Дослідження політичної участі громадян України у процесах демократичної трансформації дало змогу сформулювати низку висновків теоретичного, методологічного і науково-практичного характеру: 1. Аналіз концептуальних моделей і теорій демократії довів, що “універсальної” демократії не існує, оскільки кожна її форма історично обумовлена й має оригінальне соціокультурне підґрунтя. В Україні не утвердилася єдина (пануюча) модель демократії. Політичний процес є сумішшю авторитарних, демократичних і навіть охлократичних практик та тенденцій. Проте вектор демократичного розвитку очевидний. Його особливістю є те, що на різних рівнях суспільної взаємодії (централізованого управління державою, місцевому самоврядуванні, у трудових колективах тощо) одночасно реалізуються декілька різновидів демократії. Найбільш прийнятною для нас є модель консенсусної демократії, оскільки мажоритарна демократія, де переможець “отримує все”, в умовах існування суттєвих регіональних соціокультурних відмінностей і розмежування політико-владних еліт віссю Схід–Захід, створює небезпеку протистояння між регіональними елітами із залученням населення, що їх підтримує. 2. Автор робить висновок про обмеженість уявлень щодо політичної участі як діяльності, яка нібито здійснюється суто у сфері політико-владних відносин. Таке її трактування є надто вузьким. Більш правомірною є точка зору, згідно з якою політичну участь слід розглядати як діяльність, спрямовану на забезпечення життєвих потреб і розподіл ресурсів у межах політичної системи, оскільки остання існує як організована структура влади, впливу, авторитету та стосується не лише уряду, а й інших громадських інститутів, які контролюють поведінку й ресурси своїх членів. Таке трактування політичної участі випливає з розуміння демократії не лише як політичної категорії, а й соціальної. Ієрархія категорій політичної активності має наступний вигляд: “політична активність”, “політична діяльність”, “політична участь”. Остання займає проміжне місце між професійною політичною діяльністю та громадянською залученістю. Аналіз політичної участі крізь призму філософських категорій і понять дає можливість стверджувати, що професійна політична діяльність відповідає критерію свідомості й вимірюється у якісних характеристиках. Політична ж участь може мати стихійні прояви та частіше визначається кількісно. Більше того, якщо професійна політична діяльність індивідуалізована, то політична участь – це, як правило, колективна діяльність, і здійснюється вона як співучасть. Аналіз сутнісних характеристик політичної участі як різновиду соціальної дії показує, що критерію саме політичної, участь громадян може відповідати лише тоді, коли вона соціально детермінована. Тобто політична участь є водночас і соціальною. За методологією М. Вебера, найбільш повно критерію політичної участі відповідають цілераціональні та цінніснораціональні дії, меншою мірою – традиційні. Афективні дії перебувають на межі політичної участі. Водночас розглядати політичну участь лише як раціонально-інструментальну дію не має підстав, оскільки людині притаманні певні почуття, звички, симпатії та антипатії, що безпосередньо відбивається на характері участі. 3. Особливість демократичного переходу України полягає у необхідності одночасного вирішення проблем демократизації, створення сучасного ринкового господарства, державно-інституційного та національно-громадянського будівництва. Специфічним для України є наявність елементів як “західного”, так і “незахідного” політичного процесу у здійсненні демократичної трансформації. Однією з умов успішного переходу до демократії є послідовне вирішення завдань відповідних етапів розвитку. Не можна “перескочити” через певну фазу й відразу стати демократичною країною. Відповідно до теоретичних моделей демократичного транзиту Україна вже в основному вирішила завдання першого етапу – “лібералізація”, і зараз перебуває на стадії “демократизації”. На думку автора, цей період буде достатньо тривалим, оскільки завдання демократизації потребує корінних реорганізацій у всіх сферах суспільних відносин: від економіки – до освіти й культури. Серйозним гальмом на цьому шляху є відсутність національної єдності, а також продуманої державної стратегії демократичного реформування. Одним із головних чинників, що визначає масштаби та характер політичної участі, є політичний режим. На думку автора, в Україні він відповідає характеристикам гібридного режиму, в якому співіснують елементи демократії, авторитаризму та пострадянської традиції, де панують відносини неопатріманального типу. За способом функціонування його можна визначити як “режим безплідного плюралізму”, де за демократичним фасадом точиться боротьба регіональних еліт та великих політико-економічних угруповань за сфери впливу, здійснюються спроби перетворення держави у своєрідну акціонерну кампанію для експлуатації національного багатства великим капіталом. 4. Перехід до демократії передбачає наявність відповідних умов у економіці, соціальній та культурно-духовній сферах. Принципове значення має розвиток інфраструктури, ринкових відносин, характер соціальної стратифікації, зрілість громадянського суспільства, специфіка індивідуальної й масової свідомості та інші чинники. Не викликає сумніву, що існує зв’язок між демократичною формою правління та рівнем і динамікою економічного розвитку. Однак тут слід говорити не про пряму залежність, яка має універсальний характер, а лише про тенденцію. Є багато типів демократії, і їхні різноманітні практики витворюють не менш різноманітні сукупності наслідків. Автор дотримується думки, що не власне економічний розвиток або характеристики соціальної структури зумовлюють демократію, а культура, яка під впливом економіки та соціальних чинників змінюється так, що сприяє демократизації суспільства. Громадянське суспільство в Україні перебуває на початковому етапі свого становлення. Йому притаманні слабкість та нерозвиненість структур, відсутність сталих традицій громадянської співпраці й солідарності. Приватні інтереси слабко артикульовані, а групові – переважно мають корпоративно-егоїстичний характер, що є фактором стримування у процесі налагоджування горизонтальних зв’язків у суспільстві. Політичні партії, попри підвищення їх ролі у суспільно-політичному житті країни, не є надійними каналами політичної участі громадян, оскільки, як правило, вони є виразниками інтересів потужних фінансово- або політико-економічних груп, впливових політичних лідерів тощо, а не соціальних верств. Звідси дефіцит довіри до політико-владних інститутів з боку населення, викривлення структури участі. Парламентські вибори 2006 та 2007 рр. свідчать про нові тенденції у структуруванні політичного поля. Наслідки голосування дозволяють констатувати, що партійна система України перетворюється на систему середніх партій із тенденцією становлення в Україні партійної системи великих партій. На думку автора дисертації, “помаранчевий” проект виконав свою історичну місію і в майбутньому не зможе конкурувати з такими потужними політичними силами, як Партія регіонів та БЮТ. Перешкодою на шляху реформування є слабкість соціальної бази демократичного поступу: високі показники майнового розшарування, бідність, наявність значної частки маргіналізованого населення і, головне, темпи створення головної рушійної сили демократії – середнього класу, залишаються надто повільними. Водночас у масовій свідомості та політичній участі українських громадян спостерігаються певні позитивні зрушення. Їх динаміка своїми показниками вони поступово наближаються до характеристик, притаманних населенню країн розвинутої демократії. 5. Одним із факторів, що упливав на становлення національного виборчого законодавства, була його адаптація під ті чи інші вимоги політичної кон’юнктури, яка панувала в державі у відповідний період. У регулюванні виборчих процесів невпинно зростала роль держави за одночасного зменшення ваги й повноважень органів місцевої влади, що об’єктивно послаблювало вплив регіонального чинника. Законодавство про вибори до українського парламенту відбивало еволюцію виборчої системи від традиційної мажоритарної системи, що існувала у радянські часи, через змішану до цілком пропорційної. Аналіз нормативних документів свідчить про зростання ролі суспільно-політичних об’єднань громадян і громадськості в цілому у виборчому процесі. Отже, характеризуючи динаміку становлення виборчого законодавства, слід стверджувати, що з набуттям Україною незалежності інститут виборів отримав значний демократичний розвиток. Кожен новий закон був значно якіснішим за попередній, проте мав яскраво виражені риси тимчасового характеру на перехідний період. Незважаючи на ретельно виписаний правовий статус усіх суб’єктів та учасників виборчої кампанії, виборча практика та електоральні технології, що використовуються, свідчать про необхідність подальшого вдосконалення законодавства щодо виборів народних депутатів і Президента України. 6. Результати останніх виборчих кампаній в Україні засвідчують усталеність суттєвої регіональної диференціації громадян. У той же час дані соціологічних досліджень, показники електоральних уподобань, міжособисті контакти населення різних частин України не дають підстав для тверджень про існування якогось “фатального” розколу між макрорегіонами країни. Більше того, за свідченнями соціологів, спостерігається тенденція нівелювання поглядів на дражливі для суспільної свідомості проблеми – історичні, соціально-економічні та політичні. Важливим у контексті консолідації суспільства є поступове наближення орієнтацій регіональних спільнот до центристських політичних сил. Як свідчать дані соціологічних опитувань та результати парламентських виборів, масова свідомість поступово позбавляється етнократичних стереотипів. Спостерігається й інша позитивна тенденція, яка дає можливість з оптимізмом дивитися на майбутнє української соборності та інтеграції суспільства. Дані соціологічних моніторингів свідчать про зменшення за останні п’ять років рівня локальної самоідентифікації і, навпаки, зростання національної у всіх регіонах. На думку автора, використання поняття “розкол” у широкому обігу стосовно українського суспільства не є виправданим, оскільки воно не враховує багатоаспектних, складних і суперечливих процесів, що в ньому відбуваються. Ця категорія несе в собі відбиток оцінного судження і більше нагадує вирок, ніж намагання визначити сутність розбіжностей, що існують між окремими соціальними групами та регіонами. Наголошення саме на “розколі” сприятиме закріпленню цього стереотипу в свідомості громадян, що є небажаним у всіх відношеннях. Доречніше вести мову про історично обумовлені істотні (неістотні) соціокультурні відмінності у суспільній свідомості окремих груп населення, які проживають у різних регіонах України і які за певних умов можуть привести до розколу суспільства. 7. Автор приєднується до думки вчених, які вважають, що в електоральній історії України періоду незалежності можна виділити два основних завершених етапи: 1-й етап – перша половина 90-х рр.; 2-й етап – друга половина 1990-х – початок 2000-х рр.; 3-й етап – від президентських виборів 2004 р. до сьогодення. Перший етап означений боротьбою між прихильниками повноцінної незалежності з прозахідною зовнішньополітичною орієнтацією й силами, що виступали за реінтеграцію в межах колишнього СРСР. На другому етапі основна боротьба розгорнулася між пануючими центристами й лівим рухом, що став головним опонентом чинної влади. У 2004 р. ліві вже серйозно не претендували на владу. Тобто вибори 2004 р. остаточно ознаменували собою завершення другого електорального етапу й початок третього. Специфіку третього етапу визначає боротьба за владу регіональних еліт і політико-економічних груп; розмежування політичних сил за ідейно-політичними вподобаннями відійшло на другий план. До вказаної періодизації, побудованої за принципом ідейно-політичного протиставлення “ліві” – “праві” – “центр”, слід додати протистояння сил за лінією “влада” – “опозиція”, яке вже спостерігалося під час парламентських виборів 2002 р. і набуло завершеного вигляду на президентських виборах 2004 р., парламентських 2006 та позачергових парламентських виборах 2007 рр. Вибори, що проходили в Україні у досліджуваний період, показали падіння привабливості для українських громадян полюсів ідеологічного спектру – лівої та націоналістичної ідеологій. Значний вплив на електоральні преференції громадян мала регіональна культурно-ціннісна ідентифікація населення. Електоральна активність українських громадян у роки незалежності вирізнялася високими показниками, що свідчить про достатньо високий рівень політизації суспільної свідомості. 8. Автор вважає, що “помаранчеву революцію” варто розглядати в контексті демократичного переходу як логічне продовження національного піднесення 1989–1991 рр. і як своєрідний аналог “оксамитових” революцій. Вона була політичною революцією й завершилася здобуттям влади елітою, що перебувала в опозиції та пропагувала нову демократичну парадигму розвитку нації. Із точки зору сутнісних рис – рушійних сил, цілей та ідеалів – вона була демократична, мирна революція. Її “двигуном” виступили молодь (насамперед студентство) і підприємці, в основному, представники малого та середнього бізнесу. Підтримуючи тезу про необхідність зміни правлячих еліт як ознаки політичної революції, автор вважає за доцільне зауважити, що політичні сили, які прийшли до влади на хвилі критики тогочасного режиму і масової народної підтримки, були неспроможні виконати покладені на них історичні завдання. 9. Однією з головних рис, що визначає характер демократичного переходу в Україні, є брак єдності між представниками вищого ешелону влади та широкими народними масами, а також відсутність ціннісної системи, яка б відповідала запитам суспільства й сприяла його консолідації. Водночас аналіз політичної участі в Україні часів незалежності свідчить про існування певних ознак демократичного поступу: на демократизацію суспільних відносин впливає “очищення” суспільства “помаранчевою революцією”, ЗМІ звільнилися від тотального контролю з боку державних структур, на якісно новий рівень змагальності піднялася електоральна участь, “подорослішало” громадянське суспільство, зросла політична культура громадян. Означена тенденція має прояв, насамперед, у зростанні ролі політичних партій в політичному процесі, перших кроках у формуванні цивілізованої позапарламентської опозиції та ін. Зміцненню демократичного потенціалу суспільства сприяють і позитивні зрушення у суспільній свідомості, про що свідчить припинення наприкінці 1990-х рр. зростаючого погіршення показників соціального самопочуття та ставлення людей до власного місця в суспільстві. Поступ у напрямі демократизації автору бачиться у розширенні правового поля громадської ініціативи, реформі політичної системи, змістом якої має стати гармонійне поєднання системи призначень із центру (у галузях життєво важливих для всього суспільства, наприклад служба безпеки) і формування місцевих органів влади та управління населенням. Інститут державних адміністрацій, що виник унаслідок боротьби за владні повноваження у трикутнику президент – Верховна Рада – уряд, є гальмом на шляху демократичних перетворень і має бути скасований. |