кожній літературній епосі, і відповідні їм образи персонажа – міметичний, імітаційний (симулятивний) та креативний. На нашу думку, міметичними характеристиками визначаються образи персонажів у Л.Петрушевської та Є.Пільха; риси імітаційного (симулятивного) – у знижено-пародійному його варіанті – простежуються в А.Бітова, Т.Конвіцького та Ю.Андруховича; а героїв Вен.Єрофеєва, О.Забужко та Ю.Іздрика можна віднести до креативного типу образів-персонажів. |
