У дисертації наведене теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання, що полягає в науково-теоретичному обґрунтуванні стану та перспектив розвитку організаційно-правових питань соціального партнерства органів державної влади та громадських об'єднань, з метою його удосконалення. Світовий досвід свідчить, що стосовно державної влади об'єднання громадян можуть посідати досить різні позиції, які можна представити трьома принципово відмінними моделями: опозиційною моделлю, моделлю доповнення діяльності держави та моделлю реформування. Інституціональною основою громадянського суспільства є громадські об'єднання, які відрізняються за сферою діяльності, методами, статутами тощо, але всі вони є елементом механізму доступу громадян до органів державної влади. Як показують результати дослідження, в Україні сьогодні поки що: відсутні традиції громадянського суспільства і розвиненого меценатства; економічні передумови та належні правові засади діяльності громадських організацій; контроль за діяльністю зареєстрованих організацій (зокрема немає механізмів саморегуляції «третього сектора»); недостатнє розуміння важливості партнерства з боку держави; стабільно низький рівень залучення громадян до організованої суспільної діяльності; недосконалими є механізми реалізації законів; бракує інформації про діяльність громадських організацій; низьким є професіоналізм у менеджменті організацій; амбітність багатьох керівників громадських організацій є підвищеною; низьким є рівень внутрішньої демократії в самих НУО. Громадські організації – це джерело інформації про актуальні суспільні проблеми. Вони можуть правильно визначити проблему і пріоритети у здійсненні тієї чи іншої соціальної роботи (прогноз, соціальний маркетинг), а отже, запобігти недоцільним або неактивним діям. Чим більше людей залучено до роботи громадського сектору, тим менше соціальне напруження у суспільстві. Люди, які реалізують себе в такий спосіб, відчувають, що вони приносять користь суспільству, а тому більш схильні до компромісів. Аналіз показує, що процес формування громадянського суспільства, відбуваються в особливих умовах: 1. Становлення громадянського суспільства в Україні відбувається в умовах, коли ця проблематика вже не є актуальною для країн розвиненої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямі соціальної державності, що передбачає пошук складних критеріїв поєднання різних процесів, які можуть бути суперечливими (наприклад, ліберальний або соціальний устрій). Народжується нова соціальна система, яка отримала назву "суспільство масового споживання, масової культури" тощо. 2. Громадянське суспільство в Україні формується одночасно з творенням національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, створення нових державних органів влади та управління, яких не могло бути за умов перебування у складі колишнього СРСР. 3. Радикальна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає перехідний період протиборства різновекторних тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована на наближення до загальновизнаних стандартів правової демократичної державності, які, проте, практично слабко адаптовані українським суспільством. 4. На сьогоднішні ще інституціонально не сформовані елементи громадянського суспільства, оскільки будь-яка корпорація має задовольняти, як мінімум три вимоги: корпоративній самоідентифікації, корпоративній солідарності і корпоративній відповідальності. Об'єктивні та суб'єктивні чинники, через які така корпорація не складається, – це, насамперед, економічні проблеми. 5. В Україні в «суспільній піраміді» поки ще превалюють патерналізм і пасивність суспільства. І, можливо, однією з головних причин цього є бідність. Крім того, відсутній сформований та дієздатний середній клас, який є запорукою стабільності суспільства. 6. Дефіцит права і дієвих правових механізмів значною мірою позбавляє змісту навіть ту свободу, що вже є, і перешкоджає становленню будь-яких громадянських інститутів. Для усунення цих недоліків доцільно активізувати роботу Національної Ради громадських організацій, що сприятиме об'єднанню "галузевих" громадських організацій. Слій створити Державну комісію благодійності (на зразок англійської; між іншим, її взяли за модель деякі східноєвропейські країни), яка б не лише реєструвала благодійні організації (можливо, варто було б не реєструвати їх, а надавати на певний період благодійний статус будь-яким зареєстрованим об'єднанням), а й допомагала у становленні та професіоналізації благодійних організацій, стежила за їх діяльністю тощо. Доцільним є залучення до неприбуткового сектора коштів бізнесових компаній, стимулювання меценатства, передача певних функцій державних органів неприбутковим організаціям (показовою тут є практика багатьох розвинених країн) сприятиме зменшенню витрат на соціальні потреби з Державного бюджету. Підвищити актуальність питання могла б діяльність Консультативних рад (комісій) при вищих органах управління (Кабінеті Міністрів). До складу цих рад з питань сприяння розвитку недержавного неприбуткового сектора, що діяли б на громадських засадах, могли б входити урядовці Міністерства юстиції, галузевих міністерств, Державної податкової адміністрації, представники громадських організацій. Ці ради могли б обговорювати стратегічні питання щодо положень законодавства про громадські організації, надання пільг з оподаткування як благодійним організаціям, так і бізнесовим компаніям, які вкладають кошти в благодійництво, можливості і форми співпраці державних органів з громадськими організаціями у втіленні соціальних програм тощо. Законодавча база, що регулює "третій сектор", потребує доопрацювання. Так, у чинному законодавстві відсутні громадські механізми місцевих організацій, громадянської ініціативи; вони підміняються формалізацією владних функцій місцевого самоврядування. Регламентувати взаємодію громадських організацій та органів державної влади доцільно шляхом укладання договорів. Суспільний договір – це юридичний акт, який мають підписати представники всіх зацікавлених сторін, а певною мірою це і переговорний процес. Утім, він повинен завершитися підписанням певних конкретних угод між окремими учасниками переговорів. Подібні документи необхідні для фіксації конкретних правил у певних секторах політики або суспільного життя. Співпраця держави і органів місцевого самоврядування з громадськими організаціями має бути важливим чинником підвищення ефективності використання коштів, особливо тих, що виділяються на соціальні потреби. Загальновідомо, що зміцнення демократичної держави та розвиток місцевого самоврядування безпосередньо залежать від формування громадянського суспільства. Чим тісніші та більш взаємовигідні контакти держави з цим сектором, тим краще взаєморозуміння влади і суспільства, і менша ймовірність їх взаємного відчуження. Важливе значення для розвитку держави та суспільства має ставлення населення до державної та політичної влади і до держави, в якій проживає громадянин. Адже століттями благополуччя людини безпосередньо залежало від держави. Практика показує, що місцева влада часто користується більшою довірою, оскільки вона наближена до громадян. Але більшість громадян ще не залучені до процесів самоврядування в регіоні. На наш погляд, якщо буде встановлена рівновага системи держави і суспільства, то буде більш активною участь громадян у місцевому самоврядуванні. Доцільно в регіонах вжити заходів щодо залучення населення до самоорганізації та самоврядування. Оскільки більшість населення регіону не встигає осмислити нові закони та нормативно-правові акти, то потрібно надати в цьому допомогу передусім громадським об’єднанням. З цією метою при університетах та інститутах в регіонах доцільно створити центри підтримки розвитку місцевого самоврядування, що сприятиме участі громадян у житті регіону з опорою на власні резерви та ініціативи; наданню послуг, що спрямовані на розвиток ініціативи, взаємодопомоги і взаємної підтримки. Стратегічною метою подібних центрів має бути: допомога громадським об'єднанням в адаптації до умов суспільно-політичного та економічного життя; розширення та диференціація освітніх та консультативних послуг ВНЗ. Це дасть змогу: проаналізувати та вивчити потреби місцевих громадських об'єднань у змінах; розробити та використати в навчанні програми, що будуть орієнтовані на потреби громадських об'єднань; розробити та впровадити спеціальні управлінські технології. Це можуть бути такі навчальні програми, як: "Основні засади розвитку місцевого підприємництва", "Організаційний розвиток громадських об'єднань" і т.д. Ініціювання Навчальної програми з питань соціального партнерства, діяльності державного сектора і громадських організацій, передусім, для працівників управлінь (відділів) внутрішньої політики усіх органів виконавчої вертикалі, спрямовано на те, щоб вони усвідомлювали важливість співпраці з громадськими організаціями. Існуючі моделі такої співпраці є умовою розвитку громадянського суспільства. У регіонах доцільно провести низку семінарів, конференцій, на яких доцільно висвітлити такі питання: розвиток, взаємодія, обмін інформацією, співпраця громадських організацій України з громадськими організаціями за кордоном, з міжнародними громадськими організаціями; залучення громадських організацій України до діяльності міжнародних організацій; програмування співпраці міжнародних донорських інституцій з громадськими організаціями і об'єднаннями України; сприяння створенню сприятливого середовища співпраці з урядом, підтримки "третього сектора" в Україні, особливо в тих регіонах, де громадські організації перебувають лише на стадії становлення і не співпрацюють з владними структурами; підвищення фахово-організаційного рівня керівництва НУО; проведення семінарів-навчання, обміну досвідом активу громадських організацій і об'єднань; допомога, підтримка у підготовці і оформленні проектів-заявок до міжнародних організацій, фондів-донорів. | 