Анотація до роботи:

1. Григорьев А.Н. Тюремные учреждения Таврической губернии в начале ХХ в. //Вісник Університету внутрішніх справ. – Харків. – 1999. – Вип. 7. – С. 37-45.

2. Григорьев А.Н. Реформирование пенитенциарной ситемы на Украине в конце ХIХ – начале ХХ вв. На примере Таврической губернии //Культура народов Причерноморья. Научный журнал. – Симферополь: Крымский научный центр. – 1999. – Вып. 10. – С.60-64.

3. Григорьев А.Н. О недостатках в деятельности Симферопольской губернской тюрьмы в мае 1908г. //Матеріали І Звітної науково – практичної конференції КФ УВС. – Сімферополь: Таврія – Плюс. – 1999. – С.48-53.

4. Григорьев А.Н. Правовое регулирование исполнения лишения свободы в Украине в конце ХІХ – начале ХХ вв. (на примере Таврической губернии) //Вісник університету внутрішніх справ. – Харків. – 2001. – Вип.13. – С.198-202

5. Григорьев А.Н. Формирование административно –судебных органов в Таврической области после присоединения Крыма к России //Матеріали ІІІ Звітної науково – практичної конференції КФ НУВС. – Сімферополь: Доля. – 2001. – С.34-38.

6. Григорьев А.Н. Некоторые аспекты назначения и исполнения ареста как вида уголовного наказания в Украине (исторический обзор) //Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС. – Луганськ. – 2002. – Вип.3. – С.130-135.

7. Григорьев А.Н. Вопросы наказания в идеях английского философа Иеремии Бентама //Матеріали V Звітної науково-практичної конференції КЮІ НУВС. – Сімферополь: Доля. – 2003. – Ч.1. – С.192-194.

8. Григорьев А.Н. Предпосылки и факторы возникновения политико – правовых идей в сфере уголовного наказания в Украине в последней четверти XVIII в.
   //Вісник Національного Університету внутрішніх справ. – Харків. – 2003.– Вип.21. – Ч.2. – С.102-108.

9. Григор’єв О.М. Воєнізація пенітенціарної системи в Україні (20 – 40- і рр. ХІХ ст.) //Матеріали VI Звітної науково-практичної конференції КЮІ НУВС. – Сімферополь: Доля. – 2004. – Ч.2. – С.19-22.

10. Григор’єв О.М. Виконання покарання у вигляді позбавлення волі в Україні (ІІ-а пол. XVII – XVIII ст.) //Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – Сімферополь: КЮІ НУВС. – 2004. – Вип.5. – С.27-36.

11. Григор’єв О.М. Тюремне питання в Україні в І пол. ХІХ ст.//Матеріали VІІ Звітної науково-практичної конференції КЮІ ХНУВС. – Сімферополь: Ельіньо. – 2005. – Ч.2. – С.42-47.

12. Григор’єв О.М. Працевикористання засуджених до позбавлення волі в Україні (ХVІІІ – на початку ХХ ст.) //Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – Сімферополь: КЮІ ХНУВС. – 2006. – Вип.8. – С.173 -180.

АНОТАЦІЇ

Григор’єв О.М. Пенітенціарна теорія та практика в Російській імперії в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.: історико-правове дослідження (на прикладі українських губерній). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01. – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень – Харківський Національний університет внутрішніх справ. – Харків, 2006.

У дисертації досліджено становлення та розвиток кримінально – виконавчого права в Україні з кінця XVIII – до початку ХХ століття, проблеми діяльності пенітенціарних установ у зазначений період часу. В цій час російський уряд починає широко застосувати позбавлення волі, поступово відмовляючись від попередніх форм боротьбі зі злочинністю.

На основі аналізу літератури, законодавчих актів та архівних матеріалів досліджується формування пенітенціарного законодавства, модернізація тюремної системи, діяльність місць позбавлення волі в українських губерніях Росії. У дисертації показано, що дослідницькі проблеми торкаються основоположних засад реформування сучасного кримінально – виконавчого законодавства та функціонування пенітенціарних установ в наступний час. Результати, отримані у процесі дослідження можуть об‘єктивно сприяти чіткішому визначенню теоретико – концептуальних засад вдосконалення кримінально – виконавчої системи.

Проаналізувавши становлення та розвиток пенітенціарної теорії та практики в Україні з кінця XVIII – до початку ХХ ст. необхідно констатувати, що інститут покарання у вигляді позбавлення волі до останньої чверті XVIII ст. не міг набути достатнього поширення. В'язниця на той час була не більш як місцем тимчасового утримання винних до засідання суду або виконання інших видів покарань, частіше всього смертної кари або тілесних покарань. Тобто в'язниці, переважно, застосовувалися не для покарання, а як слідчі ізолятори для тимчасового утримання ув'язнених. В'язниця того часу не переслідувала та і не могла переслідувати ніяких виправних цілей.

На той час не існувало стандартного (уніфікованого) місця ув’язнення, як не існувало і єдиних правил утримання в’язнів. У в’язницях переважала система загального ув’язнення, а одиночне допускалося лише за виняткових обставин. Право не відділяло підслідних від засуджених «колодників», але в цей же час почало практикуватися роз’єднання чоловіків від жінок. Ув'язнені повинні були самі себе утримувати, основним джерелом їх існування була милостиня. Тюремний режим був дуже суворим і далеко не всі ув'язнені могли до кінця витримати весь термін ув’язнення.

Наприкінці XVIII ст. від впливом ліберальних змін в кримінальній політиці російського самодержавства, викликаного активним тюремним рухом в Європі та США, а також зростанням ролі тюремного ув’язнення в системі кримінальних покарань, уряд Катерині II здійснює перші спроби законодавчо врегулювати питання виконання покарань, пов’язаних з позбавленням волі. З цієї ж причини відбувались зміни в системі місць позбавлення волі, вводилися нові види позбавлення волі – до тюремного ув’язнення та каторжних робіт додалися ув’язнення в «робому» та «смирительному» будинках. Для реалізації цих питань були прийняті деякі норми щодо режиму утримання ув'язнених. Тобто вперше з'являються норми кримінально-виконавчого характеру і починає формуватися кримінально-виконавчий апарат з питань виконання позбавлення волі. Катерина II у кінці XVIII ст. планувала провести широку тюремну реформу однак практичних кроків до її реалізації зроблено так і не було. Тогочасна громадська думка дуже мало цікавилася в'язницями для кримінальних злочинців – вона не йшла далі подачі милостині «колодникам».

У першій чверті ХIХ ст. відбулися помітні зміни в тюремній політиці російського уряду. Передова вітчизняна громадськість звернула прискіпливу увагу на становище в'язниць у країні, що відповідало тогочасним настроям в російському суспільстві, які сформувалися під впливом низки чинників, у тому числі діяльності відомих зарубіжних дослідників тюремного питання Говарда, Бентама, Венінга. Завдання морального самовдосконалення, зокрема, засуджених, стали посідати в суспільстві чільне місце. Одним з засобів морального самовдосконалення вважалася добродійність. Результатом цих тенденцій стало створення «Товариства піклувального про тюрми», діяльність якого сприяла формуванню нового, більш демократичного напряму у вітчизняному тюрмознавстві.

Протягом першої половині ХIХ ст. постійно зростала роль тюремного ув’язнення як кримінальної репресії. До середини сторіччя позбавлення волі стає основним механізмом кримінального покарання. У 20 – 40-і рр. XIX ст. відбулося становлення російського пенітенціарного законодавства. Видане в 1832 р. «Звід статутів про тих, що утримуються під вартою і про засланців» з'явилося першим в країні спеціальним законодавчим актом про позбавлення волі. На основі прогресивних ідей та передового практичного досвіду зарубіжних країн розвивалася вітчизняна пенітенціарна наука і практика, удосконалювалося тюремне законодавство. Подальшого розвитку набули питання, пов'язані з виправленням ув’язнених, що передбачали сильніші стимули щодо правослухняної поведінки, було визначене коло дисциплінарних стягнень. З'являються елементи цілеспрямованої виховної роботи в місцях позбавлення волі.

Разом з тим спроби російського уряду провести наприкінці 40-х рр. XIX ст. тюремну реформу так само як і в кінці XVIII ст. зазнали поразки. Негативним чином на розвиток вітчизняної пенітенціарної системи вплинули спроби уряду в 20 – 40-х рр. ХIX ст. воєнізувати місця позбавлення волі (створення воєнно-арештантських рот).

Необхідність реформування пенітенціарної системи Російської імперії у другій половині ХІХ ст. була об’єктивно зумовлена бурхливими процесами розвитку буржуазних суспільних відносин. Самодержавна система виконання покарання у вигляді позбавлення волі продовжувала містити елементи феодальних пережитків, традиційно базувалася на дотриманні принципу становості, що кардинально суперечило новим історичним реаліям. Незважаючи на прийняті урядом окремі кроки з впорядковування становища, тюремна система держави відрізнялася повною дезорганізацією і вкрай незадовільним становищем ведення тюремної справи, відсутністю на місцях органів, здатних організувати нормальну діяльність місць ув’язнення.

Загальну концепцію здійснення тюремної реформи вдалося чітко визначити лише наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. Практичній реалізації реформи передувала проведена спеціальними комісіями аналітична робота з узагальнення відомостей про стан, проблеми та недоліки функціонування місць позбавлення волі. Засноване у 1879 р. Головне тюремне управління практично реалізовувало функції загальнодержавної контролюючої та розпорядчої інстанції і сприяло централізації та уніфікації управління тюремними установами (ГТУ – губернські тюремні інспекції та тюремні комітети «Товариства піклувального про тюрми» – чисельний тюремний персонал).

Беззаперечним успіхом реформи стала нормативна врегульованість організаційно-штатних питань, визначення теоретичних основ організації тюремної системи. Російське пенітенціарне законодавство в умовах здійснення реформи набуло цілісності. Режим у місцях позбавлення волі тлумачився в широкому розумінні і охоплював всю систему засобів впливу на арештантів. «Статут про тих, що утримуються під вартою» 1890 р. і «Загальна тюремна інструкція» 1915 р. стали віховими нормативними актами, що знаменували поступальний розвиток російського пенітенціарного законодавства в напрямку чіткого формального визначення уніфікованих умов виконання і відбування покарання у вигляді позбавлення волі.. В місцях ув’язнення склалася певна система моральної та просвітницької роботи, налагодження арештантської працї, працевикористання арештантів (пільгове обчислення терміну арешту для охочих працювати на суспільні потреби), надання допомоги у працевлаштуванні та соціальної реабїлїтації звільнених з місць позбавлення волі, які можуть бути гідни і сучасному кримінально- виконавчому законодавстві.

Напередодні лютневої революції 1917 р. система виконання покарання у вигляді позбавлення волі являла складний неоднорідний механізм, що активно використовувався в цілях підтримки встановленого в місцях ув’язнення правопорядку. У 1917 р. Тимчасовим урядом була збережена, хоча і дещо у спрощеній формі, система управління місцями позбавлення волі. При цьому було залишено без змін царське пенітенціарне законодавство.

На підставі аналізу розвитку пенітенціарного законодавства, функціонування пенітенціарної системи, особливостей виконання та відбування покарання у вигляді позбавлення волі, проблем соціальних наслідків правозастосовної тюремної практики в Україні у досліджуваний період пропонуються наступні рекомендації щодо вдосконалення кримінально-виконавчого законодавства та відповідної практики в сучасній Україні:

1. Створення та втілення у життя цілісної та науково обгрунтованої системи роботи з персоналом Державного Департаменту України з питань виконання покарань як чинника ефективного функціонування установ і органів виконання покарань.

2. Комплексне вирішення завдань соціального та правового захисту персоналу установ виконання покарань.

3. Розробка форм та визначення напрямків участі інститутів громадянського суспільства в діяльності установ кримінально-виконавчої системи, а також у ресоціалізації засуджених.

4. Важливе значення для діяльності кримінально-виконавчих установ має відродження традицій благодійництва, котрі розвинулися в Україні з організацією «Товариства піклувального про тюрми».

Список опублікованих праць за темою дисертації.