У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження: Особливості становлення „першої” УНР та формування її вищих органів державної влади зумовлювалися, насамперед, специфікою загального стану Росії. Після Лютневої революції поряд з інститутами державної влади колишньої Російської імперії, Тимчасового уряду, Радами робітничих, солдатських, селянських депутатів, почали створюватися органи, які пройшли еволюцію від громадських до вищих органів державної влади УНР, зокрема – ГС. До жовтня 1917 р., він мав подвійну підпорядкованість – УЦР, як її виконавчий орган, та центральній петроградській владі, як „вищий орган Тимчасового уряду в справах місцевого самоврядування в Україні”. Отже, можна стверджувати, що до прийняття III Універсалу, ГС „де-юре” не був вищим органом виконавчої влади УНР, хоча „де-факто” намагався такі функції виконувати. З проголошенням УНР ГС перетворювався на її уряд. Правове регулювання діяльності вищого органу виконавчої влади УНР здійснювалось на підставі III та IV Універсалів УЦР та затверджених нею урядових декларацій. Однак ці документи містили багато загальників й чітко не визначали принципів формування, структури, юридичного статусу та компетенції українського уряду. Більш того, до останнього дня існування „першої” УНР УЦР не спромоглася прийняти жодного нормативно-правового акту, що чітко окреслював би повноваження та взаємодію між вищою законодавчою (Центральною Радою) та вищою виконавчою (Генеральним Секретаріатом (Радою Народних Міністрів)) владами. Все це значно ускладнювало роботу уряду, призводило до протистояння гілок влади. РНМ „другої” УНР формувалася за національним принципом, на основі міжпартійної коаліції та під жорстким контролем Директорії. Її юридичний статус чітко не визначався. Також не було проведено розподілу владних повноважень між РНМ і Директорією. Проблеми взаємин між різними гілками влади вирішувалися за допомогою різних на поспіх розроблених, недосконалих за юридичною технікою ухвал, постанов, заяв тощо. Проблема невизначеності правового статусу й компетенції РНМ стала головною причиною постійних протиріч між урядом і Директорією. Уряди „другої” УНР перебували у стані перманентної організаційної кризи. Це пояснювалось не тільки внутрішніми причинами (відсутність кваліфікованих кадрів, протиріччя з Директорією, міжпартійне протистояння та ін.), а й зовнішніми. РНМ функціонувала фактично в умовах війни, що не могло не позначитись на організації її діяльності. За таких складних обставин вагоме місце у системі державного управління „другої” УНР належало державним нарадам. Вони проходили за участю РНМ, Директорії та представників провідних політичних сил. Рішення державних нарад мали, як правило, консультативний характер і виявляли певний консенсус, на підставі якого Директорія ухвалювала принципові рішення, щодо основ формування уряду, зміни його складу та визначала пріоритетні напрямки його політики. Досліджуючи організаційно-правові засади діяльності урядів „першої” та „другої” УНР можна дійти висновку, що їх споріднюють проблеми невизначеності юридичного статусу та компетенції. Не було прийнято нормативних документів, де б чітко окреслювались принципи, структура та порядок формування вищого органу виконавчої влади. Правові взаємини уряду з іншими ключовими державними органами влади УНР теж залишились не з’ясованими, а це призводило до постійних протиріч між ними. Невирішеною залишилась проблема взаємодії урядів „першої” та „другої” УНР з місцевими органами виконавчої влади та самоврядування. В умовах громадянської війни та інтервенції дуже важко було провести чітку межу між цивільною та військовою владою, тому нормативно-правові акти, що мали регулювати відносини уряду та місцевих органів (губернських, повітових, міських, волосних) державного управління, як правило не реалізовувалися. До того ж, роботу урядів „першої” та „другої” УНР значно ускладнювало недосконале законодавство. Сьогодні вищому органу виконавчої влади України доводиться розв’язувати проблеми та вирішувати завдання подібні до тих, що стояли перед урядами УНР у 1917-1920 рр., найголовнішими з яких були питання правової регламентації формування вищого органу виконавчої влади та забезпечення правових основ його діяльності. Президентські вибори 2004 р. наочно показали, що сучасна Україна переживає політичну кризу. „Помаранчева революція” поставила на порядок денний проблему перерозподілу владних повноважень між Президентом та Верховною Радою. Наочною стала необхідність внесення змін до Конституції, яке надавало б парламенту можливість розглядати питання не лише про відповідальність Кабінету Міністрів, але і його окремих членів. 8 грудня 2004 р. Верховна Рада прийняла Закон „Про внесення змін до Конституції України”. Згідно з яким уряд стає підконтрольний і підзвітний парламенту. Останній отримує більше прав щодо формування Кабінету Міністрів. Внормовуються відносини між урядом і парламентом, урядом і Президентом так, що є всі підстави стверджувати про перехід в Україні до парламентсько-президентської форми правління. Однак досвід національного державотворення 1917-1920 рр., вивчення організаційно-правових засад діяльності урядів „першої” та „другої” УНР показує, що недостатньо лише вдосконалювати законодавство (хоча це, безумовно, бракувало ГС, РНМ УНР), щоб вищий орган виконавчої влади працював ефективно. Необхідно створити ще й відповідні умови для його реалізації. |
