У дисертаційній роботі сформульовано низку висновків і пропозицій теоретичного, методичного та практичного характеру. 1. Науково-теоретичне дослідження ґендерної сфери суспільства дозволяє визначити особливості механізмів державного управління ґендерними відносинами. Відповідно до цього запропоновано організаційно-правовий механізм державного управління у сфері ґендерної політики розглядати як систему органів державного управління, створених з метою реалізації ґендерної ідеології у різних сферах суспільного життя та здійснення ґендерних стратегій на основі конституційно-правових норм, прийнятих у державі. Доведено, що наукова концепція ґендерної політики є передумовою її практичного здійснення на всіх рівнях державного управління. Подальшому розвитку концептуальних засад сприятиме нове розуміння понять: ґендерна ідеологія – спеціалізоване знання, що являє собою систему ідей, цінностей та оцінок стосовно соціального статусу двох статевих груп – чоловіків і жінок, що відображає їхні загальні та специфічні інтереси; ґендерні відносини слід розуміти як різновид соціальних відносин, що містить у собі державну політику щодо врахування диференційованих та загальних потреб чоловіків і жінок, стосунки між цими групами, діяльність політичних та громадських організацій, які відображають та захищають групові інтереси. У роботі наведено визначення операційних категорій, які набувають конкретного змісту відповідно до мети даного дослідження, зокрема: державна політика щодо жінок – це частина загальної соціальної політики, що стосується інтересів жінок як великої соціально-демографічної групи, формує їхній правовий і соціальний статус, регламентує відносини із суспільством; державна ґендерна політика – це діяльність держави, спрямована на врахування диференційованих та спільних інтересів статевих груп, задоволення цих інтересів через надання гарантій рівної участі у всіх сферах публічного життя та створення збалансованої системи соціального захисту для жінок і для чоловіків. 2. Аналіз досвіду реалізації ґендерної політики в країні в цілому та на місцевому рівні показує, що конституційні засади щодо ґендерної політики в Україні, по-перше, не повною мірою відповідають вимогам Європейського Союзу та інших міжнародних організацій; по-друге, вони залишаються декларативними. Наприклад, в ґендерному аспекті сама Конституція України є непослідовною у викладенні положень щодо рівних можливостей чоловіків і жінок. Так, у частині третій статті 24 Конституції України закладена ґендерна асиметрія, оскільки встановлено рівні можливості тільки “у громадсько-політичній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї”, але не передбачено рівних можливостей у сімейній та всіх інших сферах життя. Текст Закону України “Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків” також свідчить про переважно політико-декларативне, а не нормативне наповнення його положень, зокрема стосовно питань “забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі”, “у сфері державної служби та служби в органах місцевого самоврядування”, “у праці та одержанні винагороди за неї”, “під час укладання колективних договорів та угод”, “у сфері підприємництва”, “у сфері соціального захисту” тощо, у зв’язку з чим без вирішення відповідних організаційних, фінансових, кадрових та інших питань фактично унеможливлюється його реалізація на практиці. 3. У роботі доведено, що ґендерна спрямованість державної політики може бути зрозуміла тільки в контексті соціальної політики. Вирішення питань зайнятості населення, сім’ї, материнства, дитинства, демографічної ситуації в суспільстві залежить від ґендерної компетентності відповідних органів державної влади. Аналіз організаційних складових механізму державного управління ґендерною сферою на місцевому рівні свідчить, що регіональні органи влади займаються головним чином поліпшенням становища жінок, а не сприянням ґендерній рівності у сферах управління, зайнятості, освіти тощо. Це підтверджують дані соціологічних досліджень в Одеській області. Результати опитувань показали наявність таких проблем, як досить великий відсоток непрацюючих жінок й тих, хто вважають себе бідними; несвоєчасність одержання соціальних виплат, низький рівень суспільно-політичної активності жінок, дискримінація жінок при скороченні працюючих і в оплаті праці та іншому. Володіння цією інформацією необхідне для вироблення обґрунтованих програм соціального розвитку та для здійснення постійного моніторингу стану ґендерних відносин. 4. Зіставлення досвіду державного управління у сфері ґендерної політики України та країн Європейського Союзу дозволило ідентифікувати існуючі сьогодні в Україні моделі державного управління ґендерними відносинами та визначити ґендерні стандарти й показники. У дисертації були розглянуті патріархальна, патерналістська, ліберальна, егалітарна ґендерні моделі суспільства. В результаті аналізу цих моделей обґрунтовано, що Україні притаманний змішаний патерналістсько-ліберальний тип державної ґендерної політики. Для нього характерними є, з одного боку, декларування рівних прав і можливостей чоловіків і жінок, з іншого – фактична дискримінація за ознакою статі в сферах зайнятості, політики і управління. Егалітарна модель державної політики, на нашу думку, може стати перспективою для України. Проте, стратегія егалітарної політики повинна доповнюватися такими діями держави, які б враховували інтереси жінок як специфічної соціально-демографічної групи населення, котра відрізняється від групи чоловіків. Політика егалітаризму зв’язана зі сферою прав людини, тоді як врахування специфіки статевих груп має здійснюватись у сфері соціальної політики (соціального захисту). Орієнтирами для державного управління можуть стати європейські гендерні стандарти та показники. До них слід віднести: тривалість життя (82,5 років – для чоловіків і 87,5 – для жінок); рівень освіти; рівень доходу (40 000 дол. США); участь у прийнятті рішень у сферах економіки та політики (50% жінок – 50% чоловіків). 5. Державне управління ґендерною сферою (як показав аналіз досвіду європейських країн) здійснюється на підставі національних законодавств, що базуються на міжнародних та європейських актах, зокрема: Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Європейська соціальна хартія, Декларація про рівність між жінками і чоловіками та ін. Організаційно-функціональні структури призначені втілювати в життя положення цих правових документів. Таким чином організаційно-правовий механізм державного управління ґендерними відносинами функціонує як єдине ціле. Проведений аналіз надав можливість запропонувати модель організаційно-правового механізму державного управління політикою в інтересах ґендерної рівності в Україні та зробити висновок щодо доцільності створення принципово нового спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади щодо реалізації ґендерної політики – Міністерства (Департаменту) з питань політики в інтересах ґендерної рівності. У дисертації запропоновані повноваження окремих його підрозділів, зокрема Міністра (Голови Департаменту), Секретаріату, Комітету з питань ґендерної дискримінації, Національного центру досліджень та інформації з питань політики в інтересах рівності. Доведено, що створення нового спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади щодо реалізації ґендерної політики у складі Міністерства праці та соціальної політики України на даному етапі державотворення повністю відповідає національним особливостям формування ґендерної ідеології в нашій державі. 6. Враховуючи місцеву специфіку, доцільно створити Координаційну раду з ґендерної політики при голові обласної державної адміністрації. Такий орган може здійснювати ґендерну експертизу проектів нормативно-правових актів, які видаються всіма органами публічної влади на території області, на предмет їхньої відповідності міжнародним правовим актам з питань ліквідації усіх форм дискримінації та Закону України “Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків”. 7. З метою розробки методики оцінювання державного управління у сфері ґендерної політики в роботі пропонується використання міжнародних показників – індексу людського розвитку, ґендерного індексу розвитку та показника розширення можливостей жінок. Для вимірювання ефективності управління ґендерними відносинами на місцевому рівні нами був розрахований показник “індекс соціального неблагополуччя в ґендерному вимірі”. Загальна формула індексу соціального неблагополуччя в ґендерному вимірі має вигляд середнього арифметичного чотирьох рівномірно розподілених показників: смертності, безробіття, правопорушень, купівельної спроможності заробітної плати. У роботі обґрунтовується власна методика врахування ґендерного фактору при підготовці програм, що розробляються управліннями та відділами місцевих державних адміністрацій, яка передбачає здійснення наступних етапів: ідентифікація проблеми; визначення очікуваних результатів; збирання необхідної інформації; розробка та аналіз альтернативних рішень; розповсюдження інформації; оцінювання результатів управління. У дисертації доведено, що ця методика сприятиме визначенню соціальних наслідків реформ для статевих груп населення. Запропоновані методики можуть застосовуватися при розробці регіональних програм та при здійсненні регіонального моніторингу за показниками індексу розвитку з урахуванням ґендерного фактору та розширення можливостей жінок. Перспективу подальшого дослідження вбачаємо у вивченні умов впровадження в практику державного управління запропонованого організаційно-правового механізму та методик оцінювання ефективності його функціонування. | 