Анотація до роботи:

Матвієнко В.М. Політика УНР та Української Держави щодо новопосталих державних утворень на території колишньої Російської імперії (1917-1921 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02 – Всесвітня історія. – Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ, 2003.

У дисертації досліджена історія формування та розвитку дипломатичних, військово-політичних і економічних зв’язків українських національних урядів доби Центральної Ради, гетьманату П.Скоропадського й Директорії із суміжними й географічно близькими державами й державними новоутвореннями, що постали внаслідок розпаду Російської імперії й активізації національно-визвольних рухів: Азербайджаном, Білоруссю, Вірменією, Грузією, Доном, Естонією, Кримом, Кубанню, Латвією, Литвою, Молдовою, Північним Кавказом, Польщею і Фінляндією. На основі критичного переосмислення існуючого наукового доробку, розроблення нових концептуально-теоретичних та науково-методологічних підходів, аналізу раніше нез’ясованих чи маловідомих фактів, із залученням доступ- них нині першоджерел, визначені місце та роль УНР (за часів Центральної Ради й Директорії) та Української Держави (гетьманату П.Скоропадського) у структу- руванні постімперського державно-національного простору на теренах Прибалтики, Білорусі, Причорномор’я й Кавказу протягом 1917-1921 рр. У роботі обгрунтована авторська концепція визрівання об’єктивних тенденцій потенційного регіонального лідерства України серед “окраїнних держав” у розглядуваний період, аргументовано висновок щодо провідної ролі України в ініціюванні процесу формування військово-політичних і економічних союзів новопосталих державних утворень на території колишньої Російської імперії у 1918-1921 рр. та виявлено причини їхньої невдачі.

Проведене у дисертації теоретичне узагальнення концептуальних підходів щодо основних тенденцій та особливостей розвитку міжнародних відносин у центрально-східноєвропейському регіоні в ході й по завершенні Першої світової війни та комплексний аналіз проблематики як двосторонніх, так і багатосторонніх взаємин України з “окраїнними державами” послужили теоретико-аналітичною основою вирішення важливої наукової проблеми визначення місця та ролі УНР (доби Центральної Ради й Директорії) і Української Держави у структуруванні державно-національного простору на території європейської частини колишньої Російської імперії та Кавказу протягом 1917-1921 рр.

Головні науково-теоретичні, методологічні та практичні результати дисертації викладені у наступних висновках:

На початку ХХ ст. існували об’єктивні обставини, що надзвичайно усклад- нювали появу в Центрально-Східній Європі такої суверенної держави, як Україна. Проте перебіг Першої світової війни, одним із головних театрів бойових дій і основ- них причин котрої були саме українські землі по обидва боки австро-російського кордону, переконливо засвідчив як Центральним державам, так і країнам Антанти, що надалі ігнорувати українське питання неможливо. Але якщо Брестська система міжнародних відносин до кінця осені 1918 р. значною мірою забезпечувала певні сприятливі умови для дипломатичного самоствердження УНР та Української Держа- ви, то з її руйнацією, в силу неприйнятності української незалежності державами-переможцями, а згодом упередженого розуміння ними “деструктивності” національно-визвольної боротьби в Україні для нової європейської системи безпеки, українське питання перетворилося в складну проблему міжнародних відносин.

Федералістські позиції керівництва Центральної Ради й більшості представлених у ній політичних партій у питанні реформування постімперського державно-політичного простору Росії були об’єктивно зумовлені ступенем політичної зрілості українського національно-визвольного руху на момент перемоги Лютневої демократичної революції 1917 р., історичними традиціями й обставинами його розвитку в Російській імперії із середини ХІХ ст. Їх поділяли майже всі з більш ніж 50-ти національних партій, які виникли чи поновили свою діяльність на території постімперської Росії (навіть перша в Наддніпрянщині українська партія самостійницького напряму – Українська Народна Партія була готова прийняти тимчасову автономію в межах Російської імперії).

Загалом успішний приклад України у боротьбі за широку національно-територіальну автономію в складі оновленої демократичної Росії сприяв утвердженню її провідної ролі серед національно-визвольних рухів, передусім, європейської частини Росії й Кавказу, про що досить переконливо засвідчив З’їзд народів у Києві 8-15 вересня 1917 р. Після проголошення УНР саме вітчизняна дипломатія стала провідником згуртування національних і обласних автономних урядів навколо Києва в русі за федералізацію й демократизацію колишньої імперії. Але федералістські плани Центральної Ради, що намагалася протиставити себе ленінському Раднаркому в якості єдиного центру формування загальноросійської демократичної влади, стали однією з головних причин збройної більшовицької агресії проти УНР взимку-навесні 1917-1918 рр. А оприлюднення П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. грамоти щодо ініціювання Києвом “утворення Всеросійської федерації” зручно було використане опозиційними лівими силами для організації антигетьманського повстання. З іншого боку, тісне політико-дипломатичне згуртування “рандштатів” навколо України на федеративних засадах, навіть із дійсним дотриманням Києвом їхньої юридичної рівноправності, об’єктивно означало б утрату певної частки суверенітету молодими незалежними державами, що навряд чи імпонувало амбітним керівникам останніх. Це стало однією з причин прохолодного ставлення регіональних урядів (за винятком частини керівництва Південно-Східного союзу) до федералістської ініціативи Центральної Ради. Вона знаходила розуміння лише серед російської козачої верхівки Дону, Кубані й Тереку, котра вбачала в Україні, особливо за гетьманату П.Скоропадського, початковий плацдарм для організації боротьби за відбудову “Великої Росії”. На зиму 1918 р. федералістська ідея в якості підґрунтя об’єднання “рандштатів” навколо України (за участю демократичної Росії чи без неї) повністю себе вичерпала.

Чи не єдиним (принаймні, одним із не багатьох) напрямків діяльності вітчизняної дипломатії, що об’єктивно відповідав національно-державним інтересам України протягом усієї доби Визвольних змагань 1917-1921 рр., незалежно від мінливої міжнародної чи військово-політичної ситуації, була політика співпраці з “рандштатами” та робота по згуртуванню їх в ефективну й дієздатну спілку незалежних держав під проводом Києва. Цей курс зумовлювався як історичними традиціями більш віддаленого минулого (спільна боротьба проти іноземних загарбників), так і тривалим співіснуванням у межах Романовської імперії, що призвів до формування стійких господарських і навіть ментальних зв’язків та уподобань. Але головним чинником було спільне прагнення відстояти власний суверенітет і зміцнити засади політичної й економічної систем у протистоянні як реваншистським намірам білого руху, так і територіальним реставраційним планам “червоної” Росії. Не випадково зазначений напрям зовнішньої політики не підлягав суттєвому переглядові ні після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р., ні після перемоги антигетьманського повстання під проводом Директорії 14 грудня того ж року, демонструючи спадковість і наступність міжнародного курсу України, принаймні, в регіональній політиці.

Значну роль у розв’язанні проблеми міжнародного визнання для України, як і новопосталих країн європейської частини постімперської Росії та Кавказу, відігравав суб’єктивний фактор, тобто як бажання й здатність їхнього політичного керівництва до вироблення виваженого, реалістичного й далекоглядного зовнішньо- політичного курсу, так і вміння цілеспрямовано та послідовно його здійснювати. Значний вплив на регіональну політику вітчизняної дипломатії мав політико-ідеологічний фактор (ступінь подібності політичних режимів), а на завершальному етапі визвольних змагань визначальний вплив здійснював військовий чинник, коли всупереч логіці процесу державотворення результативні зовнішньополітичні зусилля українських урядів наростали з поразками Республіканської армії на фронтах і втратою реального контролю над національною територією, а тому досяг- ли найбільшого розмаху вже в еміграції. Та й територіальна відірваність дипло- матичних представництв у Прибалтиці й на Кавказі від центрального апарату МЗС УНР ускладнювала проведення узгодженої політики та знижувала її ефективність. Насамкінець, амбітність, нетолерантність, нетерпимість і навіть банальна заздрість, помножені на гуртківщину, лишалися тяжкою й невиліковною хворобою, якою були вражені значна частина діячів вітчизняного національно-визвольного руху, в тому числі й частина представників українського дипломатичного корпусу.

Безперечно, саме Наддніпрянська Україна з її найчисельнішими у Балто-Чорноморському регіоні людськими ресурсами, найрозвиненішими економічним потенціалом і транспортною інфраструктурою, надзвичайно вдалим геополітичним розташуванням об’єктивно була покликана відігравати провідну роль серед “рандштатів”, в тому числі і в організації їх військово-політичних і економічних союзів. Визнання важливої ролі України серед “окраїнних держав” неодноразово підтверджувалося на офіційному й приватному рівнях їхнім державним керівниц- твом, главами зовнішньополітичних відомств і дипломатичним корпусом, знайшло грунтовне підтвердження у цілій низці взаємовигідних двосторонніх політичних, військових і фінансово-економічних угод, укладених чи підготовлених до підпи- сання українськими національними урядами з Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Доном, Кубанню, Республікою горців Північного Кавказу, Фінляндією.

Очолюване С.Петлюрою й домінуюче в керівництві УНР із весни 1919 р. угрупування чітко усвідомлювало потребу зближення з Варшавою, навіть коштом поступок їй окремих територій у Холмщині, Підляшші, Західній Волині та Східній Галичині, що на кінець 1918 р. уже були окуповані польськими військами. Таким чином воно розраховувало порозумітися з Антантою, вирватися з міжнародної дипломатичної ізоляції та отримати ефективну військово-політичну допомогу проти більшовицької Росії, щоб відстояти державну самостійність Великої України – Наддніпрянщини. Попри окремі нерівноправні положення щодо УНР, Варшавський договір 21-24 квітня 1920 р. забезпечував можливість продовження військово-дипломатичної боротьби за національну державність і надавав їй широкого міжнародного резонансу. Але від початку формування та реалізації українсько-польського військово-політичного союзу він фактично так і залишився “персональною спілкою” двох глав держав – С.Петлюри і Ю.Пілсудського – й ґрунтувався на їхніх довірчих особистих відносинах і приватних домовленостях. Обидва лідери так і не зуміли переконати в доцільності такого партнерства своїх співвітчизників, воно не стало консолідуючим фактором ні в УНР, ні в Польщі.

Невдачі у спробі започаткування рівноправного діалогу з більшовицькою Росією та у справі захисту українських національних інтересів на Паризькій мирній конференції, зрештою, активізували участь Директорії у створенні “Балтійської (Східної) Антанти”. Але активно підтримані С.Петлюрою та його однодумцями плани лідерів прибалтійських держав, насамперед Ю.Пілсудського, щодо союзного згуртування Польщі, УНР, Фінляндії, Естонії, Латвії й Литви від початку мали невеликі шанси на успішну реалізацію, не в останню чергу внаслідок втрати взаємної довіри та невирішених територіальних проблем між учасниками проектованих угод. Підписання Політичної конвенції на Четвертій конференції прибалтійських держав 31 серпня 1920 р., що було надзвичайно важливим для міжнародного визнання УНР і розширення кола її союзників, виявилося надто запізнілим і політично нестійким.

З погляду пріоритетності чорноморського чи балтійського векторів зовнішньої політики молодої української державності, найоптимальнішим за тогочасних умов видавалося їхнє природне поєднання у формі Балто-Чорноморського союзу, ключовою ланкою котрого мала бути УНР. Однак на останньому етапі національно-визвольних змагань, оточена звідусіль агресивно налаштованими й ворожими чи, у кращому випадку, неприхильними силами (за винятком, можливо, Чехословаччини), без належної соціальної підтримки та міжнародного визнання, УНР під керівництвом Директорії безповоротно втрачала на користь відродженої Другої Речі Посполитої вирішальну роль в інтеграційному процесі на теренах Центрально-Східної Європи. Саме цим і пояснюється сумнівне ставлення більшості діячів вітчизняної дипломатії до перспектив створення Балто-Чорноморського союзу за участю Варшави й висування натомість на перший план завдання організації дещо вужчого субрегіонального об’єднання – Чорноморського союзу, в якому ключова роль України ні в кого з учасників (Дон, Кубань, кавказькі республіки) не викликала б заперечень. Проте вже юридично підготовлений протягом літа 1920 – осені 1921 рр. на договірному рівні Чорноморський союз був зірваний більшовицькою окупацією регіону.

Лише в разі створення над Дніпром міцного й життєздатного державного організму, здатного нейтралізувати розповсюдження більшовизму і стабілізувати військово-політичну ситуацію, країни Антанти погодилися б визнати за Україною приблизно те ж місце, яке посідала в регіоні колишня Російська імперія. Але керів- никам вітчизняного визвольного руху так і не вдалося переконати Захід у доціль- ності закріплення за Україною ключової ролі у створенні системи регіональної безпеки на Сході Європи шляхом організації Балто-Чорноморського союзу. На пере- шкоді цьому стали як тісні політичні зв’язки лідерів Центральної Ради й гетьманату П.Скоропадського з Берліном та Віднем у вирішенні регіональних і прикордонних проблем, так і переважно лівосоціалістичний характер урядів УНР, котрий мав наслідком тривалу невизначеність зовнішньополітичних державних пріоритетів. Лише у 1920 р. українська дипломатія нарешті дійшла принципового висновку, яко- го дотримується увесь сучасний цивілізований світ: у незалежної й самодостатньої держави немає постійних друзів, а є лише постійні інтереси, тому зовнішня політика повинна відповідати національним інтересам незалежної України.

Відтворення цілісної картини зовнішньополітичної діяльності українських національних урядів 1917-1921 рр. зумовлює необхідність дослідження їхніх відносин із українськими національними організаціями Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу, політичними центрами російського демократичного антибільшовицького руху (“Російський політичний комітет” Б.Савінкова, паризька “Російська політична нарада”, Уфимська директорія тощо), а також визначення місця України та інших “окраїнних держав” колишньої Російської імперії у зовнішньополітичних концепціях та стратегіях суміжних із ними держав: Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Болгарії та Туреччини.

Сучасній вітчизняній дипломатії украй важливо не допустити повторення прикрих помилок і невдач більш ніж 80-річної давнини, творчо використати позитивний досвід своїх попередників на постімперському просторі Росії, щоб забезпечити максимально вигідний для національних інтересів новітньої України розвиток співробітництва із сусідніми державами та нової регіональної і субрегіональної інтеграції за участю нашої держави. Повчальні уроки регіональної дипломатичної історії 1917-1921 рр. мають стати діловим надбанням і критичною пересторогою для якомога ширшого кола державно-політичної й наукової громадськості.

Публікації автора:

Монографії:

1. Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917-1921 років: на теренах постімперської Росії. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2002. – 373 с. (23.3 д.а.).

2. Віктор Матвієнко, Володимир Головченко. Історія української дипломатії ХХ століття у постатях. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2001. – 266 с. (13.8 д.а.). – самостійно – 126 с.

Брошури:

3. Матвієнко В.М. Україна і Ліга Націй. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2000. – 76 с.

Статті у наукових фахових виданнях:

4. Матвієнко В.М. Проблема вибору союзників та розбудови дипломатичної служби Директорії УНР (весна-літо 1919 р.) // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2000. – Випуск 23 (Ч. 3). – С. 3-7.

5. Матвієнко В.М. Польський вектор зовнішньої політики УНР у 1920 р.: забезпечення реалізації // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. –

К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжна- родних відносин, 2000. – Випуск 24 (Ч. 2). – С. 11-16.

6. Матвієнко В.М. Біля витоків української дипломатії ХХ століття (Олександр Шульгин: постать, погляди, діяльність) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2001. – Випуск 18. – С. 64-71.

7. Матвієнко В.М. Формування зовнішньополітичного відомства УНР і визначення напрямків його діяльності за доби Центральної Ради // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2001. – Випуск 19. – С. 58-61.

8. Матвієнко В.М. Зовнішньополітичне відомство УНР за доби Директорії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2001. – Випуск 20. – С. 60-63.

9. Матвієнко В.М. Християн Раковський і Україна: сторінки дипломатичної історії // Київська старовина. – 2001. – № 4. – С. 151-162.

10. Матвієнко В.М. Повернені імена: Кость Мацієвич – народний міністр закордонних справ України // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2001. – Випуск 27 (Ч. 1). – С. 29-33.

11. Матвієнко В.М. Українсько-кубанські відносини за доби Центральної Ради // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2001. – Випуск 28 (Ч. 2). – С. 13-19.

12. Матвієнко В.М. На чолі зовнішньополітичного відомства Української Держави (до 120-річчя Дмитра Дорошенка) // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2001. – Випуск 30 (Ч. 1). – С. 117-126.

13. Матвієнко В.М. Проблеми формування українсько-білоруських відносин: історичний досвід // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – 2001. –Випуск 5. – С. 297-304.

14. Матвієнко В.М. Українська Держава і Фінляндська республіка: на шляху до “стратегічного” партнерства // Київська старовина. – 2001. – № 6. – С. 95-101.

15. Матвієнко В.М. Україна і Кавказ: на руїнах Російської імперії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2002. – Випуск 21. – С. 11-16.

16. Матвієнко В.М. Україна і Дон: з історії міждержавних стосунків 1918 р. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2002. – Випуск 22. – С. 126-137.

17. Матвієнко В.М. Проблема українсько-кубанських союзницьких відносин та укладення міждержавного договору // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2002. – Випуск 23. – С. 173-181.

18. Матвієнко В.М. Розбудова міждержавних стосунків Фінляндії та УНР за доби Директорії // Київська старовина. – 2002. – № 1. – С. 62-72.

19. Матвієнко В.М. Розвиток українсько-білоруських відносин за доби Директорії // Вісник Академії праці і соціальних відносин. – 2002. – № 2. – С. 39-41.

20. Матвієнко В.М. Налагодження українсько-польських стосунків у 1918 р.: проблема Холмщини і Підляшшя // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2002. – Випуск 6. – С. 223-230.

21. Матвієнко В.М. Закавказзя у зовнішній політиці Української Держави (1918 р.) // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – 2002. – Випуск 6. – С. 356-367.

22. Матвієнко В.М. Центральна Рада і Всевелике Військо Донське: співпраця чи конфронтація?// Пам’ять століть. – 2002. – № 4. – С. 76-84.

23. Матвієнко В.М. Перші сторінки історії української дипломатії ХХ століття: “бессарабське питання” // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. – Випуск 31 (Ч. 1). – С. 33- 42.

24. Матвієнко В.М. Українська дипломатична місія на Кавказі у 1919-1920 рр. // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. – Випуск 34 (Ч. 1). – С. 3-12.

25. Матвієнко В.М. УНР і проблеми формування Балто-Чорноморського союзу “окраїнних держав” // Вісник Академії праці і соціальних відносин. – 2002. – № 6. – С. 98-104.

26. Матвієнко В.М. Відносини Української Держави та Кубанської Республіки 1918 р. // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: Міжвід. зб. наук. пр. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2002. – Випуск 11. – С. 57-64.

27. Матвієнко В.М. Проблеми взаємовідносин українських національних урядів з новопосталими державами на теренах постімперської Росії у вітчизняній та зарубіжній історіографії // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. – Випуск 36 (Ч. 2). – С. 3-9.

28. Матвієнко В.М. Україна і Балтія у 1920-ті роки: перший досвід налагодження союзницьких міждержавних відносин // Київська старовина. – 2002. – № 4. – С. 66-78.

29. Матвієнко В.М. До питання про самовизначення Криму в 1917-1918 рр. // Український історичний журнал. – 2002. – № 5. – С. 80-92.

30. Матвієнко В.М. Українсько-польські відносини 1919-1921 рр.: тернистим шляхом до запізнілого порозуміння // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2003. – Випуск 26. – С. 94-98; Випуск 27. – С. 178-186.

31. Матвієнко В.М. Центральна Рада і міжнаціональні відносини: від З’їзду народів до розбудови федеративної демократичної республіки // Історичні і політологічні читання. – 2003. – № 2 (14). – С.123-127.

32. Матвієнко В.М. Державно-політичні відносини та налагодження економічного співробітництва Української Держави з Білоруською Народною Республікою // Пам’ять століть. – 2003. – № 1. – С. 47-58.