Аналізовані романи свідчать про належність творчості Рушді до того типу художнього освоєння східної тематики, який у даній роботі вважається “внутрішнім”, або імпліцитним, оскільки акцент падає на глибинні, внутрішні структури іншого світовідчуття та способу життя. Своїми текстами письменник вступає у свідому інтертекстуальну полеміку із традиціями західного орієнталістського письма та утвердженої ним образності на різних рівнях поетики, особливо в системах персонажів та часопросторовій будові. Рушді обстоює самодостатню цінність східної культури, її право на самовизначення на основі внутрішніх, властивих їй критеріїв і повсякчас деконструює спроби наділяти східну цивілізацію онтологічною цінністю лише на основі її контактів із західною. Основний ракурс зображення східних реалій у романах Рушді свідчить про перевагу авторських інтенцій, які ведуть до саморозкриття особливостей культури Сходу. Разом з тим, Рушді деміфологізує ідеалістичні уявлення про Схід, висвітлюючи негативні політичні, соціальні або побутові реалії східних країн (наприклад, наслідки репресивної політики уряду Індіри Ганді, відокремлення Пакистану від Індії, громадянських війн (“Діти півночі”); політичні інтриги у новоствореному Пакистані (“Сором”); омасовлення східного суспільства, зростання націоналістичних тенденцій в Індії наприкінці ХХ ст. (“Останній подих Мавра”). Найвиразніше прийоми деміфологізації помітні в системах дійових осіб, особливо щодо історичних образів. Рушді спростовує наукові чи художні спроби представляти східний світ як гомогенну або статичну цілісність, намагання визначити позачасові домінанти мислення людини Сходу. Натомість у своїх текстах письменник пропонує мультикультурне бачення культури як об‘єкту художнього зображення. З одного боку, Рушді демонструє гетерогенний характер східної культури, а з другого, художньо наголошує на доцільності та актуальності мультикультурного світогляду за сучасних умов. Поетологічний аналіз романів Рушді дозволив виявити зв‘язок між домінантами авторського світогляду та їх текстуальним втіленням і вирішити дискусійне питання художньої типології творів Рушді, що належать до постмодерністського типу творчості. Мультикультурне бачення письменника в постмодерністському контексті відбивається у синкретичних особливостях поетики на різних структурних рівнях досліджуваних романів. Особливості часопросторової моделі свідчать про взаємодію різних видів сприйняття часу – історичного (лінійного) та міфологічного (циклічного), художнього та документального. У “відкритому” (Д.Ліхачов) художньому часі романів взаємодіють особистісні та історичні концепції буття, індивідуальні особливості персонажів та закономірності національного становлення. Особлива увага приділяється розкриттю палімпсестної природи реальності та сучасних художніх пошуків. Проблемне поле романів Рушді найвиразніше виявляється в художній семантиці персонажів, яка визначається сплетінням історичного, інтертекстуального, міфологічного підтекстів, різних культурологічних кодів або функцій дійових осіб. Помітна еволюція авторського бачення проблеми стосунків між індивідом та історією: від намагання інтегруватися в історичний процес (“Діти півночі”) до об‘єктивного самоусвідомлення в історії (“Останній подих Мавра”). Увиразнюючи цінність кожної особистості, Рушді водночас підкреслює нерозривний зв‘язок індивіда з історією, особливо в історичних умовах новостворених країн. Тому метаісторична проза досліджуваних романів свідчить про злиття історичного та художнього дискурсів, а концепція персонажа відбиває також авторську інтенцію до віднайдення певної екзистенційної цілісності на тлі постсучасної ситуації агностицизму. Найвиразніше постмодерністські інтенції романів Рушді проявляються в наративній будові: підкреслена суб‘єктивність оповідної манери, зумовлена особливостями свідомості конкретного оповідача; позиція “ненадійного наратора”, характерна передусім для романів “Діти півночі” і “Останній подих Мавра”; метанаративні судження самосвідомих оповідачів; взаємодія різних форм нарації: від третьої особи, “Ich-Erzдhlung” на основі західної літератури та “я-оповідача” в традиціях усних фольклорних жанрів Сходу. Параметри еволюції оповідної структури романів Рушді визначаються двома основними формами нарації: “я-оповідь” у відповідних авторських модифікаціях та об‘єктивна оповідна манера, які можуть поєднуватися в конкретному творі. Письменник комбінує традиційні прийоми усної епічної традиції Сходу та сучасні оповідні форми постмодерністського письма. Cинкретизм східних і західних поетологічних рис у творчості Рушді можна вважати наслідком поліваріативної природи поетики його романів, для яких характерна динамічна структура, постійні пошуки нових способів художнього вираження, трансформація існуючих прийомів вербальної репрезентації. | 