Анотація до роботи:

Леоненко Р. Перший державний український театр: Український Національний Театр, Київ, 1917-1918. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства із спеціальності 17.00.02 “Театральне мистецтво”. - Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України. - Київ, 2001.

Дисертація є спробою відновити та комплексно осмислити, проаналізувати і систематизувати історію створення та діяльність Українського Національного Театру (1917-1918) – першого державного українського театру, назва якого впродовж тривалого часу була вилучена із мистецького і наукового обігу. Основна увага приділена дослідженню таких аспектів: вивченню історично-політичного та мистецького контексту й обставин виникнення першого українського державного театру, визначенню естетичної платформи та адміністративних засад його функціонування, аналізові творчого складу, репертуару і постановок. Принагідно наводиться повний репертуар Українського Національного Театру. Таким чином, це дослідження, заповнюючи одну з “білих плям” в історії національної культури, сприятиме написанню якісно нової історії українського театру.

. Один і єдиний сезон Українського національного театру вказав на реальні шляхи подолання кризи, в якій в переддень революційних суспільних змін опинився український театр. Суспільно-політична криза покликала до нечуваної активності всі творчі сили суспільства. На цій хвилі національного піднесення була зроблена усвідомлена спроба державного культуробудівництва в Україні. Ця перша спроба дозволила реально побачити ті стереотипи української театральної традиції, які загальмували мистецький поступ. Відтак ідея єдиного універсального театру для всіх верств української людності відкидається. Замість неї висувається ідея диференціації державних театрів. Мистецькі запити суспільства усвідомлюються творцями державної театральної політики не загально, як у перші дні революційних змін, а більш конкретно, виважено і об’єктивно. Відтак різнопланові мистецькі завдання передбачається доручити виконувати кільком різним театральним колективам. І за часів Української держави гетьмана Павла Скоропадського ці ідеї були реалізовані, наскільки це дозволили реалії військово-політичного та економічного життя в Україні 1918 року.

З погляду сьогодення ця диференціація усвідомлюється нами не стільки спробою назавжди відокремити один від одного різні технологічно-стильові типи театру, орієнтовані на різний тип репертуару, скільки створити на певний час сприятливі умови конкретному театральному колективові для успішного засвоєння нової для української театральної культури драматургії, яка б, у свою чергу, стимулювала застосування акторами нової психотехніки (перші кроки до освоєння якої здійснювались з 1913 року ще в Київському театрі Миколи Садовського).

Підсумовуючи значення першого державного театру, зауважимо, що це був сміливий експеримент, втілення "золотої мрії" української інтелігенції: театр, незалежний від каси, від смаків публіки, спрямований до кращих зразків української і світової драматургії. Але у 1917 році цей "ідеальний" репертуарний театр не міг існувати. І навіть не через фінансову нездатність уряду, який узявся за його створення, а, передусім, через непідготованість творчих сил до такого експерименту. На часі був режисерський театр, який прийшов на зміну авторському типові театру; але на той час національне мистецтво ще не мало режисера загальнонаціонального звучання і європейського значення, який би міг очолити колектив Українського Національного Театру і піднести його постановки на якісно новий рівень. Крім того, в самій ідеї був закладений нездійсненно-ідеальний момент: задовольнити одним репертуаром усіх глядачів.

І хоч сучасна мистецька практика в Україні, як і в цілому світі, вказує на те, що більшість театральних культур нині прийшла до такої моделі театральних колективів, яка передбачає поєднання в репертуарі різноманітних за стилем та художнім спрямуванням драматичних творів, все ж для глядачів українського театру у 1917 році це була революційна новація – розшарування мистецьких запитів різних верств суспільства було занадто великим, аби усі прихильники національного мистецтва зібрались в одному театрі. Утримуючи збільшену трупу і виставляючи зовсім різнопланові вистави, Український Національний Театр мав широкий розголос, але протягом одного сезону не встиг сформувати коло своїх глядачів, кількість відвідувачів залишалась нестабільною. Спрямований на всіх, Український Національний Театр виявився не спрямованим ні на кого конкретно. Нестача засобів для реалізації експерименту не дозволила завершити його так само красиво, як було розпочато, і останні місяці сезону, попри окремі надзвичайно вдалі постановки, були прикрою агонією великого театрального колективу.

Таким чином сезон Українського національного театру дозволив інтелігенції, і передусім театральним діячам (хоч і не малою ціною) розпрощатися з ідеалізмом і адекватно сприйняти реалії мистецького процесу. Для того, щоб з нового сезону здійснювати здорову театральну політику і досягти значних мистецьких результатів.

Показово, що майже одночасно з першим державним театром на публіку вийшов очолюваний Лесем Курбасом Молодий театр, приватний український театральний колектив, з виставою "Чорна Пантера і Білий Ведмідь". У такий спосіб історія неначе сама розумно розв’язала суперечки між учасниками Комітету Українського Національного Театру, застерігши для українського театрального мистецтва обидва шляхи розвитку, які доповнювали один одного: еволюційний (Український Національний Театр) і революційний (Молодий театр).

Публікації автора:

1. Комітет Українського Національного Театру. 1917-1918 // Суспільствознавчі науки і відродження нації: Збірник наукових праць. – Луцьк, 1997. - С. 20-22.

2. Скільки років театрові імені М. Заньковецької? // Культура і життя. - 1997. - 3 грудня. - № 67. - С. 1, 3. (Співавтор – Р. Пилипчук.)

3. Другий найстаріший державний театр України // Культура і життя. - 1998. - 15 липня. - № 28. - С. 2, 4.

4. Іван Мар’яненко – директор Українського Національного Театру // Іван Мар’яненко – видатний діяч українського театру: Матеріали Науково-теоретичної конференції, присвяченої 120-річчю від дня народження І. О. Мар’яненка та спогади його колишніх учнів. – Харків: Спілка театральних діячів України, 1998. – С. 21-29.

5. Державний Драматичний Театр (Київ, 1918-1919 рр.) – предтеча Дніпропетровського державного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка // Матеріали Регіональної науково-практичної конференції "Джерела духовності: ґенеза творчого процесу та розвиток мистецтва". – Т.1. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський державний університет, 1999. – С. 140-146.

6. Перші українські державні театри. 1917-1919 роки // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Львів, 1999. – Т. 237. – С. 134-167.

7. Володимир Винниченко та Український Національний Театр (Київ, 1917-1918) // Наукові записки. – Випуск 27. – Серія: Філологічні науки (українське літературознавство). – Кіровоград: Редакційно-видавничий центр Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка, 2000. – С. 150-159.

8. Діяльність Українського Національного Театру (1917-1918) // IV Міжнародний конгрес україністів (Одеса, 26-29 серпня 1999 р.): Доповіді та повідомлення / Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, Міжнародна асоціація україністів, Міжнародна асоціація етнологів. – Кн. 2: Мистецтвознавство. – Одеса-Київ: Видавництво Асоціації етнологів, 2001. – С. 621-631.

9. Комітет Українського Національного Театру – провідник державної театральної політики. Київ. 1917-1918 // Мистецтвознавство України: Зб. наук. праць. – К., 2001. – Вип. 2: 2001. – С. 149-163.