І. Педагогічна лексика української мови ХVІ-ХVІІІ ст. становила собою систему, що інтенсивно формувалася за загальними тенденціями розвитку та закономірностями функціонування тогочасної української мови. Важливим чинником, що вплинув на становлення педагогічної лексики як спеціальної галузі словникового фонду, стало запровадження християнства і виникнення осередків релігійної освіти. Спільний об’єкт впливу – людина – та обопільна мета – виховати її в певному руслі – зумовили синкретизм релігії та педагогіки, тотожність понять “грамотність, освіченість” – “знання Святого Письма”. Одним із проявів цього синкретизму було поєднання в одній особі священика і педагога, що в свою чергу знаходить відбиття у фактах мови. Розвиток педагогічної лексики у досліджуваний період, поступова її спеціалізація безпосередньо пов’язані із піднесенням освіти на якісно новий рівень. Виникнення широкої мережі навчальних закладів, масовість навчання дали поштовх до відгалуження педагогічної праці в окремий професійний вид людської діяльності, який вимагав спеціального мовного оформлення. Отже, становлення педагогічної лексики є результатом внутрішньомовного процесу реагування на нові явища у життя носіїв мови, які вимагали мовної номінації. ІІ. Проаналізований матеріал показує, що основними шляхами формування педагогічної лексики у XVI – XVII ст. були такі: 1. Семантичний розвиток уже існуючих у мові слів (як питомих, так і запозичених). Загальновживані лексеми у багатьох випадках стають носіями нових семем. Останні часто спричиняли перебудову як в ієрархії значень окремого слова, так і синонімічних рядах, до яких воно входило. У системі педагогічної лексики особливої здатності розвивати спеціальні значення набували слова таких груп: 1) лексеми з коренем -ук/уч/ик/ич; 2) лексеми, що позначали дії, спрямовані на збереження життя людини; 3) лексеми, компонентами значення яких були семи “говорити, казати, розмовляти”. 2. Запозичення – важливе джерело поповнення педагогічної лексики. Більшість іншомовних лексем – інтернаціоналізми, що походять із греко-латинського джерела (школа, гімназія, професор, магістр, екзамен, лекція тощо) і відображають позанаціональний характер педагогіки. Отже, засвоєння іншомовної лексики, пов’язаної із навчанням та освітою, відбувається у загальноєвропейському контексті. Латинізми, семантика яких пов’язана з освітньою діяльністю, потрапили на український мовний ґрунт, найбільш вірогідно, через польське посередництво, оскільки українські навчальні заклади створювалися за зразками польських освітніх установ і саме їх діяльність спричинила появу в Україні шкіл європейського типу. Запозичені лексеми відзначалися загалом високим ступенем лексико-семантичного освоєння. 3. Утворення на базі однослівних найменувань спеціалізованих номінацій. Прості та складні назви можуть вступати у гіперо-гіпонімічні відношення: учитель – учитель поетики; професоръ – професоръ поетики; ученикъ – ученикъ школы поетики тощо. 4. Афіксальна деривація від власномовних та запозичених основ. ІІІ. Становлення кожної з аналізованих у роботі тематичних підгруп має свої особливості. Мікросистема найменувань навчальних закладів та їх керівників була в цілому сформована на базі іншомовної лексики. Запозичення – один із провідних засобів номінації осіб-учасників трансляції знань, однак домінуюча роль у синонімічних рядах на їх позначення відводиться власномовним лексемам ученик, учень, учитель. Інші тенденції помітні в групі лексики, що об’єднує слова, зміст яких пов’язаний із процесами навчання і виховання. Питомі лексеми, внаслідок розвитку в їхній семантичній структурі спеціальних педагогічних значень на основі загальномовних, стають головними лексичними одиницями, що передають поняття “здобувати освіту, вчитися”, “виховання”. Для номінації форм організації навчально-виховного процесу залучаються як власномовні, так і запозичені лексеми. Особлива роль у педагогічній лексиці належить словотворчому гнізду кореня праслов’янського походження ук *uk “навчання”, який чергується з uk-, уч-. Лексеми з цим коренем забезпечують педагогічну лексику широким спектром значень. Вони позначають: процес навчання (учити, наука, обучение і под.); опредметнену дію (ученіє, обученіе, наученіе); осіб, що є учасниками процесу трансляції знань (ученик, учень, учащийся, учитель, на учитель); місце здійснення процесу навчання (училище). Найменш розгалуженими серед досліджуваних груп є мікрогрупи назв освітніх установ та їх керівників. Лексеми на їх позначення переважно моносемічні. Упродовж усього періоду розвитку української мови ці групи істотно не поповнилися новими однослівними найменуваннями. Полісемія яскраво виражена в семантичній структурі лексики на позначення понять, пов’язаних із навчально-виховним процесом, оскільки її основу складають загальновживані лексичні одиниці, у яких відбулася модифікація семантики у бік певної спеціалізації. Ця тематична група є найбільш розгалуженою, розвиток педагогічної думки, нові досягнення в галузі дидактики зумовлюють її динамічність. ІV. Функціонування педагогічної лексики не обмежується текстами спеціального призначення. Вона засвідчується у різножанрових творах: поезіях, полемічній літературі, проповідях, передмовах та післямовах до книг, меншою мірою, проте наявна й у конфесійних текстах. Поширення педагогічної лексики зумовлене її особливістю: обслуговуючи спеціальну сферу мовлення, вона водночас стає надбанням загальномовного фонду, оскільки освітньою діяльністю охоплюється широке коло носіїв мови (у кінці XVI-XVII ст. навчання, як відомо, набуло масового характеру). Потрапляючи у специфічні контексти (особливо поезію, полемічні твори), педагогічні лексеми можуть набувати ситуативних оцінних характеристик, вживатися в образних висловах. Педагогічна лексика кодифікується лексикографічними працями XVI- XVII ст. У словниках XVII-XVIII ст. засвідчуються лексеми, що функціонують тільки як спеціальні назви: школа, академія, училище, гімназія, дидаскал, студент, спудей, і багатозначні слова, у яких розвинулося педагогічне значення. Однак рівень тогочасної лексикографічної обробки реєстрових слів не дозволяє достовірно твердити про фіксацію спеціальної семантики, що розвинулася на базі загальномовної. Педагогічні лексеми, які функціонували у староукраїнській мові, продовжують вживатися в новій українській літературній мові і реєструються лексикографічними працями ХІХ - поч. ХХ ст., її активно використовували у художніх творах класики української літератури, що, безперечно, сприяло закріпленню педагогічної лексики в новій українській мові. Лексика, пов’язана з навчанням і освітою, побутує у багатьох паремійних одиницях. У новій українській мові продовжується адаптація запозиченої у ХVІ-ХVІІІ ст. іншомовної лексики, одним із проявів якої є участь у процесах деривації. Від іншомовних основ утворюються нові слова за допомогою власномовних формантів, особливо звертають на себе увагу похідні на позначення назв осіб із власне українськими суфіксами та афіксами емоційної оцінки: школяренко, професорівна, бурсачок, бурсаченя, бурсачище тощо. Базові педагогічні лексеми української мови ХVІ-ХVІІІ ст. і до сьогодні є носіями більшості значень, що виділялися в їхній семантичній структурі у досліджуваний період (учити(ся), наука, учень, учитель, школяр, школа, виховувати, виховання, педагог, бесіда, лекція, диспут, екзамен). Природно, що у розвитку будь-якої мови частина слів вилучається з активного вжитку, витісняється на периферію мовної системи. До словникового складу нової української мови не увійшли лексеми церковнослов’янського походження: воспитати, воспитание, тщатися, тщатель, що є відображенням загальних тенденцій розвитку словникового складу української мови; латинізми, які відзначалися низьким рівнем асиміляції і засвідчувалися у пам’ятках поодинокими випадками: гімназіарх, гімнастес, сеніор, алюмн, павпер; полонізми. Частина лексем архаїзувалася у зв’язку із зникненням позначуваних ними реалій: цензор “наглядач за учнями”, дяк “учитель”, бурсак, найменування учнів мотивовані назвою класів тогочасної системи освіти: філософ, богослов, ритор, інфіміст і под. Окремі слова, зареєстровані в одинадцятитомному Словнику української мови із позначкою “застаріле”, відходять до пасивного мовного фонду протягом ХХ ст. До них належать бакаляр, магістр, бурса, бурсак, гімназія, колегіум, ученик. Зазначені лексеми фіксуються в педагогічному словнику П.Й.Горецького (К., 1928) без дефініцій і додаткових позначок, отже, у першій третині ХХ ст. вони ще не сприймалися як застарілі і не потребували історичних коментарів. Зміни, які відбулися в українському суспільстві за останнє десятиріччя, зокрема створення навчальних установ, що відрізняються змістом від масових загальноосвітніх шкіл, і потреба у їх номінації повертають до активного вжитку іменники гімназія, колегіум, нововведеннями у системі вищої освіти спричинено актуалізацією найменувань бакалавр, магістр, у семантиці яких відбулися певні зміни, однак вони залишаються функціонувати в системі педагогічної лексики. Таким чином, проаналізований у роботі матеріал дає підстави твердити, що між педагогічною лексикою української літературної мови ХVІ-ХVІІІ ст. та нової української літературної мови існує безперервний зв’язок. V. Лексичні системи української і білоруської мов у цей період володіли в основному спільними засобами для вираження понять, пов’язаних із навчанням і освітою. Педагогічна лексика, що сформувалась в українській мові ХVІ- ХVІІІ ст., вплинула на розвиток цієї тематичної групи в російській мові. Загальновідомо, що становлення освіти в Росії відбувається за часів Петра І силами українських діячів, які перенесли надбання української культури на російський освітній ґрунт. |
