У дослідженні вперше у вітчизняній юридичній науці здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз концептуальних основ періодизації історико-правового процесу. Основні результати дослідження відображаються у таких положеннях: 1. Історико-правовий процес – це особлива категорія історико-правового пізнання (історико-правових наук), що відображає процес безперервного і нескінченного руху права, тривалість і послідовність зміни якісно відмінних етапів, стадій або фаз у ході історико-правового руху – у виникненні, розвитку і завершенні правових подій, явищ, норм. 2. Періодизація історико-правового процесу – це поділ цього процесу за шкалою часу у формі визначених, слідуючих один за одним, історичних періодів (ступенів, фаз, етапів) з урахуванням специфіки розвитку самого права і впливу окремих сфер суспільного життя на розвиток права. 3. Науково-пізнавальне значення періодизації історико-правового процесу полягає у впорядкуванні, систематизації історико-правового знання, полегшенні розуміння окремих правових явищ і дійсного історико-правового процесу у його різних фазах, у виокремленні вузлових моментів в історії права, що сприяє зрештою виявленню і формулюванню закономірностей становлення і розвитку права, правових ідей. 4. На основі наукового спадку М. Барга, Л. Грініна, Н. Розова, Ф. Леонтовича і М. Дамірлі, сформовано систему важливих методологічних принципів побудови періодизації історико-правового процесу, яка включає: наявність однакових підстав, згідно з якими побудова періодизації вимагає при виокремленні рівних за таксономічною значущістю періодів виходити з однакових причин (критеріїв); дотримання ієрархії, яка припускає, що при складній періодизації, коли вищі ступені усередині себе розбиті на нижчі, періоди кожного подальшого рівня поділу повинні бути таксономічно менш важливими, ніж періоди попереднього рівня; рівноправність періодів одного ступеня поділу; можливість існування в рамках кожного виділеного періоду історико-правового процесу підперіодів; виокремлення, крім головного критерію періодизації, який визначає кількість і характеристики періодів, що виділяються, ще додаткового критерію, за допомогою якого уточнюються підперіоди і хронологія; єдність періодизації для предмета, що вивчається, в цілому; періодизація повинна ґрунтуватися на історичному русі предмета відповідної історико-правової дисципліни; відповідність періодизації внутрішньому механізмові розвитку об’єкта пізнання, з’ясування його самого, внутрішньої логіки, механізму руху права прояву себе за допомогою цієї періодизації та її структури; забезпечення періодизації як історії явища, що вивчається, в цілому, так і будь-якого його аспекту як цілісного, підлеглого внутрішній логіці розвитку; неможливість строгого відмежування періодів один від одного; необхідність зіставлення у концептуальному плані структури періодизації історико-правового процесу з ключовими категоріями найбільш розвинених і продуктивних макроісторичних парадигм; співвідношення періодизації історико-правового процесу з головними характеристиками, визначальними якостями, які задають специфіку і стабільність різним частинам історико-правової реальності; одноманітність періодизації історико-правового процесу у часі, оскільки некоректним є поділ ранніх періодів історії на підставі одного критерію, а пізніших – на підставі іншого; необхідність урахування впливу окремих сфер суспільного життя на розвиток права; обов’язковість взяття до уваги очевидної відмінності у швидкості історичних змін у просторі, що, у той же час, не повинно підривати цілісності періодизації в її ключових аспектах. 5. Для того, щоб критерії періодизації історико-правового процесу виявилися спроможними і придатними для виконання відповідних функцій, вони повинні відповідати таким методологічним вимогам: в основі своїй мати постійні, закономірні, а не тимчасові й випадкові чинники; слід враховувати як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники, що прямо впливають на процес становлення і розвитку правових явищ; якщо за основу періодизації береться не один, а декілька критеріїв, то один із них повинен бути основним, домінуючим, причому він має бути безпосередньо пов'язаним із правом. 6. Здійснене дослідження дозволило запропонувати авторський підхід до даної проблеми, який може бути названий підходом багаточинника (синтетичним). Основні положення представленого підходу багаточинника (синтетичного) можуть бути сформульовані так: 1) первісна посилка полягає в тому, що право є самостійною сферою суспільного життя і, отже, періодизація історико-правового процесу повинна ґрунтуватися на ході історичного руху, перш за все, самого права, відповідати внутрішньому механізмові його розвитку. Інші чинники, попри всю їхню значущість, не можуть бути головним і вирішальним критерієм. Отже, саме право повинне бути основним критерієм періодизації історико-правового процесу. У зазначеному плані мають значення суттєві перетворення у правовому житті суспільства, фундаментальні правові реформи, важливі правові пам’ятки; 2) надзвичайно важливим для історико-правових досліджень є також виявлення взаємозв'язків права з іншими спеціалізованими сферами суспільного життя, складовою частиною яких воно є. Адже право розвивається під впливом багатьох чинників, а на різних етапах розвитку права мають значення ті чи інші чинники (державно-політичні, соціально-економічні, духовно-культурні). Причому, рух права відбувається нерівномірно, через зміну криз і проривів, хаосов і порядків із виходом на авансцену історико-правового процесу то одних, то інших чинників. Вплив зазначених соціально-культурних чинників має бути додатковим критерієм періодизації історико-правового процесу. Це означає, що вищезазначені чинники можуть бути критерієм виокремлення підетапів в історико-правовому процесі й основою хронології у ньому; 3) зазначена у попередньому пункті обставина вимагає обліку положень як формаційного, так і цивілізаційного підходів. Якщо перший із них дозволяє виявити взаємозв’язок права із соціально-економічною складовою суспільства, то останній – із духовно-культурною сферою; 4) створення цілісної правової картини періоду, що вивчається, часто вимагає синтезу положень цивілізаційного і формаційного підходів, тим більше, що приклади подібного синтезу вже існують у соціально-гуманітарній літературі. Проте, здійснюваний при цьому синтез не повинен мати чисто еклектичного характеру, а повинен припускати методологічне упорядковування різних принципів та елементів зазначених підходів; 5) принцип додатковості дозволяє застосування у рамках представленого підходу інших концептуальних підходів і методів. |