У дисертації проаналізовано поетику постмодерністської інтелектуальної драми Т. Стоппарда. Творча спадщина британського драматурга постає як один із виявів нового постмодерністського етапу розвитку інтелектуалізму в художній літературі. Аналіз сконцентровано довкола трьох поетологічних «блоків». По-перше, показано, що картина світу і концепція героя в п’єсах Стоппарда демонструють взаємопроникнення елементів чотирьох філософсько-естетичних концепцій: екзистенціальної, постструктуралістської, неоплатонічної та власне постмодерністської. По-друге, розглянуто інтертекстуальність як один із провідних засобів інтелектуалізації художнього матеріалу, що поширює семантичний потенціал творів. На декількох рівнях проаналізована гра як унаочнення і принципу театральної дії, і самого механізму функціонування постмодерністського ігрового модусу. Розгляд еволюції інтелектуалізму продемонстрував, що інтелектуалізм у літературі починає оформлюватися як одна з провідних ознак філософських жанрів у добу Просвітництва. Саме в цей час формуються домінанти художнього інтелектуалізму: основу твору складає авторська філософська концепція; серйозність проблематики часто-густо поєднується з іронічністю форми, іноді – з карнавальністю; світ сприймається текстуально. На різних етапах розвитку літератури інтелектуалізм набуває нових рис, усталюються жанри, яким дослідники дають такі визначення, як «інтелектуальний роман», «інтелектуальна драма». Еволюція інтелектуалізму призводить до виникнення у ХХ ст. окремих жанрових різновидів, а саме: «інтелектуальна драма» (від Г. Ібсена до Т. Стоппарда) та «інтелектуальний роман» (від Т. Манна до А. Мердок і Дж. Фаулза). У творчості Т. Стоппарда представлений якісно новий – постмодерністський – тип художнього інтелектуалізму. В постмодерністській літературі інтелектуалізм виявляється на різних рівнях. В основі тематики та проблематики постмодерністських творів закладено певну філософську концепцію, яка досить часто базується на декількох вже існуючих філософських теоріях і сама по собі утворює концептуальний інтертекст. Пріоритетного значення набуває також розгляд етичних проблем. Головна інтелектуальна настанова полягає у розгалуженій полісемантичності тексту. Ускладнюється формальний аспект художнього твору, де провідним стає принцип гри, який на рівні поетики виявляється у ризомності, інтертекстуальності, пастіші, мовних іграх. При цьому передбачається активне залучення читача до процесу «означування» художнього тексту, де читач починає функціонувати як «джерело смислу». У постмодерністських інтелектуальних драмах Т. Стоппарда «Розенкранц і Гільденстерн мертві» та «Винахід любові», які належать, відповідно, до раннього етапу творчості британського драматурга й до сучасного періоду його творчої діяльності, картина світу і людини формується під впливом таких філософських систем, як екзистенціалізм, постструктуралізм, постмодернізм і неоплатонізм. Зважаючи на це, можна говорити про інтертекстуальність концептуального характеру, коли в межах одного твору взаємодіють елементи різних філософських систем. Головні характеристики картини світу в інтелектуальній драмі Т. Стоппарда «Винахід любові» зводяться до того, що світ п’єси є трансцендентним – це світ колишнього, смерті, світ-текст. Центральну проблему творчості Т. Стоппарда можна передати через тріаду «життя – смерть – безсмертя». В контексті п’єси «Винахід любові» концепти, які складають тріаду, відбиваються в синонімічних рядах: «життя – любов», «смерть – забуття», «безсмертя – творчість» і «безсмертя – знання». Тип головного героя в інтелектуальній драмі Стоппарда проходить еволюцію від беккетівського типажу героя-«клоуна», героя-псевдоінтелектуала до героя-інтелектуала, мислителя, вченого, творця. Сама доля героя становить певний текст, різновидами якого постають роль із п’єси, міф, біографія, поема. Одним із принципів побудови інтелектуальної драми в цілому та відображення головних дійових осіб зокрема є парадоксальність і двійництво. Аналіз інтертексту в п’єсі «Розенкранц і Гільденстерн мертві» показує, що, вводячи абсурдистську модель світу в контекст шекспірівського «Гамлета», Т. Стоппард створює свій варіант на основі беккетівської метафори ситуації людського буття. Герої Стоппарда перебувають у парадоксальному очікуванні смерті. Такою є їхня роль: герої вкинуті у текст, якому вони остаточно підпорядковані, який є для них невідомим і знаходиться поза межами розуміння. Атмосфера безнадійності поглиблюється тим, що персонажам Стоппарда навіть не надається можливості пізнати свою роль. Беккетівській метафорі пустки та безглуздості людського існування надаються нові відтінки, оскільки Стоппард поєднує два положення – екзистенціальну «вкинутість» людини в світ, який вже неможливо змінити, та постструктуралістське сприйняття світу і життя як тексту. Немає нічого, крім шекспірівського тексту, що перейшов у статус екзистенції, й саме в ньому знаходять існування стоппардівські герої. Розгляд інтертекстуальності у «Винаході любові» дозволяє зробити такий висновок: платонівська концепція Еросу, античні ідеї, літературні сюжети та художні образи, які створені стародавніми авторами, рясно вводяться в п’єсу і становлять її лейтмотиви. В свою чергу, упереджений вікторіанський погляд на них організовує певне протистояння та розкриває головну ідею п’єси. Найголовніша цінність – це людське життя, яке щедро витрачається героями. Перед обличчям вічності стає яснішою відносність всіх «нормативів» та «настанов». Ця нормативність ще нікого не зробила щасливим, нікому не подовжила життя: смерть однаково забирає і тих, хто встановлює закони, і тих, хто їх виконує, й тих, хто порушує норми та переступає через заборони. Лише талант і мистецтво можуть виправдати «порушників». Розкриття цієї ідеї досягається шляхом спів- і протиставлення двох «золотих» епох (античної та вікторіанської) та виявлення їхньої схожості й принципової нерівноцінності. Інтертекстуальність розповсюджується і на такий елемент драматичного твору як ремарка, внаслідок чого ремарка у п’єсах Стоппарда досить часто змінює свою традиційну природу та функції. Ремарка стає одним із засобів розширення семантичного потенціалу драми, демонструючи відносність межі, яка відділяє реальність від гри, правдивість від художньої умовності. Принцип гри репрезентований у постмодерністській інтелектуальній драмі широко та різноманітно. Аналіз численних проявів мовних ігор (парадоксів, каламбурів, включень у текст іншомовного матеріалу, стильового різнобою тощо) показує, що мовні ігри спрямовані на типове для постмодерністської літератури відбиття амбівалентності зовнішнього світу, де одночасно сполучаються піднесене й низове, трагічне й комічне, серйозне та жартівливе, стародавнє та сучасне. В багатозначності речення, фрази, а подекуди навіть і окремого слова проступає проекція сприйняття світу як тексту, а тексту – як світу, який не можна обмежити однозначною вербальною трактовкою. Інтелектуальне наповнення п’єси Т. Стоппарда сполучається з театральністю, яка сягає рівня саморефлексії або метатеатральності. Драматургом використовується ціла низка прийомів, аби навмисно відсторонити глядача від театральної дії заради осмислення суті того, що відбувається на сцені – через оголення механізмів і природи театральності (прийом мовчання, прийом «п’єса-у-п’єсі», парафрастична рефлексія, «децентрація», гра з глядачем тощо). Все це спрямоване на демонстрацію «нежиттєздатності» сценічного дійства і створює умовну перспективу безпосереднього залучення глядачів до участі в грі, яка уможливлює зняття межі між залом і сценою, а якщо брати ширше – поміж грою та реальністю. |
