Основними ознаками інтелектуалізму в літературі вважаємо насамперед концептуальність твору, наявність героя-ідеї, підкреслену символічність, різні види інтертекстуальності, поєднання реального та ірреального, створення різноманітних картин світу, побудову конфлікту і колізії твору у вигляді розумової схеми, параболічність думки, використання гри, відкритий фінал і т. ін. Цей комплекс специфічних художніх ознак надає інтелектуальній прозі своєрідності, що виокремлює її з-поміж інших близьких до неї жанрових різновидів, як от: химерної, філософської, притчевої, міфологічної, психологічної. Найменше спільних рис інтелектуальна проза має з химерною прозою – фактично, об’єднують їх тільки елементи народної фантастики, історичний колорит і символізація окремих образів, що простежується в творах В. Дрозда та Вал. Шевчука. Основна відмінність – призначення роману, адже химерна проза прагне перш за все розважити читача, тоді як інтелектуальна – приховати, завуалювати глибокий зміст, змусити читача замислитись. На відміну від філософського роману, інтелектуальний роман містить не лише концепцію письменника (причому вона може бути не тільки філософською, а й науковою, притчевою), а також інші не менш важливі чинники: своєрідний характер героя, персонаж-ідею, символічні образи та ін. Від притчевої прози інтелектуальну відрізняє те, що притча може використовуватися разом з іншими важливими прийомами інтелектуального твору, але не є визначальною, провідною. Міфологічність, подібно до притчевості, може відігравати важливу роль в інтелектуальній прозі, але не виступає її обов’язковою ознакою; тому слід розрізняти міфологічну й інтелектуальну прозу. Остання може значною мірою послугуватися також здобутками психологічної прози – зосереджувати увагу на психічному стані героїв, але відрізняється іншими жанровими домінантами. Як бачимо, інтелектуальна проза має здатність асимілювати певні особливості інших жанрових різновидів прози. Вона інтегрує здобутки не лише літератури, а й інших культурних практик (науки, міфології, мистецтва, історії тощо). У розвитку української інтелектуальної прози 1960-90 рр. можна визначити два підперіоди: кінець 1960-х-середина 1980-х рр. Цей відтинок представлений такими творами: “Як на війні” (1964), “Бар’єр несумісності” (1968-70) Ю. Щербака, “Вовкулака (Самотній вовк)” (1966-80) В. Дрозда, “Безслідний Лукас” (1976-1986) П. Загребельного, “Біла тінь” (1977), “Суд над Сенекою”, “Вернися в дім свій” (1981) Ю. Мушкетика, “Міські мотиви” (1978-80), “Дисертація” (1983) В. Тарнавського, “Господар” (1986), Г. Пагутяк; окремі елементи інтелектуальної прози притаманні роману “Час сподівань і звершень” (1977) Н. Рибака; середина 1980-х – 90-і рр., коли написані такі твори, як “Причини і наслідки” (1987) Ю. Щербака, “Чудо” (1987), “Камінна луна” (1987), “Дзиґар одвічний” (1990), “Юнаки з вогненної печі: Записки стандартного чоловіка” (1991-99) Вал. Шевчука, “Матріополь” (1990) В. Тарнавського, “Землетрус” (1993) С. Майданської, “Гірчичне зерно” (1990), “Смітник Господа нашого” (1992-94), “Записки Білого Пташка” (1995) Г. Пагутяк, „Марта” (1993), „Рай” (1999-2001), Г. Штоня, “Дві жінки Альберта” (1993-2000, 2002), “Краєвиди підглядника” (1995-1998) Б. Бойчука, „Воццек” (1995-97) Ю. Іздрика та ін. Українська інтелектуальна проза дуже специфічна за своїми художніми ознаками, проте має й низку типологічних рис, що єднають її зі світовою художньою практикою. Спільною для творів українських і зарубіжних прозаїків-інтелектуалістів можна назвати захопленість символікою, поєднання реального та ірреального, наявність у багатьох творах специфічних персонажів – носіїв ідеї. Водночас в українських романах і повістях досить рідко використовується потік свідомості, мовні експерименти та інші художні прийоми, характерні для інтелектуальної прози в інших національних літературах. Найчастіше з цими прийомами працюють Ю. Щербак, Вал. Шевчук, Ю. Іздрик. Іншою рисою, якою українська інтелектуальна проза відрізняється від європейської, є тенденція до химерності, іронічності, прикладом чого може бути творчість Вал. Шевчука та В. Тарнавського. Ще одна специфічна особливість – досить широке використання міфології (античної, слов’янської, а також власної авторської), що помітно у творах В. Дрозда, В. Тарнавського, Г. Пагутяк. Українська інтелектуальна проза широко послугується художнім досвідом інших жанрових різновидів, виходить за свої “межі”, часом утруднюючи жанрову диференціацію. Скажімо, поглиблений психологізм характеризує окремі твори Вал. Шевчука, В. Дрозда, що дає підстави окремим літературознавцям відносити їх твори до психологічної прози, хоча поруч із психологізмом відразу звертається увагу на виразні ознаки інтелектуальної прози. Саме ці риси – концептуальність, наявність героя-ідеї, авторської картини світу, інтертекстуальність, поглиблена символічність і т. ін. – виступають жанрово-стильовими домінантами, спонукаючи відносити ці твори саме до інтелектуальної прози. Великий вплив на українську інтелектуальну прозу справляє розвиток філософії, культурології, соціології. Це відчувається в осмисленні авторами глобальних проблем занепаду європейської цивілізації. Пояснити такий процес можна тим, що в періоди духовної кризи в культурі особливо посилюється вплив філософії на мистецтво. Відповідно виникають терміни “роман культури” і “людина культури”, оскільки в культурній дійсності в такі періоди часом стираються чіткі грані між мистецтвом, наукою, філософією; людина починає розглядатися в цілісному контексті культури. Нині можна говорити про досить сприятливі перспективи для розвитку української інтелектуальної прози. Адже, з одного боку, українська література перестає бути заангажованою і відмежованою від світової літератури, що відкриває для неї нові обрії. Проте, з другого боку, можна констатувати меншу зацікавленість класичною літературою, філософією, образотворчим мистецтвом, міфологією, оскільки значна частина суспільства захоплюється масовою літературою, кітчем, а тому все більше віддаляється від справжнього мистецтва. У цьому плані відзначаємо деякий занепад інтелектуального мистецтва, зокрема й літератури, що розпочинається на межі ХХ–ХХІ століть. Отже, українська інтелектуальна проза протягом 1960-90-х рр. розвивається нерівномірно, їй притаманні злети і падіння, пов’язані перш за все з політичними й культурними чинниками. Прогнозувати подальшу долю української інтелектуальної прози доволі важко. Можна тільки припустити, що останнім часом знижується мистецька вимогливість читачів, а це приводить до послаблення інтелектуального начала в художніх текстах. Тим часом уже наявні художні здобутки українських письменників-інтелектуалістів настільки вагомі й мистецьки вартісні, що заслуговують на подальше спеціальне дослідження. |
