1. На початку другої половини ХІХ ст. польська історіософія виходить на новий рівень свого розвитку, що характеризується оформленням окремих шкіл, які дають альтернативні бачення минулого як Польщі, так і сусідніх країн. Представники краківської консервативної школи першими виступили з науковою критикою панівної доти романтично-республіканської концепції, протиставивши їй бачення польської історії з державницьких позицій. Представники львівської школи намагалися пов’язати консервативне бачення з романтичною традицією. Загалом у польській історіософії другої половини ХІХ ст. переважав консервативний напрямок польського позитивізму. 2. Виходячи з гасла повернення через історію полякам політичних традицій, краківські консерватори будували свої концепції на основі критичного ставлення до минулого Польщі, шукаючи у ньому причини втрати політичної незалежності. Тому такі питання як польська експансія на схід, польсько-литовські унії розглядалися більш різньосторонньо. Кожна сторона у трикутнику Польща-Литва-Русь була наділена державними, етнічними та територіальними ознаками. Критичність краківських консервативних істориків в оцінці минулого дозволила їм продемонструвати неоднозначність польсько-литовсько-руських стосунків пізнього середньовіччя, але політична зумовленість вимагала демонстрації польського чинника як основного у даних історичних концепціях. 3. Львівські історики другої половини ХІХ – початку ХХ ст. будували свої концепції під сильним впливом краківської школи, однак були менш критичними в оцінці політичного минулого Польщі. У даному баченні роль руського державного чинника у Великому князівстві Литовському постає применшеною порівняно з краківською концепцією. Польський чинник домінує над литовським і руським, але й литовський чинник у свою чергу теж домінує над руським. Панує тенденція представити польсько-литовсько-руські відносини пізнього середньовіччя як гармонійні, позбавлені внутрішніх конфліктів. Поєднання романтичної традиції з консервативними тенденціями визначає особливість львівської школи. 4. Новий етап боротьби за незалежність, що завершився відновленням незалежної Польської держави у 1918 р., позначився в науці гострою критикою краківського консерватизму і новим інтересом до лелевелівських ідей. Проте у науковому плані вплив краківської школи позначився і на новому поколінні істориків. Основним науковим центром стає політичний центр – Варшава, Львів виступає як другий за важливістю центр міжвоєнної польської історичної науки. Даний етап завершився для Львова у 1939 р., а для Варшави – у 1948 р., з впровадженням марксистської ідеології у суспільній та науковій сферах. 5. Для варшавських істориків міжвоєнного періоду історія Великого князівства Литовського, як східна проблематика загалом, постає однією з центральних тем. Вивчення у Варшаві історії Великого князівства Литовського у рамках історії Східної Європи доби пізнього середньовіччя визначало широкий територіальний спектр дослідження різних державних утворень як під владою Ґедиміновичів, так і московських, татарських, турецьких володарів. 6. Львівські історики у міжвоєнну добу більше зосереджувалися на місцевій проблематиці – історії Галицької Русі. Руський державний чинник поступається польському і литовському, водночас опонуючи їм. У етнічному ракурсі інтерес львівських істориків зосереджено на поляках, у тому числі й на Литві та Русі. Підкреслюється, що дослідження львівських істориків були спрямовані на утвердження за Польською державою історичних прав на нові східні кордони. |