У дисертаційному дослідженні наведено теоретичне узагальнення та подано нове вирішення наукової задачі, що виявляється у комплексному дослідженні правового становища держави як суб’єкта приватного (цивільного) права, визначенні особливостей її цивільно-правового статусу, правових форм участі у цивільних відносинах. У дисертації доведено, що проблема наукового визначення правового статусу держави як суб’єкта приватного (цивільного) права обумовлена відсутністю чітких критеріїв встановлення цивілістичної сутності правосуб’єктності держави у разі її участі у цивільних правовідносинах, наукового обґрунтування правових форм такої участі, що негативно позначилось на законотворчій діяльності. Тому дисертаційне дослідження спрямоване як на теоретичну розробку питань щодо цивільно-правового статусу держави, так і на вдосконалення законодавства України. У висновках дисертантом викладено основні результати дослідження, які характеризуються теоретичним та практичним значенням та на підставі яких окреслені положення наукової новизни, що винесені на захист. Зокрема, зроблено наступні висновки. Особливості правового становища держави як суб’єкта приватного (цивільного) права обумовлені подвійністю її правової природи: 1) держава є публічно-правовим утворенням (принципи, умови виникнення, функціонування визначаються публічним правом), метою якого є забезпечення публічних інтересів як умови існування та розвитку суспільства; 2) у цивільних відносинах є юридично рівним учасником поряд з іншими суб’єктами цивільного права. Правоздатність держави має універсальний характер, становить стабільну правову категорію – невідчужувану та неподільну властивість виступати суб’єктом права, мати права та обов’язки. Цивільна правоздатність держави є спеціальною, тобто визначеною законом можливістю бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків, умовою реалізації якої є не індивідуальне волевиявлення, спрямоване на реалізацію суб'єктивного права (на відміну від інших осіб), а юридичний обов'язок щодо виконання державних функцій. Принцип юридичної рівності учасників є визначальним – він забезпечує встановлення у цивільному обороті балансу: по-перше, між публічним інтересом, представленим державою, та приватним інтересом конкретної особи; по-друге, між публічно-правовими засобами організації й діяльності держави та свободами особистості щодо здійснення її прав. Особливості правового становища держави як суб’єкта приватного (цивільного) права обумовлені наявністю публічного (загальносуспільного) інтересу щодо її участі у цивільних відносинах та їх правових наслідках. Державі як суб’єкту цивільного права властиві риси колективного утворення, що притаманні юридичній особі: організаційна єдність, майнова самостійність, наявність власного найменування, цивільна правосуб’єктність. Обґрунтована можливість поширення на державу як учасника цивільних відносин юридико-технічної моделі юридичної особи. Також обґрунтовано невідповідність засадам приватного права класифікації юридичних осіб за критерієм їх приналежності до публічного права та приватного права (ч. 2 ст. 81 ЦК) та запропоновано замінити її на класифікацію юридичних осіб за характером діяльності: а) публічні юридичні особи – участь у цивільних відносинах має загальнокорисний, суспільно-значимий характер, в основі якого лежить публічний інтерес; б) приватні юридичні особи – діяльність спрямована на реалізацію приватних інтересів, визначених цілями засновника. Конкретизовано зміст та обсяг таких форм обмежених речових прав як право господарського відання та право оперативного управління через встановлення: 1) зобов’язального правовідношення між власником-державою та суб’єктом речового права на чуже (державне) майно; 2) абсолютних речових правовідносин між правомочною особою-володільцем та всіма третіми особами (у т.ч. власником-державою). Визначено поняття „права участі держави” щодо утвореної юридичної особи в залежності від виду господарських організацій: а) права участі, що випливають з акціонерних прав держави, є її особистими немайновими правами участі в управлінні справами АТ та включають зобов’язальні права держави щодо утвореної нею юридичної особи та речові права на акції; б) права участі, що випливають із формування державою майна юридичної особи (відмінної від АТ), включають зобов’язальні права держави щодо такої особи та майнові права на передане такій особі майно. Диференційовано категорії „власність держави” і „власність народу України”, що як за матеріально-об’єктивованим, так і за правовим змістом утворюють самостійні правові явища. Державна власність є індивідуалізованою за суб’єктним критерієм. Щодо об’єктів власності народу України держава виступає правомочною особою на виконання функцій управління. Запропоновано вдосконалити правову конструкцію механізму реалізації права власності народу України, визначену ст. 13 Конституції України, та замінити за контекстом статті слова „права власника” на „верховне управління”. Сформульовано визначення спеціальних способів припинення права державної власності, що можуть бути застосовані лише державою (приватизація майна, відчуження акцій, що є державною власністю), як встановлені законом способи передачі у власність приватних осіб об’єктів державної власності з метою досягнення позитивного соціально-економічного ефекту. Визначено особливості деліктного зобов’язання держави: 1) юридичний факт порушення абсолютних прав приватних осіб пов’язаний з виконанням представниками держави їх обов’язків або умовами крайньої необхідності; 2) пов’язаність його з функціональним обов’язком держави щодо здійснення правозахисту прав і законних інтересів постраждалої особи; 3) є додатковим обов’язком, оскільки реалізується у правовідновленні, компенсації, відшкодуванні тощо; 4) його зміст включає такі елементи: а) деліктне зобов’язання звичайного деліктвента; б) застосування до зобов’язаних осіб заходів адміністративного, стимулюючого, превентивно-виховного характеру; в) публічно-офіційне визнання й осудження (обґрунтування, пояснення) дій, що спричинили шкідливі наслідки. Розроблено пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, зокрема: ст. 228 ЦК доповнити положенням про застосування до особи, якою було умисно вчинено дії, мають ознаки правочину, який порушує публічний порядок, цивільно-правових санкцій у формі конфіскації одержаного прибутку та/чи належного за правочином; ч. 1 ст. 720 ЦК конкретизувати, визначивши, що держава за договором дарування може виступати лише на стороні обдаровуваного; ст. 720 ЦК доповнити положенням про заборону отримання державними службовцями подарунків, що пов’язані з виконанням ними службових обов’язків; ст. 1187 ЦК доповнити положенням про те, що шкода, завдана особі джерелом підвищеної небезпеки через обставини непереборної сили відшкодовується державою; ч. 1 ст. 10 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” доповнити вимогою використання майна за його цільовим призначенням, правовими наслідками невиконання якої може стати розірвання договору та відшкодування орендодавцю шкоди, заподіяної орендарем неналежним використанням орендованого майна; ч. 2 ст. 9 Закону України “Про концесії” та ст. 12 Закон України „Про оренду державного та комунального майна” привести у відповідність до ст. 182, ч. 3 ст. 640 ЦК, згідно з якими моментом укладення договору щодо нерухомості визначити момент державної реєстрації. | 