У результаті проведеного дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України і зарубіжних країн, практики його реалізації, теоретичного осмислення численних наукових праць у галузі адміністративного, земельного та цивільного права, автором сформульовано низку висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на подальший розвиток теорії адміністративного права шляхом формування нових і удосконалення існуючих правових конструкцій, категорій і понять, внесення науково-обгрунтованих пропозицій по удосконаленню чинного законодавства України. Основними з них є такі: 1. Пострадянська модель адміністративного права колишньої "управлінсько-юрисдикційної" ідеології, відповідно до якої людина позиціонується виключно як "об'єкт владарювання" з боку держави, інтегрувалась у сучасну науку адміністративного права, набрала ще більш негативного змісту, оскільки штучно обтяжена теоретико-законодавчими положеннями, на підставі яких права людини, як абстрактна категорія, одночасно визнані неспоживною річчю, об'єктом адміністративних правовідносин та об'єктом оподаткування. Стереотип попередніх радянських науково-правових бачень поєднався з пострадянським стереотипом бачення "корумповано зрощених із суто кримінальними елементами вищих посадових осіб", організована злочинна діяльність яких за останні роки "набула рівня реальної загрози конституційним основам державного ладу в Україні …" і яких криміналітет використовує для впливу на законодавчий процес на користь зацікавлених осіб (з Постанови Верховної Ради України від 26 грудня 2002 року). 2. Аналіз чинного законодавства свідчить про маніпулювання законодавчими нормами, що підтверджується перенесенням встановлених ч. 2 ст. 41 Конституції України правил щодо набуття права власності в порядку, визначеному законом, на право володіння, користування та розпорядження майном, зміною цивільно-правових норм на адміністративно-правові, що суперечить Основному Закону, Першому Протоколу до Конвенції та істотно порушує конституційні права людини і громадянина. 3. Трансформація вітчизняного законодавства та, зокрема галузі адміністративного права, у сфері державного управління нерухомим майном залежить від усунення негативних чинників, якими є: а) принцип адміністративного обмеження права власності, запровадженого ЦК УРСР від 16 грудня 1922 р. і який знайшов без будь-яких змін відображення у ЦК УРСР від 18 липня 1963 р. та ЦКУ від 16 січня 2003 р.; б) інститут адміністративного провадження з реєстрації конституційних прав, не зважаючи на те, що невідчужувані права індивіду не є і не можуть бути об'єктом адміністративних правовідносин; в) визначення конституційних (майнових) прав людини і громадянина неспоживною річчю (ч.2 ст.190 ЦКУ) та об'єктом оподаткування. 4. Враховуючи конституційне закріплення головного обов'язку держави щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3), принципи непорушності права власності (ч. 1 ст. 41) та права мирного володіння ним, що обумовлене Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Першим Протоколом, принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8) та обов'язковість виконання означених визнається, що держава має право на прийняття тільки таких законів, які є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Перелік встановлених Протоколом адміністративно-правових заходів з боку держави є вичерпним і не підлягає довільному тлумаченню іншими законами та адміністративно-правовими нормами, а тому встановлення іншого, ніж це встановлено Основним Законом та Протоколом, порядку посвідчення прав та юридичних фактів є неконституційним і таким, що звужує зміст прав людини. Наведене є підставою для скасування відповідних положень ЦК України (статті 182, 316), та прийнятих на їх основі законодавчих та нормативно-правових актів. 5. Встановлюючи базовим актом цивільного законодавства правила адміністративного провадження щодо реєстрації абстрактних прав, як підставу для прийняття відповідного законодавчого акту, законодавець в останньому проголосив ідею захисту державою речових прав на нерухомість (тобто від імені держави) і маніпулюючи її ім'ям надав: а) реєстраційні повноваження комерційним структурам (тобто замість об'єктивно бажаної формули "система державних органів реєстрації"), які не мають права виступати від імені держави; б) можливіть акумулювати ними на своїх рахунках грошові кошти у вигляді мита, платежів, в тому числі й на користь неіснуючого гарантійного фонду; в) легалізував право користування незаконно отриманими коштами. Можна було б говорити про єдиний випадок неконституційності законодавчого акту, але це спростовується, зокрема Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", на підставі якого сфера державних закупівель та контролю над ними передана "неприбутковій спілці громадських організацій" та її комерційним структурам, що спричинило величезні збитки державному бюджету тощо. Факти свідчать про системність порушень Основного Закону; існування корупції, як явища, що підриває легітимність публічних інститутів і завдає удару суспільству, його моральним устоям і правосуддю, а також всебічному розвитку людей; вона загрожує правопорядку, демократії та правам людини, руйнує належне управління, чесність та соціальну справедливість, перешкоджає конкуренції та економічному розвиткові, загрожує стабільності демократичних інститутів і моральним засадам суспільства. Зазначене є об'єктивною передумовою негайного скасування процедур управління державою або її проектами з боку корупційних схем, сутністю яких є монополізація права на грошові кошти, що отримуються від реалізації штучно створених та законодавчо легалізованих реєстраційних процедур. 6. Надання органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів повноважень у царині контролю за порядком набуття і реалізацією права на землю, укладанням цивільно-правових угод, передачею земельних у власність, реєстрацією земель або концентрація неконституційних та несумісних з діяльністю цього органу правомочностей є свідченням використання закону в інтересах реалізації корумпованих схем. 7. Справляння плати за надання адміністративних послуг у своїй сутності є встановленням "подвійної оплати", яка складається з сум податку, що сплачена громадянином (громадянами) на загальнодержавні потреби, в тому числі й на функціонування державного управління, і додаткової оплати адміністративної послуги органу виконавчої влади. Саме це свідчить про неконституційність таких вимог. Обов'язок органів законодавчої, виконавчої та судової влади полягає у здійсненні своїх повноважень у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6), забезпеченні в першу чергу реалізації положень ст. 3 Конституції України стосовно людини, яка в свою чергу сплачує податки і збори (виконує адміністративно-процесуальні обов'язки) за реалізацію державою її прав і свобод тощо. Таким чином, стає очевидним, що людина за умов виконання своїх конституційних обов'язків, обмежена у безкоштовній реалізації гарантованих Основним Законом прав і свобод. 8. Встановлення обов'язку щодо сплати мита за реєстрацію прав, в тому числі і за їх обмеження (!?), за умов відсутності вказівок про це у Законі України "Про систему оподаткування"; звільнення всупереч чинному законодавству органів виконавчої влади від перерахування до державного бюджету отриманих сум платежів та мита за здійснення неконституційного адміністративного провадження; одночасне надання можливості вільного розпорядження цими коштами, в тому числі й коштами, що повинні були б відраховуватись до неіснуючого гарантійного фонду, - є свідченням того, що законодавче встановлення адміністративного провадження з реєстрації прав є незаконним. 9. Пропагування виконавчою владою, в тому числі й фахівцями у галузі адміністративного права, необхідності законодавчого закріплення платних адміністративно-управлінських послуг під приводом захисту прав людини, сутність яких знайшла відповідне відтворення у Концепції адміністративної реформи в Україні, суперечить Конституції України, Законам України "Про державну службу", "Про джерела фінансування органів державної влади", в тому числі й Бюджетному кодексу України, яким встановлено, що функціонування державного управління, зокрема виконавчої влади, здійснюється за рахунок видатків Державного бюджету України (ст. 87). 10. Виходячи з принципів верховенства права повинна діяти така система конституційного ладу, за яким права людини не можуть бути узурповані державою, її органами або посадовими особами; виконавча влада повинна бути обмежена невід'ємністю та невідчужуваністю права людини, а тому законодавець не має права штучно "занижувати" обсяг її прав і свобод, а це свідчить про нагальну необхідність обмеження сваволі та суб'єктивізму законодавчої та виконавчої влад шляхом прийняття таких законодавчих актів, які відповідатимуть духу та змісту норм Конституції і ратифікованих міжнародних правових актів; при прийнятті законів повинно враховуватись, що права людини або права особи не є подарунком законодавця, що вони є природною потребою, яка забезпечує людині відповідний стандарт життя. Встановлені законом адміністративні процедури, зокрема у сфері державного управління майном, повинні забезпечувати суворий правовий режим дотримання конституційних прав особи, а на випадок невиконання або порушення публічною владою цього припису – передбачати встановлення такої межі відповідальності, яка була б адеватною ступеню спричиненої шкоди. 11. Вбачається, що розмежування галузей публічного права (адміністративного) та приватного права (цивільного) повинне передбачати розмежування організаційних відносин від майнових відносин, зокрема це випливає з усвідомлення беззаперечного теоретичного та практичного розуміння, відповідно до якого речове право зосереджене в самій речі, до кого б вона не перейшла і це не є прерогативою адміністративного законодавства (підстава набуття права власності – угода, заповіт, дарування тощо; момент набуття – передача майна). 12. З огляду на неконституційність адміністративного провадження з реєстрації прав та з метою реалізації прав людини у адміністративних правовідносинах пропонується введення у теорію адміністративного права додаткового поняття до існуючої класифікації юридичних фактів, сутність якого полягає у тому, що: а) юридичним фактом є будь-яка подія, що викликає виникнення, зміну або припинення правовідносин; б) юридичні факти мають специфіку бути підставою виникнення правовідносин приватних (цивільних) або публічних (адміністративних тощо); в) суб'єктивні права людини, як єдина абстрактна категорія, зокрема і майнові права, є невідчужуваними та непорушними (ст. 21 Конституції України); г) суб'єктивні або природні невідчужувані, а тому непорушні за своїм статусом вони не можуть вважатись юридичним фактом, неспоживною річчю, а внаслідок цього і об'єктом оподаткування. |
