1. Соціально-психологічна дезадаптація студентів з обмеженими можливостями зумовлена новою соціальною ситуацією їхнього розвитку у вищому навчальному закладі, неадекватним ставленням до власної інвалідності та складною міжособистісною системою взаємин. Дезадаптованість є складною динамічною властивістю особистості, котра виявляється за мінливих умов діяльності і характеризується негативними психогенними реакціями, емоційною нестабільністю, тривожністю, низькою мотивацією досягнень та загостренням окремих рис характеру. Вона негативно позначається на успішності навчання, професійного становлення та самопочуті студентів із особливими потребами. 2. Вивчення дезадаптованості студентів із обмеженими можливостями інтегрувало дослідження мотиваційної, когнітивної, емоційно-почуттєвої та поведінкової сфер особистості у навчально-виховному процесі ВНЗ. У процесі пошуку відібраний та апробований комплекс методів і методик дав змогу провести порівняльний аналіз перебігу адаптації студентів норми та студентів з обмеженими можливостями, передусім їхніх ціннісних орієнтацій, самооцінок, механізмів психологічного захисту, типів поведінки, психічних станів. 3. Виявлені детермінанти соціально-психологічної дезадаптації студентів з особливими потребами, якими є первинна (біологічна) та вторинна (соціальна) інвалідність, на яку накладаються соціальні чинники: нетовариське ставлення до них ровесників, надмірна увага оточуючих до їхніх проблем, фактор неповної сім’ї, труднощі в навчанні, неадекватність виховання в сім'ї та ін. 4. Встановлені суттєві відмінності у соціально-психологічній адаптації студентів-інвалідів та студентів норми. Перші найчастіше почувають себе одинокими, незахищеними, переживають страх перед навколишнім світом, а тому для його зниження шукають допомоги надійних друзів. Якщо у студентів норми до ядра цінностей входить діяльне активне життя, то у студентів з обмеженими можливостями ця цінність виявлена на периферії, що вказує на знижений інтерес студентів-інвалідів до самореалізації, на певну соціальну незрілість, інфантильність, на змирення зі своїм низьким статусом у студентській групі. Їхня занижена самооцінка значимо корелює з такою стратегією поведінки, як “уникання боротьби”. 5. Неприйняття студентом своєї інвалідності призводить до дистресового внутрішньоособистісного переживання та задіяння таких захисних психологічних механізмів, як агресія, проекція, регресія та ін. Висока тривожність у студентів з обмеженими можливостями зовні проявляється у безпорадності, невпевненості у собі, безсиллі перед навчальними та виховними завданнями, у зниженні мотивації та успішності навчання, в негативних психічних станах. У них найчастіше агресивність постає, як форма образи та аутоагресії. Образа, яка може виявлятися у заздрості і ненависті до навколишніх, позитивно корелює з тривогою та фрустрацією базових потреб у безпеці, стабільності, любові, котрі задовольняються тільки частково. 6. Внаслідок дезадаптованості і високої залежності від інших студенти з особливими потребами часто схильні шукати шляхи вирішення конфлікту на поведінковому рівні шляхом пристосування до суперника, ригідних форм поведінки, які блокують можливість реалізації свого власного потенціалу. 7. У студентів-інвалідів з високим рівнем тривоги проявляється страх відповідати перед аудиторією і встановлювати нові контакти, низька активність у громадському студентському житті; переважає пасивно-страждальна позиція, невпевненість у собі і в стабільності ситуації, висока залежність від впливу середовища, підвищена чутливість до небезпеки, мотивація уникнення неуспіху. Провідною потребою у них є прагнення позбутися страхів та невпевненості, відійти від конфронтації. У студентів з особливими потребами значно нижчі, ніж у студентів норми, показники в навчанні. 8. Основними методами групової психокорекційної роботи з інвалідами в інтегрованій студентській групі були методи психодрами, арттерапії, програвання психотравмувальних ситуацій, вправи на розвиток психологічної культури та ін. Виконання спеціальних групових вправ доповнювалося індивідуальною психокорекційною роботою із окремими студентами-інвалідами. З'ясувалося, що у студентів експериментальної групи, порівняно з контрольною, істотно підвищилася самоповага, збільшилися самоконтроль, емоційна стійкість, упевненість у собі. Суттєво зріс у них і рівень самосвідомості, вміння брати на себе відповідальність за наслідки своїх дій, посилився інтерес до професійної діяльності, покращився рівень комунікативної культури. Все це стало наслідком зняття психотравмувального досвіду спілкування з дорослими та однолітками, котрий склався до вступу у вищий навчальний заклад. Окрім того, виявилося, що групова психокорекційна робота є надзвичайно ефективним засобом інтеграції інвалідів у студентський колектив і сприяє їхньому успішному особистісному розвиткові. Перспективними напрямками подальших досліджень можуть стати вивчення впливу індивідуально-психологічних особливостей студентів з обмеженими можливостями, їхніх взаємин у сім’ї на процес адаптації до ВНЗ, роль психолога вищого навчального закладу у соціально-психологічному супроводі їхньої навчально-виховної діяльності. |
