1. Нейтралітет – феномен міжнародних відносин, що є відповіддю елемента системи міжнародних відносин (держави) на виклики та загрози існування самої системи загалом та цього її елемента зокрема. Нейтралітет - це похідна від певного типу взаємодії суб’єктів міжнародних відносин – конфлікту або війни. Будучи динамічним явищем, нейтралітет еволюціонує в процесі розвитку системи міжнародних відносин від однієї до іншої, набуваючи нових ознак і відкидаючи застарілі засади. На відміну від позаблоковості, що є односторонньо задекларованим статусом, який не потребує міжнародно-правового закріплення (потрібно лише його позитивне сприйняття міжнародним співтовариством); нейтралітет - відповідно до світової практики і норм міжнародного права - обов’язково має бути визнаним міжнародним співтовариством або на рівні міжнародного договору (наприклад, швейцарський), або на рівні національного законодавства (наприклад, австрійський). Концептуальні засади нейтралітету і позаблоковості є здебільшого тотожними – не розповсюджуються на економічне співробітництво і є сумісними з членством в економічних угрупуваннях/союзах; передбачають неучасть у військових союзах, заборону на створення на їх території іноземних військових баз, мирне співіснування з усіма державами світу незалежно від їхніх політичних, соціальних чи економічних систем. Однак, на відміну від нейтралітету, позаблоковість не виключає участь в оборонних угодах та союзах країн, що є позаблоковими; і не повинна під час війни дотримуватися норм, передбачених для нейтральних держав міжнародним гуманітарним правом. Отже, позаблокова країна не обов’язково є нейтральною. Тобто, вона може розпочати війну, виступити на боці держави, що розпочала війну, або підтримати державу, яка стала об’єктом зазіхань. При цьому дана держава не належить до блоку. Позаблоковій державі не забороняється укладати військовий союз з окремою державою, особливо якщо ця держава також не належить до блоку. В міжнародному праві взагалі немає норм, що регламентують позаблоковий статус держави, зокрема щодо поведінки під час війни. Таким чином, позаблоковість, на відміну від нейтралітету, надає державі ширше поле маневру в міжнародних відносинах. Отже, відмінність нейтралітету і позаблоковості проявляється щодо правового закріплення такого статусу і в контексті участі у війні, у разі війни та стосовно залучення військової взаємодії. Проаналізувавши основний зміст сучасного розуміння та застосування принципу нейтралітету і позаблоковості в контексті трансформації системи міжнародних відносин по закінченню “холодної війни”, автор пропонує наступні визначення цих категорій: Нейтралітет - це особливий міжнародно-правовий статус, що потребує правового закріплення на рівні міжнародного договору чи національного законодавства. Головною складовою нейтралітету є неучасть у військових союзах, заборона на відрядження військового контингенту у склад миротворчих сил міжнародних організацій. Нейтральні країни можуть займатися виключно гуманітарною та цивільною допомогою у конфліктах третіх країн. У випадку конфлікту (війни) зобо’язані дотримуватися норм гуманітарного права щодо нейтральних країн. В економічному плані їм дозволяється брати повномасштабну участь у міжнародних економічних відносинах. Позаблоковість - це особливий міжнародно-правовий статус, що не потребує міжнародно-правового закріплення і може бути змінений в односторонньому порядку. Він передбачає неучасть у військових союзах, але не зобов’язує дотримуватися норм гуманітарного права під час конфліктів третіх країн. Позаблоковий статус не накладає обмежень на відрядження військових контингентів у склад миротворчих сил міжнародних організацій; не забороняє укладати оборонні угоди і союзи з окремими державами; не розповсюджується на економічну сферу. 2. Сучасне тлумачення нейтралітету і позаблоковості зводиться до того, що участь в безпекових інституціях не суперечить нейтральному/позаблоковому статусу, доки не тягне за собою участі у колективних діях (колективної оборони). Тому приєднання до НАТО чи ЗЄС унеможливлює дотримання нейтралитету/позаблоковості. Проте, співпраця нейтральної чи позаблокової країни з ними поза межами зобов’язань про колективну оборону цілком можлива. Так, всі європейські нейтральні країни є учасницями Програми НАТО “Партнерство заради миру”, яка передбачає участь виключно у гуманітарних акціях, заходах з підтримки миру, надання допомоги у випадках катастроф, санітарні навчання. Принцип нейтралітету регламентує, що право нейтралітету може застосовуватися, доки за рішенням Ради Безпеки ООН не задіяна система примусових дій. Участь нейтральних країн у невійськових санкціях (наприклад, економічних) та у примусових військових діях обмежена, однак, у миротворчих операціях вона дозволяється (наприклад, гуманітарна допомога). Що стосується колективних дій без мандату ООН, участь у примусових військових діях категорично забороняється, а в операціях по підтриманню миру - дозволена. Участь нейтральних і позаблокових держав в ОБСЄ не накладає жодних обмежуючих застосування нейтралітету зобов’язань, оскільки Організація - це не військово-політичний блок, її структура і механізм функціонування не передбачають колективної оборони, рішення мають політичний характер і ухвалюються принципом консенсусу. Крім того, жодні примусові дії під егідою ОБСЄ неможливі без попередньої санкції Ради Безпеки ООН. На відміну від НАТО Європейський союз не належить до військово-політичних інституцій, його безпекова складова тільки розвивається. ЄС є економічним угрупуванням, тому членство в ньому є сумісним з нейтральним і позаблоковим статусом. На сьогодні консолідовані договори ЄС не містять жодних положень щодо взаємодопомоги у разі війни. Умовою ЄС є те, щоб країна-кандидат була готова виконувати всі договірні зобов’язання і підтримувати безпекову та оборонну політику Союзу. Консолідовані договори ЄС нині виключають оборонне виробництво з компетенції спільних механізмів. Операції ЄС не вимагають обов’язкової участі збройних сил всіх країн. Їх конкретна конфігурація і командна структура формуються окремо для різних операцій. Отже, участь у колективних діях носить необов’язковий характер, і тому – не суперечить нейтральному/позаблоковому статусу держави. Крім того, законодавство Союзу дозволяє всім країнам-членам активно впливати на розвиток його військово-політичної складової. Позиції нейтральних і позаблокових країн в даному питанні істотно різняться. 3. В класичній інтерпретації нейтралітет передбачає уникнення не тільки конфліктів, але й зобов’язань щодо спільних дій. В роки “холодної війни” вся діяльність нейтральних і позаблокових держав у зовнішній політиці обмежувалася підтвердженням відсутності ворожих намірів. Сьогодні простежується нова тенденція: нейтральні країни тепер вже не відкидають спільних зобов’язань: вони взаємодіють в рамках ООН (крім іншого приймають участь у миротворчих гуманітарних акціях); є учасниками ПЗМ НАТО; всі, окрім Швейцарії, європейські нейтральні і позаблокові країни є членами ЄС. Нейтральні і позаблокові країни Європи (Австрія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія) в період “холодної війни” разом із державами, що не приєдналися, відігравали значну роль посередників між військово-політичними супротивниками (НАТО та ОВД). На сучасному етапі із зникненням біполярної системи міжнародних відносин значення такої ролі нейтральних країн в світі значно зменшилося. Геополітичний поворот початку 1990-х років ХХ століття спричинив початок перегляду деяких положень політики нейтралітету. Дотримання норм гуманітарного права під час війни в європейських нейтральних країнах не заперечують, однак політика нейтралітету в мирні часи вже не розглядається як “священна корова”, її намагаються якомога більше адаптувати до сучасних процесів з метою оптимального забезпечення національних інтересів. Сьогодні характерною особливістю у зовнішньополітичній поведінці нейтральних і позаблокових держав Європи на міжнародній арені стало широке, порівняно з попередніми роками, трактування політики нейтралітету і позаблоковості. Так, наприклад, Швеція і Фінляндія, беруть участь не тільки в політичних, але й у військових діях ООН. Австрія бере участь у військових навчаннях в рамках ПЗМ та у миротворчих операціях НАТО. Хоча участь в економічних союзах не суперечить нейтральному статусу, Швейцарія поки не вступила в ЄС. Одночасно вона відкидає можливість членства в НАТО через прагнення і в подальшому дотримуватися нейтралітету. Аналіз національних концепцій нейтралітету і позаблоковості європейських нейтральних країн дозволяє констатувати, що доки співпраця з військовими союзами не набуває характеру зобов’язань про взаємодопомогу в разі війни і не призводить до утворення на територіях нейтральних держав іноземних військових баз, вона не суперечить нейтральному/позаблоковому статусу. 4. В умовах зростаючої взаємозалежності держав у різних сферах, розвитку спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС тощо, в науковій політологічній думці з’явилося твердження, що нейтралітет вже себе вичерпав, бо процеси глобалізації фактично усувають його. Проаналізувавши витоки та концептуальні засади принципу нейтралітету, форми його прояву в зовнішній політиці нейтральних країн Європи, автор стверджує, що європейські нейтральні і позаблокові країни (Австрія, Швеція, Швейцарія, Фінляндія) не намагаються зберегти нейтралітет в тій формі, в якій його дотримувалися протягом тривалого часу. Навпаки, вони прагнуть якомога ефективніше використати нейтралітет у нових умовах, адаптуючи його до нових реалій міжнародного життя. На сьогодні значення нейтралітету в міжнародній політиці значно послаблено, однак він залишається ефективним засобом ведення політики в умовах нестабільності міжнародної системи через те, що передбачає рівноудалення від конфліктних відносин і суб’єктів. Одночасно сьогодні, як і раніше, існує багато суперечливих інтересів, їх співставлення й узгодження відкриває для держав з нейтральним статусом широкі можливості для виконання їх традиційної місії посередництва. Тому в умовах формування пост-біполярної системи міжнародних відносин нейтралітет може стати одним з суттєвих елементів її функціонування. Набувши незалежності, Україна опинилася в умовах невизначеності пріоритетів та орієнтирів у своєму зовнішньо і внутрішньополітичному курсі. Крім того, проголошений у Декларації про державний суверенітет України намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках, став доцільним, виправданим рішенням через, з одного боку, політику Росії на зазіхання, виникнення на теренах колишнього СРСР військово-політичного блоку (Ташкентський договір), та, з іншого боку, через існування в країні 2-х регіональних векторів зовнішньополітичного поступу України. Трансформація системи міжнародних відносин і її складових вплинули на еволюцію зовнішньополітичного курсу України. У законодавчих документах щодо зовнішньої політики поступово був закріплений дрейф України в бік європейської і євроатлантичної інтеграції. Таким чином, перед Україною постало питання членства/нечленства в НАТО, тобто збереження позаблокового статусу чи його відміна. На основі аналізу тез і аргументів прихильників й опонентів нейтралітету України, а також в контексті дослідження сценаріїв геополітичного поступу України, висунутих різними дослідниками (зокрема концепції нейтралітету і позаблоковості), автор констатує, що геополітичне становище України дає їй можливість по праву зайняти в Європі роль впливової регіональної держави; і нейтральний статус, відповідно до його концептуальних засад, не може належним чином забезпечити безпеку України та адекватно відповідати її національним інтересам через, по-перше, складність його правового закріплення (міжнародний договір або національний закон при позитивному сприйнятті провідних акторів міжнародної системи) і, по-друге, через те, що нейтралітет передбачає рівноудалення і, таким чином, може ускладнити політичний маневр для України, створивши для неї загрозу опинитися в ізоляції. Політика позаблоковості, навпаки, відповідає засадам рівнонаближеності до впливових суб’єктів міжнародної системи, тому її можна розглядати як можливу модель зовнішньополітичної стратегії України, бо вона не заважає максимально наблизитися до ЄС, ефективно співробітничати з НАТО при одночасному повноцінному розвитку стратегічних відносин з Російською Федерацією, не розриваючи ці вектори. Таким чином, при виваженій і продуманій політиці продовження зовнішньополітичної стратегії України на засадах політики позаблоковості може ефективно забезпечувати національні інтереси України. |
