У процесі дисертаційного дослідження отримано такі наукові та практичні результати. 1. Політичні партії – це специфічні інститути, визначальною рисою яких є зорієнтованість на завоювання державної влади. Усі інші напрямки діяльності є засобами набуття суб’єктного статусу. Діяльність партій як суб’єктів державної влади розповсюджується на нормотворчий і виконавчий компоненти. Дослідження функціонування партій в системі державної влади вимагає розширення понятійного апарату. Поняття “владний рольовий статус” та “суб’єктний статус”, що корелюють між собою, дозволяють точніше описати функціональне становище партій в системі влади. 2. Передумови функціонування партій як суб’єктів державної влади закладені у природі політичних партій та інституціональних механізмах державної влади. Залежно від міри участі у розробці і реалізації політичної стратегії держави виділяються рівні реалізації суб’єктного статусу партій. 3. Реалізація суб’єктного статусу партій відбувається на наступних фазах: попередня – формування суб’єктних властивостей партії; основна – використання партіями владних важелів у тому сегментному обсязі, на який отримали право за результатами виборів; модерністська – партія, що знаходиться при владі, прагне зміцнити свій статус шляхом підвищення ефективності владного впливу на суспільний розвиток. 4. Тенденції трансформації партій визначаються ускладненням владних відносин, посиленням впливу партій на функціонування державної влади та проявляються у зміні форм діяльності партій, формуванні нових моделей партій і відповідних способів набуття і реалізації суб’єктного статусу. 5. Визначальним фактором впливу на функціонування партій як суб’єктів державної влади виступають політико-адміністративні відносини, через які забезпечується інституційна відповідальність партій. Механізми, що її гарантують, залежать від специфіки форм правління. У парламентській системі – це завоювання партією статусу правлячої та віддання нею виконавчої політичної влади урядовим міністрам – політикам, що визначають політичну стратегію і контролюють її реалізацію виконавчою адміністративною владою. У президентській – чітке функціональне розмежування політичних і виконавчих компонентів влади, механізм “стримувань і противаг”. За умов існування змішаної форми правління забезпечення інституційної відповідальності часто унеможливлюється відсутністю зв’язку між партійною структурою парламенту та складом уряду, чітко закріплених ролей парламентаріїв і урядовців у політичному процесі. 6. Біпартійні і коаліційні системи є ефективними з точки зору здійснення партіями державної влади. У двопартійних системах є дві моделі – “міністеріалізм” та “розділене правління”, в рамках яких розроблено ефективні принципи організації діяльності державно-владних структур і партій у їх складі. 6.1. У моделі “міністеріалізму” це: розподіл політичних опонентів на більшість і опозицію та наявність у них чітко зафіксованих прав і повноважень; підконтрольність депутатів виборцям округу і місцевим партійним організаціям; підпорядкування парламентської діяльності депутатів реалізації програми своєї партії; ефективна взаємодія політичної і адміністративної підсистем. 6.2. У моделі “розділеного правління” збалансування важелів політичного й адміністративного впливу забезпечують: конституційні повноваження парламенту і президента; система сильних парламентських комітетів; засоби парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади. 6.3. За умов коаліційної системи визначальна роль у трансформації програм партій в урядову політику належить партійним фракціям. Ефективність і відповідальність влади забезпечує: тісний взаємозв’язок між партіями і фракціями; виключні повноваження фракцій більшості у процесі розробки державної політики; дотримання принципу чесної співпраці та укладання відкритих коаліційних угод; застосування принципу почерговості; чітке визначення прав фракцій. 7. В Україні специфіка процесу становлення політичних партій як суб’єктів державної влади зумовлена корінною трансформацією політичної системи і відсутністю традицій функціонування державно-владних інституцій на принципах партійного представництва. Це вказує на необхідність розробки фундаментальної стратегії реформування державної влади. 8. Особливості етапів становлення політичних партій України визначаються специфікою політичного розвитку країни у кожен із періодів, ставлення партій до своєї участі у здійсненні влади та характером розмежування партій по лінії “влада – опозиція”. Партії стали суб’єктами виборчого процесу, забезпечили собі представництво у парламенті, однак, відсутність визначального впливу на функціонування законодавчої і формування та діяльність виконавчої влади ускладнює реалізацію їх державно-владного потенціалу. 9. В Україні склалась ситуація, за якої умовною є залежність між електоральним вибором і партійною структурою парламенту. Деформованість партійної системи унеможливлює функціонування партій як головних інституцій, що формують владу, і партійних фракцій як провідників у органах влади інтересів соціальних груп. 10. Діяльність партій у системі державної влади є неефективною. Це зумовлює необхідність внесення змін і доповнень до Конституції України, Регламенту Верховної Ради, Закону України “Про політичні партії в Україні”, зміни виборчої системи. При розробці відповідних правових положень доцільно використовувати вищезгадані принципи із досвіду демократичних країн. Рекомендації щодо практичного використання результатів дослідження викладені у Проекті Концепції політичної реформи в Україні, у заключній частині колективної монографії “Регіоналізація і вибори як засоби удосконалення владних відносин в Україні: теорія і практика”. |