У висновках узагальнюються результати дослідження.
Проблема визначення притчі й гібридних жанрів на її основі, а також категорії притчевості, зберігає актуальність у сучасному літературознавстві внаслідок звернення новітньої літератури до інакомовних форм оповіді і виникнення нових жанрових модифікацій притчі. Притча доби постмодернізму, не втрачаючи генетичного зв’язку із попередніми модифікаціями жанру (екзистенціалістською та постекзистенціалістською), водночас під впливом постмодерністської концептосфери набуває унікальних характеристик (зокрема, у парадигмі авторсько-читацької взаємодії) , за якими її можна вважати самостійним явищем.
Яскравою ілюстрацією такого спадкоємницького і водночас полемічного зв’язку виступає творчість сучасного британського прозаїка Джуліана Барнса, становлення якого як письменника відбувається під впливом світоглядної концепції постмодернізму. Успадковуючи такі специфічні риси британської інакомовної літератури як матеріальність, раціональність та історизм, Барнс творчо переосмислює їх у постмодерністському руслі, надаючи реалії та деталі перш за все сугестивної функції. Притча у творчості Барнса може бути присутня як у вигляді вбудованого фрагменту (численні мікропритчі у „Папузі Флобера” дилогії „Як усе було” і „Любов і т.ін.”, „Дивлячись на сонце”), так і у виглядi конструктивної першооснови твору. В останньому випадку притчевий вплив відчутний на всіх рівнях організації тексту.
За допомогою інакомовлення Барнс відбиває у своїй творчості такі концепти постмодерністської епістеми як деконструкція, симулякр, дискурс, причому останній може використовуватися і як претекст. Художня деталь, що стає в творах Барнса основою для вбудованих притч-парабол, несе на собi відбиток постмодерністської концепції знака. Поєднуючись із освяченими притчевою традицією міфологемами Дому, Острову, Шляху, вона створює у романах Барнса типовий для постмодерністської притчі ефект взаємопроникнення тимчасового й вічного. Притчеву природу творів підкреслюють і обрані автором специфічні типи дійових осіб: персонажі-функції, персонажі-маски або персонажі-метафори.
Ідея Історії посідає у творах Барнса те саме місце, яке займала у канонічній притчі одвічна позачасова Мораль, однак статусу універсальності не має. Хоча історія і виконує функцію універсального притчевого тла, на якому камерні історії набувають статусу філософського узагальнення, автор постійно підкреслює ілюзорність такого бачення, його залежність від інтерпретуючої свідомості. Деконструюючи історичний метанаратив („Папуга Флобера”, „Історія світу у 10 главах”, „Дикобраз”), декларуючи симуляційну природу Історії („Англія, Англія”), її залежність від типу дискурсу та риторичних стратегій („Як усе було”, „Любов і т.ін.”) Барнс підштовхує читача до самостійних тлумачень, надає йому інтерпретативної свободи, чим і зумовлена висока інтерактивність його притч.
|