Поширення в українському політичному житті форм і засобів політичного маркетингу, різноманітних політичних технологій потрібно розглядати як певну закономірність на шляху розбудови демократичного суспільства і важливу умову подальшого удосконалення його політичної сфери. На підставі проведених досліджень зроблені такі висновки. Вивчення політичних процесів показало, що в Україні формується політичний ринок зі своїми особливостями. Форми і методи політичного маркетингу є найважливішим сучасним засобом політичної самоорганізації демократичного суспільства. Їх широке використання особливо доцільне в умовах сучасного розвитку України, для якої питання політичної організації і консолідації суспільства набули актуальності. Соціальна роль і завдання сучасного політичного ринку полягають в тому, щоб забезпечити демократичне функціонування політичної сфери, вивчення попиту і підготовку пропозиції "політичного товару", цивілізоване змагання різних політиків, партій та програм. Аналіз використання методів і засобів політичного маркетингу свідчить про те, що політична сфера українського суспільства переходить на якісно новий етап розвитку, який зближує його з політичною практикою європейських держав. Йдеться про технологізацію політичної діяльності, перетворення її в сукупність послідовно здійснюваних прийомів і методів розяснювальної роботи. Ринкові методи довели свою ефективність як основні регулятори не тільки економічної, але і політичної сфери суспільства. В арсеналі засобів політичного маркетингу найважливішу роль виконують політичні технології, які стали невід'ємною частиною політичного життя суспільства. Український і зарубіжний досвід свідчить про те, що сучасні політтехнологи, іміджмейкери та піармени здатні докорінно змінити кон'юнктуру політичного ринку в суспільстві. Аналіз політичного життя українського суспільства довів, що найважливішим засобом формування політичної влади є нині виборчі технології. В умовах розвитку демократії і затвердження альтернативних виборів в Україні вони стали основним засобом забезпечення зворотних зв'язків у суспільстві, тобто впливу виборців на формування складу і політичного курсу влади шляхом її легітимного обрання. Виборчі технології, як правило, допомагають донести до виборця все різноманіття зразків “політичного товару”, забезпечити суперництво між різними політичними силами і кандидатами. На жаль, проведення передвиборчої президентської кампаніі 2004 р. не обходиться без застосування „брудних” політтехнологій. Аналіз практики політичної діяльності свідчить про те, що український політикум все ширше використовує технології формування політичного іміджу дійових осіб політичного ринку. Проте своєрідність цієї сфери полягає у тому, що вона не допускає механічного запозичення зарубіжного досвіду, навіть найближчого нам – російського. Особливості історичних традицій, менталітету, політичної культури українського суспільства не раз призводили до того, що рекомендації запрошених іміджмейкерів та піарменів не давали очікуваних результатів. На підставі аналізу використання політико-інформаційних технологій стверджується, що вони формують кон'юнктуру політичного ринку, його попит та пропозицію і в ідеальному варіанті повинні сприяти затвердженню цивілізованого суперництва між політиками-кандидатами і партіями. Проте обмеження свободи ЗМІ, підконтрольність багатьох з них владі та їх політична заангажованість стають причиною спотворення існуючого політичного ринку, заважають конкуренції політиків, підривають сам механізм політичної самоорганізації суспільства. Теоретичні положення зарубіжної політології і практичний досвід інших країн в організації та проведенні політичних кампаній не можуть бути механічно перенесені на нашу політичну дійсність. Особливості менталітету і традицій українського народу, рівень його політичної свідомості і своєрідність політичної культури вимагають переосмислення зарубіжних політичних знань і практичного досвіду і розробки своїх, оригінальних теоретичних концепцій, методик, практичних рекомендацій. Елементи представницької демократії, виборності влади, досвід політичних компромісів, відомі ще з часів середньовічних держав і Козацько-гетьманської держави, повною мірою проявилися в умовах існування Української Народної Республіки 1917-1920 рр. і стали своєрідною основою для затвердження і розвитку принципів демократії в сучасній Україні. Використання новітніх політичних технологій та інших засобів політичної дії в українському суспільстві не завжди носить цивілізований, відкритий характер. Особливо широко увійшло в практику політичної діяльності використання “брудних” технологій, “компромату”, адмінресурсу, політично заангажованих засобів масової інформації тощо. Все це спотворює реальну картину політичного життя і процес політичної самоорганізації суспільства. Втім, названі явища носять тимчасовий характер і будуть подолані в процесі розвитку демократії та підвищення політичної культури суспільства. Виходячи із змісту дослідження, його основних результатів і одержаних висновків, пропонуються наступні рекомендації: необхідно і далі вивчати проблеми політичного маркетингу в Україні, особливо з урахуванням висунутої концепції політичної самоорганізації суспільства; доцільно вжити заходи для удосконалення вітчизняного законодавства, що дало б змогу обмежити використання “брудних” політтехнологій та адмінресурсу; зважаючи на традиційну розбіжність інтересів контрагентів політичного ринку, було б доцільно подумати про законодавчий захист прав громадян – споживачів політичного товару; в процесі розвитку та вдосконалення засобів політичного маркетингу і політичних технологій слід повніше враховувати особливості менталітету і політичної культури українського суспільства, ширше спиратися на вітчизняних спеціалістів-іміджмейкерів; у політичній рекламі і в паблік рілейшнз потрібно прагнути до забезпечення рівних можливостей різних політичних сил у розясненні своїх програм; ключовою проблемою є підготовка кваліфікованих фахівців з прикладної політології, зокрема – політичних технологій, з метою розвитку професійного політичного консалтингу на всіх рівнях управління державними і політичними інститутами; слід забезпечити рівноправність різних політичних суб'єктів, у тому числі і представників опозиційних сил. Для цього, насамперед, потрібно удосконалити законодавчу базу, ухвалити закон про опозицію, провести намічену політичну реформу, детально розробити на загальнодержавному рівні систему норм і правил конкурентної політичної боротьби; необхідно, використовуючи всі наявні методи, у тому числі і пропагандистсько-роз'яснювальні, сприяти підвищенню політичної свідомості та активності населення - споживача політичного товару, аби воно мало можливість здійснювати свій вільний і усвідомлений вибір. Список праць, опублікованих за темою дисертації : 1. Петракова Є. Р. Національні та соціальні особливості політичного рекламування. Імідж лідера //Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. – Одеса: Юридична література, 2000. Вип. 9– С.173-178. 2. Петракова Е. Р. Политическая реклама: технология дискредитации конкурента // Правова держава. – 2001. – №3. – С.193-179. 3. Петракова Е.Р. Исследование избирательного рынка: основа избирательного маркетинга // Правова держава. – 2002. – №5. – С.207-213. 4. Петракова Є. Традиції українського “ринку влади” // Політичний менеджмент. – 2003. – № 3. – С.114-123. 5. Петракова Є. Деякі аспекти формування іміджу політичного лідера // Політичний менеджмент. – 2004. -№ 2 (5). – С.109-120. 6. Петракова Е.Р. Политическое рекламирование: коммукативный базис и правовое поле // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. – Науки: економіка, політологія, соціологія. – 2003. – № 1 (6). – С.95-103. 7. Петракова Е.Р. Проблема образования в трансформирующемся обществе //Социально-экономические направления развития украинско-болгарских отношений в XXI веке. – Международн. конф. – Одесса-София. – 2001. – С.217-213. 8. Петракова Є. Р. Вивчення технологій формування іміджу політичного лідера // Матеріали VII Міжнародної науково-практичної конференції “Наука і освіта - 2004”. - Т.1. Політологія. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. – С.23-24. | 