В дисертаційному дослідженні вперше в українській правовій науці здійснено комплексний науковий аналіз складної та багатогранної системи правових відносин, пов’язаних з формуванням і реалізацією державної політики інформаційної безпеки України. Автором визначені головні засади та принципи, на основі яких можливо підвищувати ефективність та здійснювати подальший розвиток цієї системи. При чому, на нашу думку, в цьому процесі не слід займатися “винаходженням велосипеду”, оскільки в світі існує досить багато країн з більш високим рівнем інформатизації, які раніше зіткнулися з тими проблемами, які постають перед Україною сьогодні. Найбільш прийнятні організаційно-правові підходи узагальнені автором і запропоновані для використання в правотворчій і правозастосовчій діяльності на сучасному етапі розвитку Української держави. Це, зокрема, стосується законодавства Сполучених Штатів Америки, Канади, країн-членів Європейського Союзу, Російської Федерації. При цьому йдеться як про запозичення конструктивного досвіду так і про відмову від кроків, що призвели до негативних наслідків в інформаційній сфері. Важливим джерелом досвіду є також і міжнародно-правові стандарти в інформаційній сфері. Основні висновки та рекомендації, спрямовані на вдосконалення правотворчої і правозастосовчої діяльності в сфері інформаційної безпеки і викладені в даному дисертаційному дослідженні, можна сформулювати таким чином: Нами обґрунтовано необхідність внесення концептуальних змін в систему нормативно-правового регулювання питань національної безпеки, взагалі, та інформаційної безпеки, зокрема. Ця необхідність викликана тим, що при створенні національного законодавства було зроблено невдале запозичення досвіду Російської Федерації без урахування особливостей та відмінностей в політичних пріоритетах та геополітичному становищі Української держави. Для підвищення ефективності державної діяльності щодо підтримання національної безпеки і створення надійних критеріїв оцінки цієї діяльності ми пропонуємо застосовувати поняття національної безпеки як стану захищеності гарантованих законодавством умов життєдіяльності держави, суспільства та окремої особи від внутрішніх та зовнішніх загроз. Крім того, автор доводить, що національна безпека виступає лише однією зі складових національних інтересів, в якості базової потреби існування держави, суспільства та людини. Відповідно, інформаційна безпека представляє собою стан захищеності встановлених законодавством норм та параметрів інформаційних процесів та відносин, що забезпечує необхідні умови існування держави, людини та суспільства як суб’єктів цих процесів та відносин. Конституція України (ч. 1. ст. 17) надає питанням захисту інформаційної безпеки статусу окремої функції держави, що говорить, насамперед, про офіційне визнання пріоритету цього напрямку державної діяльності на сучасному етапі. Але співвідношення між напрямками державної діяльності щодо регулювання інформаційної сфери, національної та інформаційної безпеки постійно змінюється під впливом об’єктивних та суб’єктивних факторів. Основою для регулювання та участі держави в інформаційних процесах та відносинах є такі категорії як „компетенція” та „юрисдикція”, ніякого окремого „інформаційного суверенітету” не існує. Ключовою є проблема балансу між інформаційними свободами людини і необхідністю державного втручання в інформаційні відносини. Проблема цього балансу є першочерговою, враховуючи відсутність в Україні сталих демократичних традицій, високу ступінь корумпованості і криміналізації держави і суспільства. Часткове її вирішення полягає у площині реформування інформаційного законодавства та створенні дієвих механізмів захисту громадянами своїх прав. В основу авторської класифікації напрямків інформаційної безпеки пропонується покласти особливості природи правових норм, якими визначається правовий статус різних її об’єктів, на основі чого виділяються два комплекси питань. По-перше, це інформаційна безпека людини і суспільства, яка базується на нормах природного права і вимірюється ступенем свободи від втручання держави та інших осіб, можливостями самореалізації та самовизначення. По-друге, це інформаційна безпека держави, яка побудована на позитивному праві і пов’язана із застосуванням обмежень, заборон, жорсткою регламентацією, невід’ємним елементом яких є сила державного примусу. Запропонована авторська концепція формування галузі інформаційного права, що представляє собою групу правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації, правового статусу, поведінки та зв’язків суб’єктів інформаційних процесів. Інформаційне право зобов’язане своїм формуванням двом основним факторам: підвищенню ролі прав і свобод людини і громадянина в інформаційній діяльності суспільства і держави, та розвиткові інформаційних технологій, процесу глобалізації і пов’язаним з ними змінами у виробничій, політичній та соціальній сферах суспільного життя. Обґрунтовано використання специфічного методу інформаційного права, як способу правового впливу на характеристики інформаційних процесів, базисом якого є система загальних дозволів, що збалансовується за допомогою системи заборон загального і приватного характеру і обмежено використовує позитивні зобов’язання. У відповідності до особливостей режимів доступу до інформації виділені чотири типи обігу інформації: відкритий, до якого застосовується диспозитивне регулювання; закритий, на основі імперативного регулювання; обмежений, до якого застосовуються обидва види правового регулювання; вільний, до якого безпосереднє правове регулювання не застосовується. Наголошено, що правова база інформаційної безпеки поєднує в собі норми декількох галузей права, насамперед: конституційного, адміністративного, інформаційного. Але її головним системоутворючим чинником виступають єдині концептуальні засади державної політики інформаційної безпеки. Введено і сформульовано поняття державно-правового механізму формування і реалізації державної політики в сфері інформаційної безпеки, який представляє собою впорядковану сукупність інститутів держави, задіяних у процесі формування і реалізації політики інформаційної безпеки, внутрішні та зовнішні ролі і відносини якої регулюються системою правових норм та принципів. Сукупність інститутів публічної влади та інститутів громадянського суспільства, задіяних у процесі формування і реалізації політики інформаційної безпеки, складає інституціональний механізм інформаційної безпеки. Ієрархічна сукупність правових норм та принципів, яка регулює зміст та процес проведення політики інформаційної безпеки, а також сукупність ролей та відносин, яка включає правові відносини, що виникають при проведенні політики інформаційної безпеки та специфічні ролі, форми і методи діяльності суб’єктів проведення політики інформаційної безпеки складають правовий механізм інформаційної безпеки. Охарактеризовано правовий статус людини як об’єкта інформаційної безпеки, що визначається її правами в галузі інформації. По-перше, це комплекс прав людини вільно, безперешкодно, на власний розсуд бути суб’єктом інформаційних процесів: шукати, одержувати і поширювати інформацію, при чому це право не пов’язано з територіальною юрисдикцією держави і не обмежується територіально державними кордонами. І по-друге, це комплекс прав людини на захист від неправомірного інформаційного втручання, яке охоплюється англійським терміном privacy, тобто правом на конфіденційність інформації щодо особистого життя та правом на захист від розповсюдження вигаданої та перекрученої інформації, що завдає шкоди її честі і репутації. Визначені особливості захисту інформаційної безпеки держави, яка одночасно виступає і об’єктом інформаційної безпеки, і суб’єктом інформаційних відносин, і головним суб’єктом управління інформаційною сферою. Окреслені основні аспекти інформаційної безпеки держави: ефективне правове регулювання обігу інформації, правовий та організаційний захист інформації та інформаційної інфраструктури, забезпечення швидких темпів інформатизації держави і суспільства і залучення її до світових інформаційних процесів. Запропоновані рекомендації щодо підвищення ефективності системи інформаційної безпеки: в практичній площині – систематизація (або, навіть, кодифікація) нормативно-правових актів щодо інформаційної сфери, зокрема, пропонується прийняти Закон „Про захист інформації та інформаційної інфраструктури”; в організаційній – підвищення інституціонального статусу завдяки створенню окремого міністерства зв’язку та інформації в структурі Кабінету Міністрів України та уточнення компетенції існуючих структур; в науково-теоретичному плані – це остаточне визнання наявності окремої галузі інформаційного права; в науково-методичному аспекті – це поглиблення вивчення специфіки форм та методів захисту різних об’єктів інформаційної безпеки. |
