У висновках підсумовано проведене дослідження, узагальнено його основні результати в вигляді системи положень, які в сукупності являють собою концепцію оптимізації демократичного розвитку політичної системи методом контролю параметра «авторитарність / демократичність», сформульовано рекомендації щодо їх наукового і практичного застосування. Демократія немислима поза розумною і відповідальною політичною участю багатьох мільйонів громадян. Однак тут виникає дуже важлива проблема, яка наполегливо очікує свого розв’язання. Річ у тім, як визначити межу, за якою залучення людей до політичного життя серйозно загрожує ефективності державно- політичного управління. Демократична участь передбачає надання громадянам деякого обсягу політичних свобод. Однак політична свобода – це можливість довільно розпоряджатися частиною національних ресурсів (і матеріальних, і нематеріальних). Отже, відповідні обсяги ресурсів державно-політичного управління можуть настільки істотно зменшитися, що держава стане обтяжливою навіть для самої себе. Щобільше, безконтрольне «скидання» ресурсів може привести до концентрації їх «контрольного пакета» в руках ніким не обираних осіб, які стають реальними політичними суб’єктами. Проблема оптимізації політичної участі з метою підтримання функціональної цілісності соціальної системи має свої специфічні аспекти. Актуальні вітальні потреби розподілені серед населення дуже нерівномірно. Прагнення до максимального задоволення всіх базових потреб притаманне політичній еліті. Однак функціональне виживання соціальної системи залежить від ступеня задоволеності двох первинних потреб. Перша з них – фізіологічна, а друга – потреба в безпеці та захищеності. З цих причин будь-який відповідальний уряд має приділити першочергову увагу проблемам фізичного виживання населення та припиняти будь-яку активність, що цьому перешкоджає. Тут уряд має альтернативу: або забезпечувати прожитковий мінімум через централізований розподіл ресурсів, або регулювати канали соціальної мобільності так, щоб можливість людини прогодувати себе та свою родину була реальною. У протилежному випадку державна влада стане перед неприємною потребою реагувати на неконвенційну участь доведених до злиднів людей. Особливо небезпечно, що в цій неконвенційній участі роль антиеліти як її рушія різко зростає. Будь-яка політична й економічна активність антиеліти має бути поставлена під жорсткий контроль, оскільки вона покликана відігравати роль «п’ятої колони» (і на рівні міжсистемної, глобальної взаємодії держав також) і завжди виступає проти будь-якого упорядкованого суспільства. Діяльності анархістів і антисистемних фундаменталістів кладеться край незалежно від ідеологічної орієнтації політичної системи. Відносини панування та підпорядкування хоча й асиметричні, але завжди двосторонні. Отже, оцінюючи прийнятність політичної участі, варто виходити з інтересів і суб’єкта, і об’єкта влади, або, інакше кажучи, з інтересів збереження соціальної системи як цілісності. Це означає, що дії державної влади і політична активність інститутів громадянського суспільства мають бути забезпечені і ресурсно, й організаційно. Державний і громадянський суверенітети повинні мати взаємну межу, яка відповідно до теореми К. Шеннона – Є. Сєдова дорівнює відношенню 80 / 20% національних ресурсів і підтримується політичною системою суспільства. Інакше забезпечити еволюційний розвиток соціальної системи неможливо. Метою будь-якого політичного розвитку є задоволення базових потреб суспільства двома основними шляхами: а) державна влада перерозподіляє національне багатство на користь суспільства безпосередньо, б) інститути громадянського суспільства в різних формах політичної участі змушують державні інститути дати їм змогу задовольнити потреби самотужки. У цьому випадку йдеться про формування та підтримання в належному вигляді каналів соціальної мобільності. Обидві ці умови, відбиті в культурній оболонці відповідного суспільства, є основою концепції державного ладу та конституції як перетинання «полюсу Належного та полюсу Сущого», іншими словами, у формалізований суспільний договір (конвенцію) про принципи взаємин еліти й суспільства. Індикатором виконання конституції як суспільного договору є легітимність влади, тобто розширювальна національна згода щодо позитивної оцінки діяльності окремих представників еліти (особиста легітимність) або політичних інститутів (інституційна легітимність). Кожен Основний Закон обов’язково містить опис конвенційного комплексу взаємних прав і обов’язків держави та суспільства. Будь-яка активність органів політичної влади або політична участь громадян, які починаються в рамках конституції, є конвенційними. Якщо ж дії влади або громадян не вписуються у встановлені конституцією межі, вони стають неконвенційними, тобто стійко порушують суспільний договір. Тут можливі кілька варіантів: А. Рівень національної соціальної системи Стратегічне завдання виживання суспільства розв’язується в ході національного політичного процесу під впливом еволюційних і функціональних потреб суспільства. 1. Політична система перебуває в оптимальній зоні еволюції (Опт) або виявляє стійку тенденцію дрейфу до цієї зони. Інакше кажучи, у наявності або задоволення як функціональних, так і еволюційних потреб соціуму, або тенденція до їх задоволення. У цьому випадку національний суверенітет близький до оптимального, а ступінь легітимності влади максимальний. Будь-яка дія, навіть не пов’язана із застосуванням насильства, але покликана вивести систему з оптимального стану, буде неконвенційною. Такими діями можуть бути, наприклад, створення та діяльність комуністичних або національно-консервативних партій у ліберальних або ліберально-консервативних системах, ліберальних і національних партій в соціально-консервативних системах. Однак у соціально-демократичних суспільствах (типу французького), функціонування комуністичних або націоналістичних партій, якщо і не завжди вітають, то в кожному разі чимось надзвичайним не вважають. Якщо ж політична участь зазначених інститутів наближається до меж дозволеного діапазону, її тлумачать не інакше як політичний екстремізм. Будь-яку активність влади, спрямовану на припинення екстремізму, а також пов’язану з насильством, суспільство сприймає як конвенційну. 2. Політична система суспільства вийшла з оптимальної зони або виявляє однозначну тенденцію до такого виходу. Це виявляється в дедалі більшій незадоволеності розумних потреб суспільства, аж до незадоволеності навіть вітальних людських потреб. У цьому випадку маємо справу зі стійким посяганням на національний суверенітет, який відповідно до суспільного договору політична еліта зобов’язана охороняти. І якщо вона сама недостатньо сильна, або просто не бажає цього робити, то або суспільство загалом, або його окремі групи зобов’язані почати такі дії, які приведуть до відновлення втраченого суверенітету. Подібні дії, зазвичай, пов’язані з насильством і влада оголошує їх неконвенційними, як наприклад, партизанський рух на окупованих територіях СРСР або рух Опору у Франції. 3. Політична система функціонує настільки неефективно, що тривалий час перебуває поблизу початкової або кінцевої точки циклу еволюції. Найчастіше таке трапляється, якщо політична еліта вступила у фазу аристократизації, що відповідно призвело до граничного звуження каналів насамперед вертикальної мобільності. У цьому випадку еліта турбується лише про самовиживання та прагне до нав’язування суспільству такого суспільного договору, у якому їй забезпечено односторонні переваги. Найчастіше так відбувається з країнами, що розвиваються, коли як модернізаційну вибирають модель, яка не відповідає національним умовам і культурі суспільства. Еліта одержує право чинити узаконену сваволю, а населення позбавляється правових основ до самозахисту, оскільки політичні режими ототожнюють себе із державою та батьківщиною. Це означає, що як і в часи Середньовіччя замах на політичний режим є не просто державний злочин, а святотатство. Саме такі режими створюють живильне середовище для найсильнішої форми неконвенційної політичної участі – терору. До того ж терору може вдаватися й еліта; у цьому випадку її дії класифікують як державний тероризм. Для політичної системи, ізольованої від зовнішніх факторів, існує два методи підтримки демократичної визначеності. Для західних систем таким методом є біпартизм. Для країн, що здійснюють перехід від авторитаризму та тоталітаризму до демократії, швидкий перехід до політичної системи західного типу обов’язково обертається або втратою управління аж до розпаду системи, або новим витком авторитаризації. Досвід свідчить, що для систем, які розвиваються цим шляхом (вторинний, віддзеркалений розвиток), формування політичної системи варто починати не з формування класичної (біпартійної) версії, а з конструювання «півторапартійної» системи політичного панування. У цьому випадку перехід до зони оптимуму здійснюється повільним, хоча і послідовним передаванням частини національних ресурсів під контроль інститутів громадянського суспільства. Однак до кінця цього переходу домінуючий політичний інститут мусить мати досить ресурсів для ефективного політичного управління в інтересах системи загалом. Б. Глобальний рівень Збереження національного політичного суверенітету є основною еволюційною потребою соціальної системи на глобальному рівні, бо тільки, дотримуючись цієї умови, можна розв’язати проблему оптимізації на рівні національної соціальної системи. Відзначаючи прагнення периферійних політичних систем до політичної й економічної модернізації, варто зауважити, що успіх залежить від того, чи вдасться системам, що розвиваються, одержати доступ до потрібного обсягу матеріальних ресурсів (частки світового доходу), не втративши свого національного політичного суверенітету. Прагнення одержати такий доступ відбувається на тлі збільшення кількості населення в багатьох країнах «третього» світу та погіршення демографічної ситуації в країнах Заходу. Щоб досягнути хоча б середнього рівня споживання країнам, що розвиваються, потрібно збільшити рівень у 8 разів коштом зниження споживання «золотого мільярда» принаймні у 2,5 рази. Світові центри сили проводять чітко виражену політику управління національними елітами, внаслідок чого багато з них перестають розв’язувати завдання національного тактичного рівня, що обертається втратою політичного управління та появою паралельних центрів сили національного та міжнародного рівня (які включають контреліту й антиеліту). Стратегія зміцнення національного політичного суверенітету для систем, що розвиваються, полягає в обмеженні зовнішнього впливу строго локалізованими зонами чи, інакше кажучи, у створенні геоекономічного ядра або самостійно, або в союзі з іншими державами. На національному рівні включитися в участь у світовому доході неможливо. Захід як система пройшов тривалий історичний шлях від імперії із забороною на політичну участь до співтовариства національних держав з високим ступенем автономної політичної участі. Внаслідок високого ступеня концентрації фінансового капіталу, створення глобального інформаційного простору, а також соціальних процесів, які привели до втрати «веберівського» потенціалу, Захід сьогодні знову перетворюється на імперію із жорстко керованою демократією як політичним режимом. Однак на шляху створення західної «демократичної імперії» лежить могутня перешкода – витворене процесом глобалізації перевищення частоти соціального оновлення над частотою оновлення «людського біологічного матеріалу». Цей процес поширюється ніби в горизонтальній площині і, отже, його не можна цілком придушити методами вертикального впливу. З’являються нові форми політичної участі і на самому Заході, і на всіх його периферіях. Подальші шляхи соціального розвитку буде визначати взаємодія вертикальних і горизонтальних форм активності держави та громадянського суспільства. Україна, яка стала на шлях демократичного розвитку, перебуває поблизу початкової точки інформаційно-ентропійного циклу. Це означає, що соціально-регулювальна роль держави гранично ослаблена, достоїнство індивіда спрямоване лише на біологічне виживання, панує індивідуальний і груповий егоїзм. Сьогодні потрібно ресурсно й організаційно зміцнювати державу та спрямовувати її зусилля на добробут конкретної людини. Особисті, групові та корпоративні інтереси вимагають підпорядкування державницьким підходам. Громадянин-трудівник, творець матеріальних, духовних, організаційних цінностей, має відчути свої перспективи й особисту відповідальність за долю країни. Лише якщо кожен громадянин країни одержить достоїнство «джерела влади», яке буде підпорядковане творенню, можна буде говорити про успіх демократичних реформ. Для оптимізації співвідношення «державна влада / політична участь» в Україні на всіх етапах модернізаційного процесу потрібно ще і провести таку зовнішню політику, яка забезпечить стійкий дрейф політичної системи країни із зовнішньої периферії до центру сили. Основні положення дисертації відображено в таких опублікованих працях автора. 1. Монографії 1. Чемшит А. А. Государственная власть и политическое участие. – К.: Украинский центр духовной культуры, 2004. – 528 с. 2. Підручники та навчальні посібники 1. Основы политологии. Учебное пособие для ВУЗов. – Севастополь: Изд-во СевГТУ, 1996. – 256 с. 2. Чемшит А. А. Глава 7. Формирование имиджа политического товара // Прикладная политология. Учебное пособие для ВУЗов. – М.; Севастополь: Изд-во МАИ, 1998. – С. 84–94. 3. Статті в наукових спеціалізованих виданнях України 1. Чемшит А. А. Факторы и параметры формирования автономного типа политического участия // Вестник СевГТУ: Вып. 42: Политология. Сб. науч. тр. – Севастополь: Изд-во СевГТУ, 2002. – С. 75–85. 2. Чемшит О. О. Участь у політичному житті за демократичних умов: постановка проблеми // Наукові праці МАУП / Редкол.: М. Ф. Головатий (голов. ред.) та ін. Вип 5: Актуальні питання політології. – К.: МАУП, 2003. – С. 57–62. 3. Чемшит А. А. Теоретические основы деятельности социал-демократических партий на этапе вторичного политического развития // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах: № 4(30). – Дніпропетровськ, 2003. – С. 142–145. 4. Чемшит О. О. Глобалізм та іслам // Наукові праці МАУП / Редкол.: М. Ф. Головатий (голов. ред.) та ін. Вип 11: Актуальні питання політології. – К.: МАУП, 2003. – С. 20–27. 5. Чемшит А. А. Информационно-технологические проблемы управления мировым сообществом // ГРАНІ: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах: № 5(31). – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2003. – С. 142–147. 6. Чемшит О. О. Політична участь на початку нового тисячоліття // Політологічний вісник. Зб. наук. праць: Вип. 13. – К.: Т-во «Знання» України, 2003. – С. 217–226. 7. Чемшит А. А. Гоббс, Локк, «республика собственников» и Украина // Вестник СевГТУ: Вып. 50: Политология. Сб. науч. тр. – Севастополь: Изд-во СевНТУ, 2003. – С. 190–203. 8. Чемшит О. О. Політична система Індії: історичний проект і сучасність // Політологічний вісник. Зб. наук. праць: Вип. 14. – К.: Т-во «Знання» України, 2003. – С. 110–117. 9. Чемшит О. О. Тероризм: визначення, мотиви, рушійні сили // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Зб. наук. праць: Вип. 5. – Харків: Вид-во ХНУ, 2003. – С. 385–397. 10. Чемшит О. О. Кризові явища в ліберально-демократичних системах // Політологічний вісник: Зб. наук. праць: Вип. 15. – К.: Т-во «Знання» України, 2003. – С. 290–305. 11. Чемшит О. О. Народження поняття «політична воля»: Аристотель, Епікур, Цицерон // Нова парадигма: Альманах наукових праць: Вип. 33. – Запоріжжя: Вид-во ЗДУ, 2003. – С. 65–79. 12. Чемшит А. А. Политическая динамика Китая: теория и практика // Ученые записки Таврического национального университета: Т. 16(55). Политические науки. – № 1. – Симферополь: Изд-во ТНУ, 2003. – С. 97–114. 13. Чемшит А. А. Оптимизация взаимодействия институтов государства и гражданского общества как доминанта эффективности политической системы // ГРАНІ. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах: Вип 6(32). – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2003. – С. 127–131. 14. Чемшит А. А. Конституционная реформа в Украине как начальный этап становления гражданского общества // Перспективи. Науковий журнал. Одеса, 2003. – №4(24). – С. 22–29. 15. Чемшит А. А. Политика национальной интеграции как фактор формирования гражданского общества в Украине // ГРАНІ. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах: Вип. 1(33). – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2004. – С. 120–126. 16. Чемшит А. А. Политические идеи Сократа и Платона: опыт новой апологии // ГРАНІ: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах: Вип. 2(34). – Дніпропетровськ, 2004. – С. 117–124. 17. Чемшит А. А. Гроций и Спиноза о государственном суверенитете // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї: Вип. 5. – Київ; Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2004. – С. 32–48. 18. Чемшит А. А. Критерии приемлемости и неприемлемости политического участия // ГРАНІ. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах: Вип. 3(35). – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2004. – С. 108–112. 19. Чемшит А. А. Концептуальная государственная власть в США // Вестник СевГТУ: Вып. 52: Политология. Сб. науч. тр. – Севастополь: Изд-во СевГТУ, 2004. – С. 55–69. 20. Чемшит О. О. Зовнішні фактори національного політичного процесу // Політологічний вісник: Зб. наук. праць: Вип. 16. – К.: Український центр духовної культури, 2004. – С. 229–239. 21. Чемшит А. А. Культурно-цивилизационный кризис Запада // Ученые записки Таврического национального университета: Т.17(56). –Политические науки. – № 1. – Симферополь: Изд-во ТНУ, 2004. – С. 3–19. 22. Чемшит А. А. К вопросу о теоретико-методологических основаниях исследования политических процессов // ГРАНІ. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах: Вип. 4(36). – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2004. – С. 103–109. 4. Статті, виступи, тези доповідей, які додатково відображають наукові результати дисертації 1. Чемшит А. А. Российский фактор в становлении украинской государственности // Тезисы докладов республиканской научно-практической конференции «Социо-культурные аспекты становления государственности в Украине / специфика восточного и южно-восточного регионов. – Запорожье, 1993. – С. 8–9. 2. Чемшит А. А. Сталин: технология авторитарного лидерства // Пути самопознания человека. Сб. материалов и статей ИФ НАНУ – СевГТУ. – Киев; Севастополь, 1997. – С. 202–203. 3. Чемшит А. А. Б. Н. Чичерин как теоретик государственности // Вестник СевГТУ: Серия «Философия и политология»: Вып. 9. – Севастополь: Изд-во СевГТУ, 1998. – С. 139–146. 4. Чемшит А. А. Развенчание «бесовщины» или социально-политические воззрения Ф. М. Достоевского // Вестник СевГТУ: Сб. науч. трудов. Вып. 13: Философия и политология. – Севастополь: Изд-во СевГТУ, 1998. – С. 45–59. 5. Чемшит А. А. История политических и правовых учений. Методическая разработка темы: «Учения о государстве и праве в странах Древнего Востока, Древней Греции и Рима». – Севастополь: СИЭП, 2001. – 33 с. 6. Чемшит А. А. История политических и правовых учений. Методическая разработка темы: «Учения о государстве и праве в Западной Европе в Средние века». – Севастополь: СИЭП, 2001. – 23 с. 7. Чемшит А. А. История политических и правовых учений. Методическая разработка темы: «Учения о государстве и праве эпохи Возрождения и Реформации». – Севастополь: СИЭП, 2001. – 28 с. 8. Чемшит А. А. История политических и правовых учений. Методическая разработка темы: «Учения о государстве и праве в Голландии и Англии в период буржуазных революций». – Севастополь: СИЭП, 2001. – 34 с. 9. Чемшит А. А. История политических и правовых учений. Методическая разработка темы: «Учения о государстве и праве в Западной Европе в эпоху Просвещения». – Севастополь: СИЭП, 2001. – 31 с. 10. Чемшит А. А. История политических и правовых учений. Методическая разработка темы: «Политические и правовые учения в США в период борьбы за независимость». – Севастополь: СИЭП, 2001. – 19 с. 11. Чемшит А. А. История политических и правовых учений. Методическая разработка темы: «Учения о государстве и праве в Западной Европе в период утверждения капитализма (ХІХ – нач. ХХ вв.) ». – Севастополь: СИЭП, 2001. – 21 с. 12. Чемшит О. О. Про методологічні принципи дослідження політичного процесу // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В. В. Лях.: Вип. 21. – К.: Украинский центр духовной культуры, 2001. – С. 191–203. 13. Чемшит А. А. Концепция верховной власти в политическом учении Льва Тихомирова // Вестн. СевГТУ. Сер. Философия. – Севастополь: Изд-во СевГТУ, 2001. – Вып. 35. – С. 17-28. 14. Чемшит О. О. Теоретичні обґрунтування соціал-демократії у період становлення та її доцільність на сучасному етапі // Наше гасло. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис. – Київ, 2003. – С. 94–99. 15. Чемшит А. А. Государственная власть и политическое участие как основополагающие факторы демократического процесса // Государственная власть и политическое участие: Сб. материалов международной научной конференции. – Севастополь: Изд-во СевГТУ, 2003. – С. 5–11. 16. Чемшит О. О. Основні ідеї вибору «дозволеного» сектора системи політичної влади США // Carpatica – Карпатика. Актуальні проблеми української політології: Випуск 25. – Ужгород: Вид-во НДІ карпатознавства, 2003. – С. 149–162. 17. Чемшит А. А. Ислам как политический ресурс антиглобализма // Альтернативы современной демократии в свете третьей мировой теории (Материалы симпозиума в Автономной Республике Крым 13 февраля 2004 г.). – К.: Феникс, 2004. – С. 63–70. 18. Чемшит А. А. Особенности политической модернизации в странах Латинской Америки // Вестник СевГТУ. Вып. 56: Философия: Сб. научн. тр. / Редкол.: М.С. Колесов (отв. ред.) и др. – Севастополь: Изд-во СевНТУ, 2004. – С. 8–21. | 